– А де Адам?

– Він біля фургону, ходімо поснідаємо тут кафе неподалік, – промовляє Ерік.

Прокинувшись і одягнувшись я вийшла на подвір’я. Яскраве сонце то світило то зникало за хмарами. Інші теж попрямували вслід за мною.

– Добрий ранок всім, – наближаючись до нас на фургоні вигукує Адам, – немає часу ходити по кафе збирайтеся ми вирушаємо, поснідаємо в дорозі.

Через пів години ми зібрали речі і вирушили в дорогу, але перед цим ще заїхали в одне придорожнє кафе і замовили трішки їжі в дорогу. У фургончику смачно пахло гарячою кавою, смажено. картоплею і шоколадними тістечками.

– Народ ви тільки уявіть, яка нам випала нагода. Це один із най масштабніших концертів, – тишу порушує Адам який в цей час був за кермом.

– Так, це неймовірно все ж таки ми щасливчики. – промовляє Денні

– Ага, – погоджується Ерік.

У Вашингтоні ми мали бути о шостій вечора, саме в такій годині мав розпочатися концерт. Ми їхали по шоссе 95, надзвичайна природа міста оточувало нас. За вікном пропливали дерева і житлові райони. О третій ми нарешті добралися до Округу Колумбія, ми не планували тут залишатися на довго, виступивши ми мали поїхати далі.

– Ось ми на місці, – припакрувавши машину промовляє Адам.

– І це той заклад де ми маємо виступати? – поцікавилася Сара.

– Так, той самий заклад.

Перед нами бовваніла велика споруда розтягаючись десь метрів на тридцять, вона була двохповерхова з незвичайним дизайном все нагадувало 80-ті роки. Великі панорамні вікна, стіни із цегли, великі сходи з мармуру які наче запрошуючи гостей в середину простягалися перед входом.

– Ого, а вона й справді велика. – зауважила я виходячи з фургона.

– Так. – підтвердив Адам, і обійняв мене.

Ми рушили вперед.

– Ну що підемо туди чи як? – промовив Ерік.

– Так ходімо, – відповів Адам.

Вся наша компанія покрокувала в середину. Із середини ця будівля здавалася ще більш красивою ніж ззовні. Високі панорамні вікна відкривали гарний вид на вулицю, в приміщені було прохолодно і пахло сирістю, на стінах поряд із вікнами висіли якісь яскраві сучасні сюрреалістичні картини, із залу лунали звуки. Якась команда працівників востаннє перевіряла все перед концертом. На вході нас зустрів касир. Такий собі непримітний. Він був невисоким, худим з чорнявим волоссям і сірими очима, на вигляд йому було років тридцять.

– Можу я чимось вам допомогти? – поцікавився він.

– Так, я хочу поговорити з адміністратором, він сказав що ми можемо замінити одну із груп яка не прийшла.

– Так звичайно, як вас відрекомендувати? – він взяв телефон що лежав в нього на столі і приклав його до вуха.

– Група Sweet Poison.

– Гаразд. Доброго дня тут прийшла група Sweet Poison, вони хотіли поговорити…так…гаразд. Добре, – поклавши трубку він продовжив, – через хвилину він прийде, попросив вас зачекати тут, можете присісти.

– Так, дякую, – сказав Ерік.

Ми попрямували до диванів, які красувалися під високими стінами будівлі. Сівши ми всі замовкли слухняно чекаючи доки до нас прийде адміністратор, лише Меліса з Деном про щось розмовляли.

– Подобається? – від несподіванки я підскочила.

Перед нами постав невисокий блондин в діловому костюмі.

– Так, – промовила я.

– Привіт Адаме, Еріку радий вас бачити, – промовив він.

– Привіт Шоне і я радий бачити тебе.

– Ви що знайомі? – поцікавилася я.

– Так, чи ти думаєш, що незнайомий дядько просто зателефонував нам і попросив виступити, – хихикнув Адам.

– Ми з Адамом знайомі вже багато років, пам’ятаю як ви вперше виступали в мене в клубі.

– Так, то був невеличкий клуб в цьому окрузі. Ти лишень починав свою кар’єру, – промовив Ерік, по його виразу обличчя було видно що він не дуже радий бачити Шона.

– Так, і ось я піднявся. А це все я успадкував від батька, ходімо я вам все покажу, – промовив Шон жестом запрошуючи нас, – Це було старе занедбане казино, – продовжив він, – мій батько успадкував його від свого батька, його мало не знесли рік тому, але я запевнив батька що не варто. Довелося багато повозитися з його реконструкцією, але результат того вартий.

– Так справді вартий! – голосно промовив Ерік.

– Еріку ти що, досі злишся на мене, та забудь ти її. Це було давно.

– Так давно, але образа досі залишилася, – гаркнув він.

– А що сталося? – тихенько запитала я.

– Я тобі розповім, – промовила Меліса збавляючи темп. Так щоб ніхто нас не почув, – Ерік, – продовжила вона, – був закоханий в одну дівчину, яка працювала в колишньому клубі Шона.

– Не просто дівчину, а Лору Робертсон, – підхопила розмову Сара.

– Так от, коли ми приїхали сюди на осінь, – пробурмотіла Меліса.

– Так захотів Адам, він хотів відпочити трішки від подорожей, – продовжила Сара.

– Так, дуже добре що ти підказуєш, але я тут розповідаю.

– Гаразд мовчу-мовчу.

– Так от, коли ми приїхали сюди він якось одного дня зустрів її і потім марив нею цілий тиждень. А Адам як раз домовився з Шоном про виступ, щоб заробити трішки грошей. З Адамом він подружився, а то з Еріком ні. Ми виступили і коли після нашого виступу ми відпочивали, Ерік побачив її, вона працювала там офіціантом.

– І щойно він побачив цю дівчину, його накрило з головою.

– Саро!

– Все мовчу.

– Він почав зустрічатися з нею, все було б добре, як би одного теплого вечора після закриття клубу Ерік не застукав їх за цим самим ділом.

– Було це, не уявляєш де…

– Саро! – Сара замовкла, – Вони займалися цим на барній стійкі в середині клубу. Після цього вони не бачилися.

– Жах…

– Вони розійшлися з великим скандалом, а бідолаха стерво, поїхала до рідного міста і більше не поверталася сюди.

– Дівчатка не відставайте, бо ще загубитися. – люб’язно звернувся до нас Шон.

– Не хвилюйся не загубимося, – з фальшивою усмішкою промовила Сара.

– Який же він хвалько все ж таки, – підходячи до нас промовив Ден.

– Ага, не те слово, – відповіла Сара.

– Вибачте але я піду на вулицю, – промовила я.

– Я з тобою.

– І я.

– Мері, Саро, Мелісо зачекайте на мене я теж з вами, – поспішаючи за нами проказав Ден.

Ми вийшли на вулицю подалі він цього хвалька Шона.

– Цей заклад гарний, уявіть лишень скільки сюди прийдуть людей, ми станемо знамениті.

– Так, Саро сподіваємося саме на це, – промовила Меліса.

– Потрібно підготуватися, зробити репетицію, якщо чесно я хвилююся, – говорить Ден.

З середини виходять Ерік і Адам. На їх обличчях застигла серйозність.

– Ну не знаю Адаме може не варто? – завагався Ерік.

– Ще й як варто, – мовив Адам.

– Не подобається він мені, і цей заклад.

– Заспокойся, забудь старі образи і просто виступай на публіку. Чим більше людей дізнаються про нас тим краще. Зроби це для мене, всього лише один раз. Обіцяю більше ти цього лицеміра не побачиш.

– Ну гаразд…

– Все в порядку хлопці? – поцікавилася Сара.

– Так, не переймайтеся.

– Все одно не подобається мені цей тип.

Хлопці відчинили задні дверцята фургона і почали виносити інструменти; гітари, барабанну установку Сари, підсилювачі звуку.

– Барабани там для всіх одні, тому не варто брати їх. – повідомив нам Адам.

– Так. Дівчата, а ви поки що погуляйте тут неподалік, – запропонував нам Ден – поки ми тут розберемося з інструментами.

– Гаразд.

Ми відійшли, від будівлі простягалася вузенька стежина, котра вела нас на задній двір. Там було щось на кшталт невеличкого парку, ми присіли на одну з лавок. Невеличкий фонтан що хвилини випльовував воду, над ним звисали гілки берези, а далі стежка вела до пташиної купальні і вглиб парку.

– Ну що Мері не сумуєш за домом, родиною?

– Ні, Мелісо не сумую, ви моя родина, – збрехала я.

– Приємно це чути.

– Я вже так звикла до вас що не уявляю життя без вас.

В цей момент Меліса обняла мене, а Сара про щось замислилася вона сиділа нерухомо дивлячись кудись в даль.