У першу ж годину хвороби звідкись узялися тривожні чутки, спочатку незрозумілі й легкі, як вітерець, потім уже настирливі, як отруйні випари. Це були чутки про мою шкідливу душу. Люди не лише з Серіми, але деякі і з нашого роду почали перешіптуватися між собою. Я ловив їх боязкі погляди на собі і бачив, як швидко вони відводили од мене очі.

Хвороба дитини прогресувала, і все більше поширювалися чутки, які вже недвозначно пов'язували мою особу з нещастям: це моя шкідлива душа вбивала дитину.

Лясана дуже любила сина і була в розпачі, коли ліки матері не допомагали.

Вона прийшла до моєї хати, стала переді мною випрямившись, у якомусь піднесенні, рішуча, і, хоч очі світилися горем, сказала щиро й сміливо, з урочистою повагою:

— Не слухай, що людці базікають!.. Я з тобою!..

Це ж саме сказали мені, нахмуривши брови, мої чотири вірні друзі — Арнак, Вагура, Манаурі і негр Мігуель, запевняючи мене, що ворожі плітки незабаром зникнуть, не завдавши мені шкоди. Друзі, зажурившись від сумних думок, уважно дивилися в далечінь або стежили за недалекими халупами і краєм пущі. Лише Арасибо похмуро мовчав, але й він підозріло озирався, притаївшись, чогось чекаючи.

На третій чи може четвертий день хвороби дитини серед араваків над річкою Ітамака завирувало. Карапана, користуючись силою своєї влади в племені, заявив перед усім селищем, що невидимі сили розповіли йому, хто винен у хворобі дитини. Винен Білий Ягуар. У сні добрі духи показали чаклуну таку картину: багато тижнів тому, під час швидкого переходу через степ на північ, Білий Ягуар вихопив з рук Лясани дитину і, пригорнувши до своїх грудей, ніс її так довгий час. У цих обіймах його душа заволоділа душею дитини і прирекла її на смерть. Якщо тепер дитина помре, а помре напевно, всім буде відомо, хто її вбив…

— А саме так і було! — схопився Вагура за голову. — Ян ніс маля Лясани, щоб їй було легше йти. Я це пам'ятаю!

— Ми всі це пам'ятаємо! — обурено глянув Арнак спідлоба. — Карапана довідався про це випадково, — це ж не таємниця, — і задумав повернути цей факт проти Яна! Щоб він пропав, негідник!

І це були не жарти. Я раптом опинився в небезпеці, переді мною відкривалася безодня, моє життя висіло на волосинці. Прихильники Конесо, ворожі до мене, пропонували вигнати мене з племені, бо я й інших занапащу, а найрішучіші вимагали моєї негайної смерті. Але сам чаклун милостиво заступився за мене: треба почекати, доки не вмре дигипа, а потім можна й убити Білого Ягуара. Так він порадив розлюченим жителям Серіми, а звістка про ці настрої швидко дійшла до моєї хатини.

— Дитина помре! — ствердив похмуро Манаурі.

З усіх нас найбільше зажурився останніми подіями Манаурі. Він наче почував себе винним, що привів мене у плем'я. Але ж не він мене привів, я сам захотів прибути сюди. Манаурі знав, що коли вирок чаклуна щодо мене виконають, то наступною жертвою буде він. Це проймало його жахом, і видно було, як він намагався стійко триматися, щоб передчасно не втратити самовладання.

В ці важкі дні я ще краще пізнав своїх друзів. Вірний мені Арнак ні на хвилину не завагався, не розгубився. Він готовий був умерти разом зі мною, захищаючи мене. Так само і Вагура, хоч він проявив на хвилину деяку нерішучість. Без роздумів на мій бік стали п'ятеро негрів з Мігуелем на чолі. Більшість чоловіків з нашого роду прийшли запевнити мене, що не залишать нас у біді, хоч різні нитки й пов'язували цих людей з жителями Серіми. А Педро — що він мав вибирати, — він був міцно зв'язаний з моєю долею.

Саме в цей час дивна поведінка Арасибо збільшувала у мене почуття глибокого неспокою. Він дивно змінився, став сумний, занепав духом, на всіх дивився скоса. Весь час мовчав, насторожений, наче хто язика йому відрізав, але хоч і не звертався ні до кого, та все ж нас не сторонився, навпаки, був весь час поблизу. Коли ми розмовляли в хаті, він завжди сидів біля входу і вперто дивився на подвір'я, в той же час прислухаючись до нашої розмови. Коли ми звертались до нього, відповідав невиразно і неввічливо, в очах світилася злоба. Арнак і Вагура дивилися на нього недовірливо.

Хоч рід став на мій захист, я не хотів боротися з рештою племені, щоб не допустити кровопролиття. Все частіше чулися розмови, що краще помандрувати кудись до верхів'я ріки Ітамака. У нас була шхуна, два великі швидкі човни — подарунок варраулів, а також кілька менших човнів. Можна було вирушати в похід.

— А ти, Лясано? — запитав я. — Поїдеш з нами?

— Поїду.

— З дитиною?

— З дитиною.

Якщо проти войовничих намірів Карапани згодні були спільно виступити більшість членів роду, то відносно мене єдиної думки не було. Отруєне зерно чаклуна, кинуте в наше поле, дало свої сходи не в одній душі. Яким би я не був своїм, дехто, побачивши мене здалека, раптом сторонився, щоб не зустрітись зі мною, і, притаївшись за кущами, підозріливо стежив за моїми рухами. То один, то інший з колишніх щирих товаришів сьогодні відвертались від мене, боячись навіть мого погляду. Це ще не були відкриті вороги, але їх уже мучила думка, хто я такий. Хто знає, а може й справді в мені сиділа диявольська душа. Навіть найближчих до мене людей охопила тінь сумніву. Одного разу я увійшов до куреня Лясани, що стояв поруч з моєю хатиною, щоб довідатися що-небудь від неї. Звичайно, я подивився на нещасну дитину. Помітивши це, мати Лясани скрикнула, як божевільна, кинулася до дитини і, закривши її від мене своїм тілом, пронизливим криком наказала мені йти геть. Серце стиснулось у мене, і я пішов.

Тільки-но я сів біля входу своєї хатини, як до мене пришкандибав Арасибо і сів поруч.

Стояла мертва тиша, вологе повітря було нерухоме. Краплі ще не падали, але злива висіла над головою. Клуби низьких хмар зупинялися то тут, то там на верхів'ях дерев. Гуркіт барабана в Серімі зараз було чути виразніше, ніж будь-коли.

Його відголос, немов зловісне бурмотіння демонів, дихав безжальною погрозою, набирав значення і віщував смерть.

Ми обидва прислухались, і однакові думки охопили нас. Арасибо штовхнув мене в бік і ліниво показав рукою в напрямку Серіми, потім тихо буркнув, наче глузуючи:

— Дурний Канахола.

— Який Канахола?

— Ее, — позіхнув кульгавий, — учень чаклуна. Дурний.

— Чому дурний?

— Дурний.

Через деякий час він знов одізвався заспаним голосом, швидше немовби до себе, ніж до мене:

— Дурний Канахола, думає, що барабанить тобі на смерть… А насправді барабанить зовсім іншому…

— Відомо кому, дитині Лясани!

Біля мене наче щось аж забулькало, немов од придушеного сміху:

— Ні, не дитині Лясани. Він барабанить на смерть Карапані, але сам не знає про це, дурень…

— Мелеш казна-що, Арасибо, — ледве посміхнувся я.

— Карапана вмре сьогодні… або завтра…

Він сказав це байдуже, ніби передчасні жарти стриму вали його. А може, я його погано зрозумів?

— Що ти верзеш, Арасибо?

— Карапана помре сьогодні… або завтра… вночі…

В байдужому на перший погляд голосі була якась прихована тверда нота, що насторожила мене. Тільки тепер я подивився йому в обличчя і занімів. Його похмура замкнутість останніх днів зникла. Знову з очей ішла давня ненависть, але не тільки — все обличчя його аж світилося диявольською радістю.

— Що з тобою? — схопився я здивований.

А він бавився моїм здивуванням. Гримаса сміху перекосила обличчя каліки. Видно було, що Арасибо щось приховує, але дражнився і не поспішав показати, що саме.

— Говори ж, хай тобі біс, Арасибо!

— Коли наш мисливець іде на полювання, його стріли не завжди отруєні кураре, бо його немає в цьому лісі. Цю отруту треба купувати у далеких індійців макуші, дорого за неї заплативши негідникам. Але росте в наших хащах своя отрута, кумарава, хоч і не така сильна, як кураре. Ми вживаємо її, бо вона також убиває.

— Ближче до діла, Арасибо!

— А хіба ж я не до діла? Так от: кумарава теж убиває. Паскудне у неї листя. Тільки доторкнешся до нього рукою — одразу виникають чиряки, людина ходить, мов п'яна. А якщо доторкатися частіше — людина вмирає. Страшне листя…