Іспанець уважно глянув на майдан і, побачивши загін Вагури, що стояв на старому місці, дуже здивувався.

— Але ж загін стоїть тут!

— Так, цей тут! — відповів я. — Але в лісі є інший…

Після цього я продовжував перервану розмову з старшинами.

— Головний вождь зрадив своїх людей. У зв'язку з цим я беру на себе обов'язок захистити їх і запевняю вас, що ці двадцять три не підуть з іспанцями. Крім того, я обіцяю вам, що ми не віддамо більше нікого з Серіми без бою. А я маю незламну волю і необхідну силу, щоб довести боротьбу до перемоги…

Незабаром нашу увагу знову привернули нові постріли. Вони пролунали на краю пущі, але вже в іншому місці. Дон Естебан вдруге підскочив на ноги, тепер уже дуже схвильований.

— То нічого! — іронічно заспокоював я його. — Це все ще мої люди. Життю ясновельможності нічого не загрожує, доки я тут!

— Але стріляють зовсім в іншому місці, не там, де хвилину тому. — Дон Естебан дивився широко відкритими очима.

— Можливо! Це інший загін. Їх кілька в пущі. Вони з усіх боків стережуть наше село, щоб нічого лихого не трапилося з гостями…

— Прошу мені негайно відповісти, — закричав до мене іспанець. — Прошу сказати мені, що ясновельможний пан щойно говорив індійцям? Що саме?

— Про дуже болючі для всіх справи!..

Звуки пострілів, підсилені луною, що відбивалась од дерев пущі, доходили сюди грізно і переконливо і спадали один за одним, ніби удари. Це віщувало таємничу силу і немовби підкреслювало можливість поразки. Дон Естебан, який до цього часу, очолюючи своїх іспанських забіяк та індійців з племені чайма, вважав себе головою наради, тепер відчув, що у нього горить земля під ногами.

— Тринадцять пострілів — відрапортував йому блідий сержант, коли припинили стріляти. — Тринадцять рушниць!

— Ні! — заперечив вождь чаймів. — Дев'ять!

Вони помилялись обидва: у Арасибо було тільки сім рушниць.

Тут раптом в іншій частині пущі знову кілька раз гримнуло. Це відгукнувся Кокуй.

— Сто чортів! — закричав сержант, схопившись за голову.

Він мов божевільний вискочив на майдан і почав швидко скликати своїх людей, як іспанців, так і індійців. Ми дивилися на нього, як на дурня.

— Чого ж це він так заметушився? — звернувся я до дона Естебана, знизавши плечима. — Без охорони полонені у нього порозбігаються.

Я уважно приглядався до дона Естебана. Він мав ось-ось вибухнути. Очі були затуманені, напівпритомні. Піт іскрився на чолі і рясно спливав по обличчю.

— Що це все означає?! — вигукнув він знову придушеним чи то від злості, чи то від переляку голосом.

— Зараз поясню панові! — відповів я і звернувся до Манаурі: — Те, що я зараз скажу дону Естебанові, переклади всім тут присутнім на аравакську мову.

Потім громовим голосом звернувся до іспанця:

— Ваша світлість питає, що означають ці постріли. Вони означають, що всіх добродіїв, наших знатних гостей, я маю честь просити поводитись дуже спокійно, без нездорового хвилювання. Далі, це означає також, що ні сьогодні, ні завтра я не дам вам жодного мешканця з цього берега для праці в Ангостурі або ще де-небудь.

— Що? Що пан… Що ви говорите? — жили напружились у нього на шиї і скронях, а очі аж на лоб вилізли. Він рвучким рухом схопився за пояс, де був пістолет.

— Ой. боже! — закричав я ввічливо. — Ваша світлість, не гнівайтесь! Прошу, погляньте за мої плечі, прошу!

Подивився, і це допомогло. Він побачив там Арнака з наведеною на нього рушницею.

— Я вже раз розповідав шановному товариству, — вів я далі, — що двічі ми були вимушені знищити ваших земляків тому, що вони недооцінювали наших сил. Чи треба і втретє це робити?

Моя самовпевненість охолодила запал іспанця. Нарешті у нього почала спадати пелена з очей. Він так дивився на мене, ніби хотів знищити поглядом.

— Ваш сержант дуже гарячий і не дуже розумний, — сказав я. — Нехай ваша світлість порадить йому, щоб не примушував нас, проти нашої волі, переривати нитку його життя!

Дон Естебан прийняв це до відома, скрегочучи зубами, і дав своїм солдатам відповідний наказ. Коли перші хвилини обурення минули, іспанець швидко відновив свою душевну рівновагу і трохи примруженими очима почав дивитися більш свідомо і пильно.

— Куди хилиш, добродію? — раптом зухвало запитав він.

— До згоди і укладення союзу.

Він проникливо глянув на мене.

— Це глузування?

— Борони боже!

— Ти хочеш стати на шлях насильства?

— Так, якщо виникне в цьому потреба.

— А ти думаєш, що ми не вміємо стріляти?

— Дон Естебан, хто ж насмілився сумніватися в цьому? — ввічливим поклоном виразив я йому своє визнання. — Але опір нічого не дасть вам проти переважаючої більшості. Якщо дійде до стрілянини, ми, на превеликий жаль, змушені будемо просити у вас пробачення за заподіяну неприємність, а саме: позбавлення життя, перш ніж ви встигнете прочитати «отче наш». А шкода!

Настала хвилина повної тиші. Дон Естебан зрозумів, що це не пусті балачки. Він повністю приборкав бурю почуттів у собі і придушив лютість, яку не мав можливості на комусь вилити. З перекривленим, блідим обличчям він остовпіло дивився на мене, наче вперше бачив мене і помітив щось незвичайне. Дивився не лише здивовано, а разом з тим і з якимсь дивним захопленням.

— Дон Жуан, в якого втілився сатана! — прошепотів він. — Але не думай, що на цей раз вбивство іспанця обійшлося б тобі безкарно. Не забувай, хто надіслав нас сюди!

— Ну і що ж! Хіба губернатор з Ангостури — це господь-бог? Ви знову переоцінюєте свої сили.

— Чоловіче! — крикнув іспанець з обуренням. — Ти перебуваєш на території Венесуели, на землях його Королівської Величності Філіпа П'ятого!

— Я перебуваю в краю безмежної пущі, над якою жодна біла людина досі не мала влади! — закричав я ще сильніше, ніж він, але зараз же стримав себе і знизив тон. — Ви говорили, що це володіння іспанського короля? Так чому ви поводитеся тут так, ніби воюєте у чужій країні? Чому саме ви забуваєте, що це Венесуела?

Раптом я встав із стільця, підійшов до іспанця і, проникливо заглядаючи йому в очі, переконливо сказав:

— Дон Естебан! Досить пустої балаканини і безрезультатних суперечок! Порозмовляймо, нарешті, як gente de razou — розумні люди, якими ми себе вважаємо. Недарма хвилину тому я згадав про згоду і союз. Більше здорового розуму, сеньйор, менше зарозумілості! У нас спільні вороги, спільні справи, треба тільки дивитися далі свого носа. Чи справді добродій думає про добро для Венесуели? Якщо це так, то гаразд. Прийміть тоді до відома, що я разом з тими індійцями маю намір служити вашій країні, захищати її кордони — тільки б ви самі цьому не перешкодили.

І я виклав йому все, що знав про плем'я акавоїв і про запланований ними похід в долину нижньої течії Оріноко, про який чутки вже дійшли і до вух дона Естебана. Йому також було відомо, що готується цей напад не з власної волі акавоїв, що вони нацьковані голландськими плантаторами, які оселилися в басейні ріки Ессеквібо. Отже, я тільки ширше і глибше розкрив дону Естебанові значення цих планів, а саме: що тут може йтися не лише про звичайний похід на венесуельських індійців, але — хто його знає, — може, й про загарбницькі зазіхання голландців на гирло ріки Оріноко, тобто на територію Венесуели. Тоді в іспанця очі запалали дивним вогнем, нарешті, він зрозумів. Зрозумів, що така можливість є, бо події минулого показали, що голландці і французи вже не раз вдиралися на іспанські землі в районі південної Гвіани і селилися там за правом меча. А хто міг запевнити тепер, що голландцям не забажалося захопити Оріноко за таким же правом?

— Отже, якщо тільки прийдуть акавої — посланці голландців, — висловлював я іспанцеві свої висновки, — ми будемо захищати, це ясно, суверенність Венесуелі. Але як же нам захищати, коли ж ці самі іспанці хочуть підірвати наші сили, забравши від нас п'ятдесят найкращих воїнів?

— Це правда! Правда! — квапливо погодився зі мною дон Естебан, який раптом по-дружньому посміхнувся до мене. — Я цілком згоден з твоєю думкою, вона слушна…