— Пливуть слідом за акавоями.

— Це добре!

Тимчасом припливали з Кумаки інші ітауби. Всіх їх ми затримали біля себе і повідомили про стан речей.

— Нам не залишається нічого іншого, як повернути в Кумаку, — сказав Манаурі, радий цьому.

— Так, повертаємо! — згодився я. — Тільки треба точно знати, куди попливуть акавої, — вниз за течією Оріноко чи вгору, що, зрештою, мало правдоподібно!

— Правильно! Третю яботу, що тільки-но повернулася, ми вишлемо знову за ними.

Екіпаж цього човна був не дуже задоволений дорученням головного вождя, і люди щось бурмотіли собі під ніс.

— Ви не думайте, — попередив я, — що небезпека зовсім минула. Ми не знаємо намірів акавоїв, а вони щось задумали, це точно! Ми повинні послати ще не одну, а дві яботи. Нехай стежать за ними чотири човни і повідомляють нас про рух акавоїв. Про ці події треба сповістити всіх араваків, які живуть нижче Серіми, над річкою Ітамакою і Оріноко.

— Вони дізнаються про все ще цієї ночі, — пообіцяв Манаурі.

У піднесеному настрої воїни поверталися до селища. Вони заслужили відпочинок, але, на жаль, дуже швидко стали безтурботними. Після подій останніх днів це до певної міри було природно і зрозуміло, але разом з тим і небезпечно. Я дуже добре знав, як швидко індійці забувають про завтрашній день і легко стають безтурботними. Цьому треба було запобігти, і, повертаючись назад, я висловив свої побоювання старшинам.

Після перших хвилин радісного піднесення, я швидко витверезився. Акавої відпливли, це правда, але куди і з якою метою? Сам же капітан Повелл сказав, що це мисливці за невільниками. Отже, якщо вони залишили нас як ласощі, дуже небезпечні для них, а Серіму не торкали, бо боялися зарази, то на кого ж вони нападуть, хто був найближчим у цих краях? Звичайно, варраули — мирне плем'я рибалок. Вони досить густо заселяють береги Оріноко. Отже, якщо виявиться, що акавої, залишивши Ітамаку, підуть униз за течією Оріноко, нехай тоді боги допомагають варраулам.

Як тільки ми прибули в Кумаку, я наказав викликати Мандуку та його дев'ять варраулів і в присутності Манаурі і Фуюді — перекладача, висловив їм своє побоювання. Мандуці не треба було багато пояснювати.

— Випередимо їх! Випередимо! — закричав він схвильовано. — Акавої хочуть, напевно, вдарити на наших, вони вже не один раз так робили. Ми негайно вирушаємо, тільки дайте нам ту саму ітаубу, яка була у нас під час погоні за іспанцями.

— Візьміть, — буркнув Манаурі.

Варраули побігли мерщій за зброєю, за своїми речами. Тоді Я заявив старшинам, що і нам не можна бути осторонь у той час, коли вирішується доля наших друзів і союзників.

Старшини прийняли мої слова без запалу, з ваганням, і тому я зажадав наради. Коли люди при світлі кількох вогнищ зібралися на площі перед моєю хатою, я змалював їм наше становище і пояснив, що, незважаючи на видимі сприятливі умови, нам не можна відпочивати: поки ворог вештається поблизу, наше життя висить на волосинці.

— Ми повинні допомогти варраулам і негайно! — говорив я. — Це наш священний, кровний обов'язок! Якщо хочете жити спокійно в майбутньому, треба спиратися на союзників, а сьогодні ми повинні дати акавоям такого прочухана, щоб їм раз назавжди відпало бажання нас турбувати.

В громаді почувся шепіт незадоволення, а хтось запищав:

— Ми ж іще не знаємо, чи акавої взагалі на них нападуть.

— Правильно! Але якщо акавої попливуть вниз по Оріноко, то, напевно, нападуть! А коли ні, тим краще! В усякому разі я негайно вирушаю в напрямку Оріноко, і хто мені друг і має мужнє серце, нехай іде за мною!

— Чи всі воїни мають іти на Оріноко? — запитав Манаурі.

— Зовсім ні! Щонайбільше — сотня. Решта буде потрібна, бо ще невідомо, може, другий загін акавоїв перебуває десь поблизу. І ти, Манаурі, повинен з ними залишитися!.. Отже, хто попливе зі мною?

Я подивився довкола, на найближчі обличчя. Арнак і Вагура багатозначно кивнули мені головами і вже хотіли відізватися, коли воїн Кокуй з нашого роду — той самий, який у нічному поході біля гирла Ітамаки звільнив зі мною варраульських полонених, захоплених іспанцями, підійшов до мене і вигукнув рішуче:

— Я йду з тобою! Ти добрий вождь і завжди перемагаєш. А зі мною підуть усі з роду Білого Ягуара. Хіба ні? — раптом розгнівавшись, поглянув з викликом на присутніх.

— Так, так, ми підемо! — почулися то тут, то там голоси наших людей.

Бажання виявили зразу п'ятеро негрів з Мігуелем на чолі, а також Педро і Арасибо. Потім настала коротка хвилина тиші.

— Я йду з Білим Ягуаром, якщо воїни воліють сидіти дома! — виступила вперед Лясана, — Разом зі мною підуть кілька моїх подруг, які вправно стріляють з лука. Ми непогано замінимо лінивих воїнів…

Ці слова викликали велике замішання, лемент і обурення, а багато воїнів одразу заявили, що підуть зі мною.

В цей час на річці з'явилася ябота із звісткою, що акавої, вийшовши з Ітамаки, попрямували вниз за течією Оріноко, а потім повернули до селищ варра-улів.

— Не гаймо ні хвилини! — закривав я. — Треба поспішати!

Всіх нас було майже дев'яносто, бо з нами справді йшли і жінки. Десять рушниць я залишив Манаурі, решту вогнестрільної зброї забрав із собою, взяв також їжі на чотири дні. Все це ми розмістили в п'яти ітаубах, покритих гілками, і трьох малих легких човнах. Кожна ітауба вміщала загін з командиром, а в моєму човні була частина розвідників і кілька воїнів з нашого роду, а також Фуюді, Педро, Арасибо і Лясана з двома жінками. Педро не забув узяти з собою карти нижнього Оріноко, а Арасибо — череп ягуара.

Головна мета нашого походу — попередити варраулів. Прибути туди треба було раніше від акавоїв, це, без сумніву, охолодило б войовничий запал розбишак. Отже, ми не жаліли ні себе, ні весел і мчали, немов за нами гналися демони. Біля гирла Ітамаки ми ввійшли в смугу густого туману, який стояв над Оріноко. На відстані десяти кроків уже нічого не було видно. Але гребці добре знали ці місця, і ми не зменшували швидкості. У верхній течії Оріноко, мабуть, випав дощ, бо прибуло води. Рікою пливло безліч дерев, вирваних з корінням.

— Туман утруднить акавоям плавання, — зауважив Фуюді.

— А може, він уже примусив їх вийти на берег, — одізвався Педро з надією.

— Сумніваюсь, — сказав я. — Течія вказує їм дорогу.

Незабаром чорна стіна імли посвітлішала і бліді тіні почали вимальовуватися з темряви. Ніч кінчалася, надходив світанок. Одночасно повіяв вітерець, але ми, все просуваючись уперед, не відчували його, лише помітили: туман почав клубитися, розриватись на шматки, танути. Ставало світліше, погляд тепер сягав далі, праворуч уже мерехтіли кошлаті обриси пущі. Рожеві і золоті смуги перетинали небо і відбивались у ріці, а коли, нарешті, з пущі випливло сонце і засвітило прямо в очі, враз розсіялись останні хмаринки імли.

Велика річка розкинулася в усій своїй повноті, оголена перед нашим голодним оком, і безсоромно підвела нас. На великому просторі ні сліду човна чи живої душі, крім безлічі водяних птахів у повітрі і на воді. То тут, то там виринали з глибини річкові дельфіни. Оглянувши обрій у підзорну трубу, ми не помітили нічого нового.

За годину річка немовби зупинилась, а потім рушила в протилежному напрямку: почався приплив моря. В зв'язку з тим, що просуватися вперед було дедалі важче, а воїнам після безсонної ночі і напружених попередніх діб. необхідно було відпочити, ми висадились в зручному місці і, нашвидку поснідавши, проспали чотири години.

Десь опівдні течія стала повільнішою. Незважаючи на страшенну спеку, ми вирушили далі. Легкий вітерець з моря трохи прохолоджував нас, але все одно треба було докладати багато зусиль, щоб наполегливо працювати веслом і не зомліти від спеки. Коли течія повністю змінила свій біг і направилася в море, ми почали плисти з такою швидкістю, як і вночі.

Незабаром минули перші невеликі селища варрау-лів, що складалися з кількох куренів. Оселі, видні з річки, стояли недалеко від води, на підвищенні серед невеликої галявини. Одне нас вразило — ніде не було видно людей. Арнака, який плив ближче до берега, я послав на сушу, щоб здобув язика, і ледве юнак дійшов до хатин, як уже почав поспішно робити руками якісь знаки. Ми висадились і побігли.