— Може, чаклун був несправедливий до нього? — став я на захист кульгавого.

Ніхто не відповів на мої слова, я навіть не знав, чи взагалі звернули на них увагу. Напевно, авторитет чаклуна був недоторканий, його справедливість не підлягала сумніву.

— Я не знаю, чому створення нового роду повинно викликати гнів старшин! — визивно відгукнувся Манаурі.

— Конесо таких речей не любить! — відповів коротко Фуюді.

— Не любить?

— Може не визнати їх.

Вождь нетерпляче кусав губи, очі у нього потемніли.

— Але він повинен буде визнати те, що ми повернулися! — сказав Манаурі.

— Це безперечно.

— І те, що ми протягом кількох років були в неволі…

— Авжеж.

— І що бачили дещо на світі, навчилися багато чого нового і люта доля привчила нас до обережності. Він мусить зрозуміти, що ми стали міцніші і кмітливіші, витриманіші і менш полохливі…

Непогано говорив це Манаурі, видно, знав, чого хоче, мав свою власну думку. Товариші слухали його з повагою, в той час, як Фуюді — з визивним виразом на обличчі.

Після хвилинного мовчання Фуюді запитав:

— А хто буде головою вашого роду?

Манаурі і кілька араваків подивилися на мене.

— Ні! — заперечив я. — Не я! Я скоро залишу вас і попливу на південь, до англійських факторій. Ясно: Манаурі — ваш вождь і голова!..

Пуща по обидва береги ріки росла на страшній трясовині, непрохідній для людини. На протязі цілих миль дерева росли прямо з води або з моху, просоченого водою. Острівців сухої землі було мало. Сморід рослин, які гнили в болотах, місцями був настільки сильний, що ставало нудно. Тут не можна було б жити. А все ж таки, яке буйне, шалене тваринне життя вирувало в цих пропащих місцях! Пуща аж дзвеніла пташиними криками, мільярди комарів дзижчали у вологому повітрі.

Тут я вперше помітив чудернацьких метеликів. Вони були такі чудові, що я, вражений, ледве вірив своїм очам; завбільшки, як дві складені разом долоні, і ясно-блакитні, як небо, а до того ж блищали на сонці, наче метал. Вони часто вилітали з лісу, кружляли над нашим кораблем. В цих комахах було щось особливе, що приваблювало, зачаровувало: своєю блакиттю вони переносили уяву людини в якусь щасливу казкову країну. Індійці ще більш посилювали їх чарівне враження, говорячи, що деякі метелики — це лісові духи гебу, часом дуже ворожі до людей. Та я не міг погодитися з тим, що така здатність завдавати шкоди може поєднуватися з такою красою. І я сміявся над вигадками друзів.

Незвичність розкішної природи, яка буяла навколо, гнітила душу. Пуща була така могутня у своїй зловісній величі, що поряд з нею людські справи і клопоти здавалися нікчемною дрібницею і не раз ставали непомітними, як буває непомітним світло.

Одного дня далеко на півдні замаячили не дуже високі, але широкі, вкриті лісом гори. Це були відроги величезного гірського пасма, яке Педро називав Сьєрра Ітамака. Пасмо, здається, простяглося майже на півтисячі миль з заходу на південний схід і створювало перепону, за якою на півдні несла свої води уславлена річка Куюні. Вже сам вигляд далеких гір радував нас: там, принаймні, не було гнітючої трясовини.

Оселі араваків над Ітамакою лежали на кілька миль від того місця, де ця ріка впадала в Оріноко, але перш ніж ми допливли туди, береги, все ще багнисті, здавалося, оживали, немов сповнені великої прихильності до нас, збуджувалися від веселої новини.

Звістка про наше наближення летіла попереду нас, і люди випливали нам назустріч. Їх човни вискакували з прибережних очеретів і заток назустріч нашому кораблю. Це араваки вітали своїх земляків, що поверталися з неволі. Батьки виглядали синів, брати зустрічали братів. Багато людей піднімалися на палубу парусника, несучи з собою веселий гомін.

Тільки до мене тубільці наближалися дуже несміливо. Вони ледве наважувалися дивитись мені в обличчя, сповнені жаху і поваги, наче до неземної істоти. Тільки побачивши, що я така ж людина, як і всі інші, і ставлюся до них дружелюбно, вони ставали сміливіші.

— Вони кажуть, що ти везеш із собою багато якихось скарбів, — пояснив мені Манаурі, сміючись.

Вождь аж сяяв. За довгі роки неволі його не забули. Люди пам'ятали про нього, пізнавали його, вітали з повагою. Тільки трохи боліло Манаурі, що серед вітаючих не було його брата, Пірокая, теперішнього голови роду, людини, — як він не раз розповідав мені, — недоброзичливої і заздрісної. Зрештою, ніхто з старшини на наш корабель не приїхав. Нас вітали тільки прості люди і воїни. Зате вітали щиро, з несподіваною для нас радістю.

На четвертий день після від'їзду з Каїїви, ми підпливали до оселі головного вождя Конесо. Місцевість називалася Серіма і лежала на сухому березі річки Ітамака, оточена чудовим, високим лісом. Болота, що виникали після розлиття Оріноко, сюди не досягали.

Останній день довгої подорожі був жаркий, душний, без вітру і без сонця, закритого білою заслоною гарячих випарів. Індійці наказали мені знов надіти парадний капітанський мундир. Самі вони теж повбиралися в різні іспанські сорочки і штани і разом з тим поприв'язували до поясів здобуті мисливські ножі та шпаги. Мали досить дивний і пишний вигляд.

У цей день мене вразило піднесення Лясани. Вона хотіла про щось поговорити зі мною, але в останні години загальної метушні і приготувань до висадки на берег якось важко було це зробити. Мала щось мені сказати, я бачив це по частих поглядах, які жінка кидала на мене.

— Що вона хоче? — запитав я Арнака.

— Напевно, якісь жіночі примхи, — знизав плечима хлопець. — Лясана чогось непокоїться.

— А що з нею?

Арнак цього не знав, але молода жінка була недалеко, і я наказав її покликати.

— Що тебе турбує, Чарівна Пальмо? — запитав я прямо. — Тобі чогось бракує?

— Ні, нічого…

Індіянка зніяковіла і виглядала ще краще, ніж завжди. Вона опустила погляд, намагаючись довгими віями прикрити свої великі очі.

— Ти боїшся чогось?

— Так, боюсь, — визнала вона щиро.

— Всі радіють, а ти боїшся? Це дивно! — покартав я її жартома.

— А Манаурі? — нагадала з непокірним тремтінням куточків губ. — Хіба він теж радіє, хіба він спокійний?

— То інша справа! Він вождь, а ти ж молоденька жінка.

— От бачиш: молоденька жінка! — повторила вона з деяким роздратуванням.

— І до того ж непогана, — похвалив я, міряючи її поглядом.

Ні, зараз Лясана не хотіла передражнювати жартівливо, як завжди. Тяжко було у неї на душі.

— Ну, так чого ж ти боїшся? — запитав я.

— Берега! — відповіла вона. — Племені, законів племені. Розлуки…

Це звучало якось загадково, але не було вже ні часу, ні умов, щоб з'ясовувати складність індійських звичаїв. А може, Лясана боялась говорити багато в присутності Арнака, нашого посередника?

— Яне! — промовила вона майже урочистим голосом, з повагою, — ти пам'ятаєш, як узяв під захист наших товаришів, негрів, коли іспанці хотіли захопити їх у неволю?

— Тоді, в льяносах? Пам'ятаю.

— Так, тоді ти сказав, що вони під твоєю опікою, і іспанці не можуть їх взяти… Яне! Візьми тепер і мене під свою опіку!

— Тебе, Лясано?

— Так, Яне! Мене, жінку — ти, чоловік!

Вона сказала це з такою простотою і добродушністю, що мені хотілося розсміятись. Оце так заковика! І їй не можна було відмовляти.

— Згода, беру тебе під свою опіку, Чарівна Пальмо!..

Ітамака — річка не широка, але дуже глибока, і до самого її верхів'я доходить далекий океанський приплив. Це дозволило нам підійти парусником ледве не на кілька кроків до берега. З суші кинули на край палуби кілька дощок, і по них ми могли перейти на землю, навіть перевести коня.

Серіма була селищем не густо забудованим. Хатини, за звичаєм тутешніх індійців, стояли розкидані далеко одна від одної. Ми підпливли до берега в самій середині села.

Конесо, багато убраний, з пір'ям на голові і низками якогось намиста, оточений старшинами, чекав нас в затінку під розлогим деревом. Усе нагадувало прийом у Оронапі і Єкуани, але, коли ми пройшли половину дороги між річкою і головним вождем, я звернув увагу на незвичайне явище: біля Конесо, який займав місце на стільці вождя, сидів ще один чоловік, старик, а всі інші старшини, як звичайно, стояли. Мене особливо занепокоїло те, що вільних стільців для нас, гостей, тут не було. Може, Конесо хотів, щоб ми стояли, коли він сидить?