– Привіт народ, як справи, – привітався Адам, – от познайомтеся з нашою гостею.

– О, привіт, – промовив незнайомець, потім його погляд ковзнув на мене і він продовжив, – і тобі привіт красуне, мене звуть Ерік.

– Привіт Еріку, а мене Мері.

– Дуже приємно.

– Тебе всього-на-всього не було декілька хвилин, а ти вже знайшов собі дівчину, магія якась, – чую я жіночий голос який лунає з фургона.

Наступної митті я бачу силуети трьох людей, які повільно виходять із машини. Дві дівчини і хлопець, їх зовнішність відрізнялася від інших в однієї колір волосся був фіолетовий, а в іншої червоний. Вони були стрункі і гарні. Одягнені - одна в джинси і сорочку в клітинку, а інша в футболку і шорти. Хлопець був високим із темно коричневим волоссям. Одягнений в чорні джинси і сорочку, на руці був браслет з шипами, а на іншій тату, на губі у нього був пірсинг.

– О, нарешті повилазили зі своїх нір. Може допоможете мені з цим багаттям? Я його вже декілька хвилин намагаюся розвести, – звернувся до них Ерік.

– Ха-ха йому не можна нічого довірити, – промовила до нього дівчина із червоним волоссям.

– Так це точно, – хихикнувши відповіла інша.

– Привіт, мене звуть Меліса, – промовила червоно волоска.

– А мене Сара, а це наш емо-бой Ден.

– Денні, Деніал або просто Ден. Привіт.

– Привіт, дуже приємно познайомитися з вами всіма, – усміхнувшись сказала я.

– Нам теж, – промовив Ден, і усміхнувся.

– Ден, – почав Адам, – у нас новенький лише рік з нами, але ми встигли подружитися.

– Так, вони дали мені нове життя, і переконали, що я особливий. І що я чогось вартий в цьому житті, до цього я просто вештався вулицями у пошуках власного я. Грав на вулицях міста.

– Так, я пам`ятаю.

– Саме Адам з Еріком побачили в мені іскру і переконали подорожувати разом з ними.

– Так-так пам`ятаю, як ми вперше зустрілися я ще подумав цей хлопець дивовижний, а його гра на гітарі просто неймовірна. Не місце йому на вулиці, того ж дня я запропонував приєднатися йому до нас.

– І я погодився, подумав мені нічого втрачати, чому б ні.

– Цікаво. А як ви зібрали команду?

–Я і Ерік з дитинства мріяли подорожувати, і після школи вирішили здійснити нашу мрію, зібрали речі і поїхали. А ідея зробити групу нам прийшла, коли до нас приєдналися Сара і Меліса.

– А як же батьки. Що вони сказали, не були проти?

– Я і Ерік…ми з не дуже благополучних сімей. Моїм батькам було наплювати на мене. Вони поводилися так наче я для них чужий, зовсім не цікавилися моїм життям навіть на випускний не прийшли. В них було дещо важливіші справи ніж я, наркотики і випивка, ось що вони насправді любили. Мені це набридло, я заробив трішки грошей, відремонтував цього фургона і вирушив в дорогу.

– Ой, вибач.

– Та нічого, це життя, воно інколи жорстоке.

– А як ви зустріли Мелісу і Сару.

– Ми приїхали на один концерт, місцевої групи, щоб трішки відпочити від дороги і зустріли їх там, познайомилися і розповіли нашу історію, їм це сподобалося і вони захотіли приєднатися і подорожувати разом з нами. Я трішки здивувався дізнавшись що вони вміють грати на музичних інструментах. Ось так почалася наша історія.

– Дуже цікава історія, – промовляю я, – Вам є що розказати не те що мені. Моє життя надзвичайно нудне, школа, дім, прогулянки з друзями і все.

– Ти ще молода встигнеш, все попереду, – промовив Ден.

– І це сказав хлопець якому дев`ятнадцять. Ти сам ще дитина, – в розмову втрутилася Сара.

– Ха-ха…ти наче дуже доросла, – незадоволено проказав Ден.

– Мені двадцять один!

– Почувайся як в дома, а я відійду на хвилинку, – промовив Адам.

– Ерік! Ти колись розведеш це багаття, – вигукнула Меліса.

– Так! Зараз.

– Я допоможу тобі.

– Не потрібно я сам.

– Ерік!

– Не лізь до мене я сам!

– Ти впертий бовдур, через тебе ми залишимося без вогнища, сам будеш від мене комах відганяти.

– Я сам. Я зможу.

– Не зважай на Еріка з Мелісою вони завжди так, відколи я їх знаю, – промовив Ден.

– Справді, – здивовано промовила я.

– Так. А взагалі ми дружні.

– І це правда, – в розмову втрутився Адам.

На перший погляд могло здатися, що вони божевільні ну, а якщо познайомитися з ними ближче ти зрозумієш, що так воно і є. Хоча вони були трішки божевільними, але я помітила одну особливість, вони надзвичайно дружні як сім`я.

– О! Так. Я розвів це чортове багаття, – з радістю в голосі кричить Ерік.

– Та невже, нарешті, – пробурмотіла Меліса.

– Я ж казав, що я зможу.

– Молодець, за це тобі премію вручити треба.

– Хах! Так звичайно.

– Ти прямо як флеш, так швидко упорався.

– Ха-ха, твій сарказм тут недоречний.

– У-у-у… наш хлопчик образився.

– Та пішла ти.

– Я теж тебе люблю сонечко.

Після цих слів Ерік пішов у фургон. А ми просто сиділи і розмовляли, все ж я не пожалкувала, що пішла разом з Адамом. Вони справді були крутою командою. Ми розмовляли, знайомилися ці люди виявилися дуже приємними. Я не помітила навіть, як швидко проминув час, було вже пізно сонце повільно сідало за горизонт, я хотіла вже йти додому, але тут Ерік виходить з фургона з гітарою у руках. І переможно промовляє.

– Друзі! Оцініть, я нову мелодію придумав і пісню до неї.

– Та невже, а я то думала ти так сильно образився, що вже не вийдеш звідти, а ти пісню писав. Одне я можу сказати, тобі нічого не можна довірити ти все псуєш але ти класні пісні пишеш, – промовила Меліса.

– Ха! Дякую буду вважати це за комплімент.

– Схоже, ти все ж таки не бездарний.

Наступні декілька хвилин ми сиділи біля вогнища і слухали нову пісню Еріка. Вона була, як на мій погляд чудова, спокійна мелодія приємно гармоніювала з текстом. Я просиділа в компанії цих рокерів-хіппі десь дві години, було вже пізно і мені потрібно було іти додому, але так хотілося залишитися з ними, ще хоча б на хвилину але не тут то було. Я чую, як мій телефон дзвонить, це була мама, я відійшла і підняла трубку.

– Мері! – чую я сердитий голос мами, – ти де вештаєшся скільки там можна сидіти бігом додому.

– Гаразд мам я вже іду, – після цих слів я поклала трубку і повернулася до компанії, щоб попрощатися.

– Ти вже йдеш? – промовив Адам.

– Так, на жаль. Бувайте.

– Ти що вже покидаєш нас, – промовив Ерік, – ні не йди нам так весело, залишайся з нами.

– Я б з радістю залишилася але мушу йти, бо мама мене вб’є.

– Ну гаразд, бувай Мері, нам було приємно познайомитися з тобою.

– Мені теж, бувайте.

– Я тебе проведу додому, – запропонував Адам.

– Гаразд.

От ми вже на дорозі і повільно крокуємо вперед, до мого дому. Вечір був прохолодним, роса вже повільно спадала на траву подекуди ще співали птахи і нічні цвіркуни.

– Ми розмовляли про все, а я досі не знаю назву вашої групи.

– Солодка отрута (sweet poison).

– Солодка отрута?

– Так.

– Гарна назва.

– Я радий, що тобі подобається. Ти так і не розповіла, за що ти покарана. Ось ми йдемо і щоб не було нудно давай розповідай, мені цікаво.

– За те, що пропустила екзамен, а натомість пішла на концерт.

– І це твоя довга історія?

– Так, – хихикнула я.

– Ха-ха, а на який концерт?

– Green Day.

– Що справді?! Я теж там був.

– Та невже!

– Так, а я то думаю чому мені твоє обличчя здається знайомим. Це ж тебе і ще двох людей викликали на сцену. Так? Я не помиляюся.

– Саме так, а ті двоє, що були зі мною то мої друзі.

– Круто, Біллі ще так сподобався ваш плакат, що він забрав його собі, вам дуже пощастило.

– Так! Це було незабутньо. І так, нам пощастило з місцями, бо якби ми не були так близько до сцени, він би нас точно не помітив. І ми б так і стояли у натовпі.

– Можливо.

І тут я знову чую, що мій телефон дзвонить, і знову мама.

– Алло мам.

– Ти йдеш додому чи як? Що ти собі дозволяєш! Ти ж покарана.