Гаразд буду чекати.

Джек Rock Forever:

Мері якщо, хочеш я до тебе зайду, а потім разом підемо до Єви.

Мері \m/:

Вибач Джек але ти знаєш, що моя мама не долюблює тебе, не хочу її ще більше злити.

Джек Rock Forever:

Ну тоді гаразд, ще зустрінемося.

Мері \m/:

Так звісно.

Єва Річерсон:

О до речі Джек, ти ж говорив, що вже сьогодні будуть фото і відео з концерту

Джек Rock Forever:

О, точно, я й забув, зараз зачекайте я кину вам посилання.

Мері \m/:

Ну гаразд народ, я вже виходжу з Інтернету. Мама як побачить, що я в тут байдикую і не вчу ще один скандал влаштує.

Єва Річерсон:

Гаразд.

Джек Rock Forever:

Удачі тобі.

Мері \m/:

Спасибі, і вам удачі.

Вимкнувши ноутбук я плюхнулася на ліжко, через стіну я слухала емоційну розмову мами і Ніла. Тепер потрібно щось вигадати щоб мене відпустили до Єви, так мозок думай-думай… О придумала.

Через декілька хвилин після того як, розмова припинилася я пішла до вітальні. Мама сиділа перед телевізором і щось там уважно слухала, Ніл був на кухні заварював чай.

– Мам, я піду сьогодні до Єви.

– Я ж казала, що ти покарана, ніяких друзів!

– Так знаю, але це на рахунок екзамену. Мені потрібно взяти в неї деякі записи по підготовці.

– Ну якщо так, то можеш іти але не довго.

– Добре, люблю тебе мам.

Ура, та я геній. Невже мати мене так легко відпустися. Щось дивно все це.

Розділ 9

На дворі було тепло, тому прогулюватися по вулицях міста було одне задоволення. Ось уже видніється дім Єви я підходжу і дзвоню у двірний дзвінок. Двері відчинила місіс Річерсон.

– Доброго дня місіс Річерсон, а Єва вдома.

– Ні!

– Але ж я з нею розмовляла, вона сказала що дома.

– Для тебе ні! Щоб я більше не бачила тебе тут і близько, не підходь до моєї дочки.

– Але…чому?

– Чому! Ти маленька погань, Єва вчилася на відмінно, а через тебе і цього Джека її мало не вигнали зі школи, тому облиш її, забудь про неї, вона для тебе померла, як і ваша дружба, все - це кінець.

– Але..ж.

– Ніяких але ж, все я сказала, облиш її дай нормально закінчити школу. Більше не приходь сюди.

– Мам хто там прийшов? – почувся голос із середини.

– Ніхто помилилися будинком.

– Єв…

– Мовчи! Мері, тобі зрозуміло іди геть звідси.

– Виба…– і тут переді мною двері зачинилися, я навіть не встигла вибачитися.

В мене на очах з'явилися сльози, я не могла збагнути, як це можливо, адже ми дружили з самого дитинства і наші сім'ї також. Місіс Річерсон завжди ставилася до мене добре, наче до своєї другою доньки. А сьогодні її наче підмінили. Невже один концерт, одна пригода так могла вплинути на неї.

Я була засмучена не знала що робити, куди тепер мені іти додому? Але я не хочу, щоб мама побачила, що я плакала. Піду прогуляюся в місце де мені завжди раді і точно не виженуть. Я зірвалася з місця і рвонула вперед. Прохожі дивно дивилися на мене, наче ще ніколи не бачили людину котра біжить.

***

Ось нарешті я добралася до лісу, як же прекрасно тут і так спокійно. В далині шуміла річка і я попрямувала туди. Побродивши по березі вздовж ріки десь хвилин двадцять я втомилася і вирішила присісти. Знайшовши ідеальне місце для відпочинку, на краю обриву, де був гарний вид на воду я ввімкнула плеєр і прилягла на свіжу зелену траву, м’язи потроху почали розслаблятися. Я заплющила очі забуваючи про всі проблеми, які оточували мене.

– Red?

Від несподіванки я підскочила з місця і скрикнула, але скоро заспокоїлася. Переді мною з’явився високий гарний хлопець, на вигляд йому було років двадцять п’ять, в нього було чорне густе волосся, глибокі наче небо блакитні очі, одягнений в чорну футболку і джинси, на руці було невеличке татуювання птиці фенікса. Він був схожий на Алекса Гаскарта з елементами Адама Гонтьє. На мить я вирячилася на нього, думаючи чи це не знаменитий Алекс Гаскарт постав переді мною, але я швидко відкинула ці думки. І здивувалася, пізніше, дізнавшись, що його теж звуть Адам.

– Воу, спокійно, я не хотів тебе налякати.

– Хто ти в біса такий?! Що ти тут робиш? – здивовано вигукую я.

– Те саме я хотів запитати і тебе.

– Що?! Як ти тут опинився, ти що слідкував за мною?

– Та ні… Спокійно, я нічого тобі не зроблю, – він усміхнувся на мить замовк, а потім продовжив, – Мене звуть Адам, а тебе як?

– Мері, – відповідаю я.

– Прекрасне ім’я. Що ж ти тут робиш? Сама в лісі де повно диких, небезпечних тварин.

– Взагалі із тваринного світу тут лишень водяться небезпечні змії і вовки.

– Бачу ти знаєшся на тваринному світі, захоплюєшся цим?

– Ні… я живу неподалік звідси.

– А-а-а зрозуміло. Ти так і не відповіла на моє запитання. Що ж ти тут робиш?

– Я просто гуляю, а ти як тут опинився?

– А я тут з групою, вирішили відпочити тут на узбіччі перед концертом, тут так гарно. Взагалі ми часто подорожуємо і ночуємо на природі в нашому фургончику, це типу наша фішка, краще так ніж в брудних мотелях.

– Цікаво. Я теж би хотіла подорожувати, як ви, кожного дня нові місця, люди, природа. Це напевно круто, – кажу я.

– Так. Це прекрасно.

– До речі, я теж захоплююся музикою. Граю на гітарі.

– Справді? – здивовано поцікавився він.

– Так.

– В мене з’явилася ідея. Ходімо зі мною познайомишся з рештою.

– Я б з радістю, але мені потрібно зараз вже іти додому. І тим більше я недуже довіряю першому зустрічному, якого зустріла в лісі.

– І багато ти зустрічних тут зустрічаєш?

– Ні, ти перший. Тут зазвичай тихо і майже ніхто тут не гуляє.

– Та годі тобі, все буде гаразд, обіцяю, якщо не сподобається наша компанія можеш піти додому.

– Обіцяєш?

– Так, можеш мені вірити. А якщо я комусь, щось обіцяю я дотримую свого слова.

– Ну гаразд. До речі в якому стилі ви граєте?

– Інді рок, альтернативний рок. В таких собі, спокійних стилях. Ми типу хіпі подорожуємо по світу і виступаємо.

Ми рушили з місця, знайшовши дорогу попрямували по невеличкій стежині, котру оточували з обох боків густі дерева.

– Справді? Люблю ці стилі, взагалі всі стилі року мені подобаються.

– В тебе прекрасний музичний смак.

– Та невже.

– Рок це - завжди прекрасно.

– Ну тоді добре, – хихикнула я, – Ви що в нашому місті будете виступати?

– Так. Цього тижня протягом двох днів.

– Справді, це ж чудово.

– Хочеш приходь і ти, пропустимо безкоштовно.

– Я б з радістю, але тут є одна проблема.

– Яка?

– Я покарана на місяць, мене не пускають гуляти навіть з друзями.

– Ого, що сталося? Що ти вже накоїла? Вбила людину? Пограбувала банк?

– Не смішно… Це довга історія.

– Ну гаразд, може колись захочеш і розкажеш.

– Так, авжеж.

– Ну от ми і прийшли.

Це була невеличка поляна недалеко від дороги вздовж ріки. На вулиці я побачила лишень одного хлопця, який копирсався біля багаття намагаючись його розвести. Він не був схожий на хіпі, а навпаки відрізнявся, коротке біле волосся яке завивалося в кучері, біла футболка з символікою якоїсь рок-групи чорні джинси і кеди. Поруч із ним стояв фургон. Їх фургончик нагадував галерею вуличних артів або графіті, він був яскраво розфарбований і справді нагадував хіппі-мобіль.