А ось уже попереду велетенська, з вежами брама, розчинена навстіж до вузької, трохи крутої вулички з силою крамничок та людей. Людей стільки, наче тут сталося щось неймовірне.

Отже, хлопці в місті. Їх підхопила юрба, що плавом пливла вулицями. А незабаром вони опинилися під аркадою гарного ясно-білого базару з кам'яними, облицьованими в чисто біле, двоповерховими однаковими будинками, з-поміж яких в центрі височіла Джемаа, кайдова оселя.

На базарі вже починали згортати крам… Але хлопці хотіли ще сьогодні дістатися туди, нагору, звідки можна було б бодай оглянути велетенські комини дивовижних мінаретів.

Праворуч аркади, високо над терасуватим містом, вони вгледіли два мінарети й одразу без страху попрямували до них.

А й справді! Гасан, Карембу і Бабула зовсім не відчували страху. Вони ж бо йшли не в розвідку до цього тихого й мовчазного міста, з дивовижними, наче допотопними будинками, з грубелезними мурами, з глибокими темними підворіттями, які зловісно кліпали на спекотливий день своєю сутінню, що з неї будь-коли може гримнути загадковий постріл або вилетіти гострий ніж, націлений у твоє серце.

Друзі поспішали обережно й непомітно, не гаючи ані хвилини, розшукати у Великій мечеті когось надійного, хто б міг відвести їх до всемогутнього шейха Ель-Баби, що мешкав у сусідньому місті Меліцці.

Всі троє були вдягнені в подерті сорочки з сурового полотна та шаровари, а на головах мали бідні тюрбани. Так вони ні в кого не могли викликати підозри, поки чалапали долішньою частиною міста.

Але, щойно переступивши межу Долішнього й Горішнього, тобто Старого Міста, де замість бруківки вгору вели нескінченні сходи, чимдалі стрімкіші, хлопці враз Відчули, що тепер подорожуватимуть у цілковитій самотині.

Пройшовши хвилин п'ять угору поміж побіленими мурами осель, вони зустріли жінку, яка нечутно сходила вниз до міста. Тільки-но вона забачила хлопчаків, що мовчки спиналися сходами, як одразу ж збочила до найближчого будинку й притиснула чоло до муру. В цьому жесті не було ні страху, ні сорому — здавалося, жінка згадала, що саме час помолитися, і приклала чоло до муру.

Друзі пригадали, що між тисячами перехожих там, долі, вони не бачили жодної жінки. А тому що хлопці їхали з країни, де жінка мала більші права, ніж чоловік, то вони враз зупинилися й від збентеження не знали, що діяти.

Потім приглушено привітали її:

— Ар салам галаїк, я лелла, — наче перепрошували, що перешкодили їй іти нескінченними сходами.

Привіталися й до трьох старих у простих зелених тюрбанах хаджі, яких вони зустріли вже нагорі сходів.

Старі зупинилися, ніби присутність хлопчаків на такій височині міста була неймовірною, і тихо подякували. А потім ще довго дивились услід хлопчакам. Чому? Невідомо.

Може, друзі йшли забороненою вулицею? Чи, може, в будні тут не ходять до мечеті? А що, як чоловік не може до певного віку ступати по цих священних місцях, ну, скажімо, як туарег, котрому не сповнилося тридцять, не має права засідати в міааді племені? Сто запитань роїлося в головах. Але Гасан, обраний за ватажка, не зупинився й не мовив жодного слова. Всі мовчали й зосереджено йшли далі…

Пройшовши східців п'ятдесят, хлопці побачили простоволосого кучерявого раба років п'ятнадцяти. Той мовчки водив виснаженого верблюда чудернацьким, схожим на тунель, хідником, таким завдовжки, щоб тварина линвою, не коротшою за двісті метрів, могла витягти міх з водою з глибини скелі, на якій тулилося це тисячолітнє місто.

Справді, просто на вершині, в тихій самотині, в пітьмі хідника зяяв глибокий колодязь, такий самий, як і внизу, на дні долини. Але стежка для в'ючака, що черпав воду, тут була споруджена мов низенький темний тунель у міцній скелі й губилася десь у пітьмі.

Хлопці бачили, як байдужий до всього чорний підліток порухом руки повертав верблюда назад, до зяючої темряви.

Гасан раптом гукнув:

— Поможи тобі аллах!

Та раб наче нічого не чув і не бачив. Тоді Гасан і Бабула підбігли до нього:

— Ми шукаємо когось із мечеті, ну, хоча б муедзина[62].

Але раб, злякавшись, витріщив очі, а потім на мигах пояснив, що не чує.

— Глухонімий… Хай утішить тебе бог! Хлопців охопило гнітюче почуття.

— Гарний початок! — іронічно мовив Гасан і, знизавши плечима, ввійшов до склепистого підворіття, на другому кінці якого світилося небо.

Проте й на подвір'ї, посередині якого височіли масивні мури велетенського варварського мінарета, не було нікого. На подвір'я виходили п'ять навстіж відчинених широких підворіть-тунелів.

Хлопці зазирнули до двох тунелів, але в обох змогли розрізнити тільки сходи, що вели кудись униз. І лише в третьому циліндричне склепіння круто завертало вбік… Друзі взялися за руки й мовчки ступили в пітьму. За першим поворотом з'явився другий, потім у тунелі почувся дивний пташиний крик, який лунав у глибокій тиші так, наче то дзюркотіла вода.

Раптом тунель розширився у невеличкий простір, оточений недбало побіленою аркадою, склепіння якої підтримували кілька неоковирних, грубелезних і нерівних стовпів. Тут уже виднілися не п'ять, а десять пащ нових тунелів. І скрізь у мурі зроблено ніші, в яких стояли амфори, певно, з водою, потрібною для обмивання перед молитвою.

Цей молитовний двір наче скидався на стародавнє кладовище в катакомбах під Сусами, де хлопці на початку подорожі зійшли з корабля, лаштуючись вирушати до Кайруана.

— Гадрумет? — запитав Карембу пошепки, бо згадка про підземне місто мертвих часто лякала його у сні.

Гасан кивнув. На його переляканому обличчі майнула усмішка — цієї миті ціла зграя ніжних пташок з кривими дзьобиками злетіла з гнутих жердинок, які було вмуровано вгорі у стіни подвір'я.

З пронизливим криком птахи почали літати над головами непроханих гостей. Потім, наче домовившись, співаючи почали сідати хлопцям на плечі, тюрбани, руки.

Певно, люди, що приходили сюди, приносили малим розбійникам їжу.

Хлопці, захоплені в полон, не наважувалися навіть поворухнутися. Але тут пташка, аж надто бешкетлива, злетіла Бабулі на ніс і гострим дзьобиком заходилася дзьобати хлопцеві губи.

— Акиш! — відігнав Бабула нахабу.

— Ну, от, — мовив Карембу, — ми в полоні у птахів!

— Що птахи не бояться людини в цих місцях — то це добра прикмета. Ходімо!

Птахи кружляли навколо входу до тунелю, в який зайшли Гасан, Карембу і Бабула. Знову сходи.

В кінці одного хідника хлопці побачили проблиск денного світла. Побралися туди. Підворіття вивело їх на простору покрівлю, з якої відкривалася панорама на вуличні сходи та на будинки, що терасами спускалися донизу… сила-силенна покрівель і поодинокі пальми… А за зубчастим міським муром та за передмістям біля Зеленої брами в буйній зелені бовваніли білосніжні малесенькі будиночки, колодязі… З другого боку тераси як на долоні виднілася Мелікка з її єдиним мінаретом. Усе в Меліцці дрібне, нечисленне, бідне, страшенно занепале, начебто занедбане… А ще далі, в каньйоні долини, на схилах косогору розкинулося велике, ніби споруджене з іграшкових кубиків місто з фортечними мурами, брамами, мечеттю, базаром, ступінчастими білими вулицями…

— Що це за місто?

— То, певне, святий Бену Ісгвен. Кажуть, що від брами міста до нього всього десять кілометрів.

А над усім — безмір'я блідо-синього неба, позолочене призахідним сонцем, яке небезпечно схилялося до громаддя каньйону Мзаб.

— За півгодини долі буде вечір, — озвався Бабула.

— Нам пора! — Гасанові пригадалася ніч під кайруанськими міськими мурами.

— Я не залишився б отут нагорі нізащо в світі! — вигукнув такий небоязкий Карембу.

— Ай справді, надто вже тут тхне кладовищем. Гайда звідси!

І, мов зненацька пригадавши всі оповідки, які їм довелося чути останнім часом, хлопці гайнули похмурими сходами, а опинившись на подвір'ї, почали гарячково шукати дірку в мурі, через яку дісталися сюди.

Ура! Вони знову стояли перед могутнім громаддям порожнього, страхітливого мінарета, що здіймався, мабуть, метрів на сто над їхніми головами. Аж рантом, невідомо звідки, перед ними з'явився старий.