Було важливо, щоб у пічному поході брала участь людина, яка володіла б мовою варраулів. І знову добру пораду подав Катаві: він запропонував для цього батька ещасного Канахоло, знайомого нам Аріпая, який мав дружину з племені варраулів і добре знав їх мову. Аріпай доброзичливо ставився до нас. Тому, не гаючи часу, я вислав за ним гінця, який разом з цим повинен був передати суворий наказ Манаурі — всіма можливими способами перешкодити іспанцям в їх намірах залишити Серіму ще сьогодні.

Не минуло й двох годин, як з'явилися Аріпай і гонець зі звісткою, що іспанці сьогодні й не думають відпливати. Аріпай, втаємничений у нашу справу, охоче згодився взяти участь у нічному поході.

Коли під час цих гарячкових приготувань настала хвилина спокою і надійшла якась розрядка, у мене мимоволі виникла дивна думка: як переплутались події в останні години, скільки постало непевностей та неспокою. Адже плем'я араваків поділене на два табори, і невідомо, яка ще підлота нас чекає з боку недоброзичливих людей; небезпека з боку розлючених іспанців висить над нашими головами, як дамоклів меч, вони готові в будь-яку хвилину, при першому бажанні вилити на нас свою жорстокість; чаклун Карапана готує нову пастку для мене, а вождь Конесо, нестійкий і переляканий, виношує в своїй голові зрадливі плани, щоб продати нас іспанцям. А наша шхуна — чи добре схована вона, і чи зуміють негри захистити її в разі нападу? До того ж ще ця нова халепа з варраульськими полоненими і запланований нічний похід, який на випадок невдачі може накоїти нам чортзна-якого лиха.

Всі кінці цих заплутаних справ зосереджувалися в моїх руках, вони все більше переплутувались, так і думай, який кінець обірветься першим і спаде на нас лихом. Як легко можна було спіткнутися й розбитись! Голова тріщала від усього цього, і думки розпливалися. Але у мене знову з'являлися спокій і надія, коли я дивився на майдан перед своєю хатиною: там стояло десять озброєних воїнів з нашого роду. З суворими рішучими обличчями, вони готові були на все, чекаючи лише наказу. І серед них — мої вірні друзі Арнак і Вагура. Цікаво, хто ж переможе?

Тиша тривала недовго. Від лісочка примчав до нас індієць, який стояв на варті.

— Наближається семеро іспанців, — передав він нам новину. — Всі озброєні до зубів.

— Чи справді вони йдуть до нас?

— Так, зараз вийдуть з ліска.

Воїни прийняли звістку на подив гідно і стримано, без будь-якої паніки. Я наказав Арнакові і Вагурі тримати свої загони недалеко від моєї хатини, але окремо, на деякій відстані один від одного, і пильнувати, який я подам сигнал.

— А мені як бути? — запитав Арасибо. — Що я маю робити?

— Йди з мою хату і бережи запасну зброю, яку ми там поскладали. І не забудь до Катаві…

Незабаром іспанці справді вийшли з ліска. Вони наближалися розміреним і поважним кроком до моєї хати, що була їм, мабуть, уже відома. Мушкети вони тримали на плечах, як солдати на марші. Зупинилися на відстані десяти кроків від мене, поставили мушкети в козли, а їх командир, виступивши дещо вперед, звернувся до мене урочисто і з надмірною повагою:

— Senior capitano! Дон Естебан, наш полковник, наказав подякувати за листа і бажає віддячити. Він люб'язно запрошує пана капітана до себе в гості.

Наближався вечір, за годину — захід сонця. З надходженням сутінків я планував вирушити вниз, за течією річки. Сьогодні пора на відвідини була вже досить пізня, і невідомо, як довго я забарюся в Серімі.

— Подякуйте добродієві пану Естебанові за запрошення і передайте, що завтра перед полуднем я прийду з візитом.

— Він просить, щоб ви прибули ще сьогодні.

— А я прошу, щоб він почекав до завтра.

Обличчя іспанця стало серйозним, а його рука мимоволі нервовим рухом схопилася за пояс.

— Я дістав наказ, — заявив він твердим голосом, — щоб з належною для пана капітана пошаною ще сьогодні привести його в наш табір.

— А ви маєте бути моєю почесною вартою? — сказав я.

— Так, почесною вартою.

На його велике здивування, я вибухнув веселим сміхом.

— Я не потребую вашої. Маю власну варту. Гляньте навколо.

Рукою я вказав праворуч і ліворуч на загони Арнака і Вагури. Воїни стояли вільно, тримаючи в руках рушниці, і спокійно дивилися в наш бік.

Іспанець зрозумів багатомовне значення їх присутності і кисло посміхнувся.

— Не моя в тому провина, — сказав він знову ввічливо, — що я не зможу повністю виконати наказ.

— Звичайно, це не ваша провина, — охоче погодився я.

Іспанець, віддавши честь, хотів іти, але я затримав його.

— Після заходу сонця, — повідомив я, — всім чужим заборонено входити на цю поляну. Вартові мають суворий наказ стріляти в кожного. Індійцям із Серіми відомо це розпорядженя, ви як гості повинні також знати про нього.

— Так точно, пане капітане.

Вони пішли, але не до Серіми, а в напрямку річки, прямо до того місця, де ще недавно стояла наша шхуна. Виходить, Конесо. все-таки розповів їм про корабель. Коли іспанці швидкою ходою поверталися від річки, я подав знак, щоб загони Арнака і Вагури наблизилися до мене. Іспанці поверталися дуже схвильовані.

— Там стояв іспанський корабель, — закричав той, що недавно розмовляв зі мною. — Пане, скажіть, де він?

— Немає, — відповів я сухо.

— Як це — немає?!

— А ви хіба не бачили? Зрештою, ви дуже помиляєтесь, вважаючи, що це іспанський корабель. Це мій корабель.

— Так, але колись він належав іспанцям.

— Колись належав. А тепер — ні.

— Сеньйор, — образився іспанець. — Ми прийшли сюди не для того, щоб з нас насміхалися.

— А для чого? — запитав я, прикидаючись дурником, звівши здивовано брови.

— За кораблем. Головний вождь наказав нам забрати його.

— Він не має права на це.

— Це нас мало цікавить. Корабель — наш. Де він захований?

— В дуже безпечному місці.

— Та де ж він, caramba?

Я засміявся йому в очі і нічого не відповів. Іспанець готовий вже був вибухнути гнівом, але стримавсь, побачивши, як поволі його почали оточувати наші воїни.

— Якщо це все, що ти мав мені сказати, то йди геть, добродію, — наказав я. — А дону Естебанові скажи, що завтра я прийду з візитом.

Іспанець процідив крізь зуби якусь лайку, і вони пішли цього разу вже до Серіми.

— І пам'ятай, — попередив я його, — що тут робиться після заходу сонця. Тоді ми не жартуємо.

Наші люди, більшість яких володіла іспанською мовою, раділи, що я дав таку рішучу відсіч іспанцю.

Зайшло сонце, сутеніло. З Серіми нас ніхто не турбував. Я взяв Вагуру і трьох найспритніших воїнів, і ми всі семеро, в тому числі Аріпай і Катаві, бадьоро вирушили в нічний похід. Арнак залишився на варті в оселі. Запасну зброю і боєприпаси я заздалегідь виніс до окремого сховища. Вночі рушниці і луки були зайві, а проте, крім пістолетів, ножів і коротких палиць, я все-таки наказав захопити з собою чотири луки і відповідну кількість стріл.

— Нащо нам луки? — здивувався Вагура.

— Вони необхідні.

— Вночі будемо стріляти з луків?

— Ні.

— То нащо ж їх брати з собою?

— Невже не догадуєшся?

Та Вагура не міг зрозуміти, навіщо необхідні луки в цьому поході. Втішаючись його дурною міною, я залишив його в невідомості.

Скільки вже днів я не ходив до лісу? Отже, коли я відчув знайомий аромат пущі, почув знайомий галас цвіркунів, коли мокре гілля над вузькою стежкою знову хльостало мене по обличчю, серце сповнилося радістю і прибули сили. Катаві добре знав дорогу і енергійно крокував попереду, а ми, як примари, посувалися за ним.

Після майже двогодинного переходу рибалка повідомив, що ми наближаємося до острова. Ліворуч між прибережною рослинністю блищало ясне дзеркало води. Раптом перед нами на стежці виросла постать, кахикнула. Катаві відповів так само.

Це був його син, який під час відсутності батька з самого полудня стежив за островом, а тепер повідомив, що в таборі іспанців нічого не змінилося. Тільки після дванадцятої години дня вартові наказали полоненим вийти в своїх потребах на піщаний вал. Пізніше вони знову загнали їх у човен, перевіривши перед тим, чи добре зв'язані руки, і на додаток зв'язали ще й ноги.