— Поранений прийшов до тями й дав ваш номер.

— Де він?!

Мені перехопило дихання, серце зупинилось, застукотіло з шаленою силою. Я завмерла на місці, не в змозі кудись далі йти.

Він казав мені адресу, а слова наче долітали з іншого все­світу. Долаючи безсилля, я діставала блокнот, нишпорила в пошуках ручки.

— Будь ласка, зачекайте, я запишу…

Виводжу літери, навіть не думаючи про їхню суть, головне: все правильно записати, нічого не наплутати. Ім’я лікаря, палата…

— Це наша лікарня, — втручається медсестра, перш ніж я встигаю кудись бігти й викликати таксі… — Ви знайшли його.

«Чекай на мене, добре?»

Я сіла на найближчу лавку. Блокнот із ручкою випав з рук. Я справді готова була бігти, скільки знадобиться, куди завгодно. А тепер, коли начебто все закінчилося, сили просто покинули мене. Ноги стали ватними, руки трусилися. По облич­чю потекли гарячі сльози.

Пояснюю медсестрі, що я просто маю трішечки отямитися. Через деякий час прошу, щоб провела мене в ту палату.

Господи, я знайшла його! Мені все ще не віриться, кидаюся до нього, та мене зупиняє лікар. Чоловік у зеленому халаті обертається на звук дверей, що відчинилися, і хапає мене за плечі вже біля самого ліжка.

— Сюди не можна, хто ви?!

— Це їй ви щойно телефонували, — за мене поспішає пояснити медсестра, а я намагаюся вирватися.

Він відпускає. Я кидаюсь уперед і перше, на що звертаю увагу, — це червоні цифри на тильній стороні його долоні. Жахаюся, адже він ніяк не реагує на мій дотик. Обертаюся до лікаря.

— Ми вкололи йому снодійне. У моєму кабінеті пого­воримо.

У кабінеті лікаря мені пропонують гарячий чай і більш-менш зручне крісло. Лише тепер, розслабившись, я розумію, що голодна до нестями. Цілий день було не до їжі, тепер наздогнало. Але ж не казати про це лікареві!

— При ньому не було жодних документів і телефону. Ми нікому не могли повідомити й не знали, хто він.

Усе ставало на свої місця. У відділку справді не знали, що сталося. Ніхто не хотів брати на себе відповідальність і пояснювати дружині, що він був поруч із зоною бойових дій і зник. Мабуть, зважили, що чомусь же не сказав їй чоловік, куди їде. А може, просто не бажали нариватися на емоції. Хто ж там знає, як жіночка відреагує, заспокоюй її потім.

— У мене є гроші, я перекажу, скільки скажете, тільки…

Він перебив мене, зробив заперечливий жест рукою, промовив:

— Усе, чого він потребував, ми зробили в перші години, коли він сюди потрапив. Далі були лише його власна сила до життя та молитви. Як я розумію, ваші. Ваш чоловік отримував належне лікування. Тепер, коли він прийшов до тями, усе має бути гаразд. За кілька днів ми переведемо його у звичайну палату. Вважайте, що його одужання вже почалося.

Розмова була довгою: про його стан, характер травм, наслідки. З’ясувала, скільки часу він був без свідомості. Мені дозволили бути поруч скільки треба. Потім я телефонувала батькам: своїм, його, просила, щоб вони повідомили синові та першій дружині. Для всіх Сергієвих родичів стало цілковитою несподіванкою те, що він був у такому відрядженні. Згодом заповнювала всі необхідні папери. Тепер у Сергіїв відділок піде інформація про його поранення та місце знаходження. Можливо, його колеги навіть зателефонують мені, повідомлять…

Лікар наполягав, щоб я їхала в готель, а до нього приїздила завтра вранці.

— Нема сенсу вам сьогодні вже тут лишатися. Він спатиме до ранку. Відпочиньте. Ви маєте дуже стомлений вигляд. Тепер уже все буде гаразд…

Та я відмовилася й залишилася поруч із чоловіком, тримала його за руку, ту саму, на якій червоним фломастером були написані цифри.

Згодом, опосередковано, я дізнаюся, що такими цифрами позначають поранених, які можуть не прийти до тями і їхня справа в лікарні так і залишається під цим номером. Та зараз я ще цього не знаю. Тримаю його за руку й сама собі радію, що бодай цього разу зламала перебіг власної долі.

Я знайшла його!

Тієї ночі, коли я сиділа біля ліжка Сергія й перебувала в якомусь стані напівдрімоти, мені знову привидівся той мій чоловік. Він стояв поруч і тривалий час просто дивився на Сергія. Я боялася й поворухнутися. Лише чекала, що він скаже. Обертається до мене. Я поринаю в той погляд, наче у вир, накочують спогади, фізично відчуваю його дотики, поцілунки, пестощі. Та силоміць не даю уяві розігратися, а серцю — калатати швидше.

— Не дочекалася ти мене… — лунає в моїх вухах, і немає в тих словах питання. Саме тільки ствердження.

Його голос усе ще бентежить, вабить до себе, та я тепер знаю, що мушу зробити. Мовчки киваю. З мене досить. До цієї миті чекала, була готова ринутися в обійми, попри все, удень чи вночі, і саме тепер вирішила остаточно.

З мене досить!

Я кохатиму ту людину, з якою живу.

У відповідь на моє непромовлене рішення він засміявся. Зло, сардонічно, з відвертою насмішкою. Мовляв, нічого в тебе не вийде, навіть не сподівайся. Моя навіки!

Та я подумки жену його образ від себе.

Я навчусь.

І в цю мить у кишені моїх джинсів відчайдушно завібрував телефон. І це вже був не сон, не марення, не видіння.

Вечір із ним на даху ресторану був насправді чарівним. Квіти для мене — кошик білих троянд — дарують тонкий аромат, наповнюючи собою все навколо. Скрипаль, що грає на його замовлення лише для нас, адже тут, нагорі, під яскравим сяйвом серпневих зірок та тонесенького молодого місяця, сьогодні є тільки один столик. Вишукані страви, ідеально підібране до них вино, фрукти. Офіціант, здається, вловлює думки. Його не видно, коли він не потрібен, та він поруч, коли треба наповнити келихи або подати десерт.

Неочікуване побачення, про ймовірність якого навіть не замислювався, поки не отримав запрошення. І купа невідкладних питань безповоротно тане в неймовірному, шаленому бажанні погодитися. А ще він переконаний, що саме так і буде, адже я його навіки й не може бути інакше.

Запрошення на танець. Наш із ним танець. Тепла долоня, рука в руці, погляд у погляді. Він одразу притискає мене до себе, не дає вільно дихнути, я тану в його погляді від захвату та задоволення. Я тану від усвідомлення його сили та влади наді мною. Мені тепло й затишно в його обіймах. Добре бути поруч. Я щаслива слідую за ним — у цьому танці, у своєму житті.

У номері готелю, що він винайняв для нас, горять свічки, по підлозі розкидані пелюстки троянд, на столі виноград, персики, кубики сиру, шампанське у відерці з льодом. Та все це взагалі несуттєво. Ні до чого саме зараз. Значно більш важливим є він — поруч. Тут і зараз. Назавжди. Мій.

Він кидається на мене голодним хижаком. Пристрасно цілує, нетерпляче шукає застібки моєї вечірньої сукні, задирає її, не знаходячи застібок, проводить гарячою долонею по сідницях. Вузька сукня заважає вирушати далі, та він вивільняє руки з її полону. Проводить долонями по оголеній спині. Я тремчу, охоплена його силою та бажанням. Я хочу його.

Та тільки-но я берусь за піджак, хочу скинути з нього, як він зупиняється, робить крок назад, неймовірно довго розглядає мене, милується безладом сукні, розкуйовдженим волоссям, блиском бажання мого погляду. Знімає його сам, кидає на диван, береться за метелика, що летить кудись убік, переходить до ґудзиків сорочки.

— Дозволь я, — прошу в нього, наближаюся, на ходу поправляючи власну сукню.

Він хоче погратися у повільність? Чудово! Ми ще побачимо, хто з нас, він чи я, першим зірветься!

Я починаю з обличчя. Ледь торкаюсь його щоки, веду долонею по ній, мої пальці поколює легка щетина. Смішно. Приємно. Але це явно не той ефект, якого б мені хотілося. Ніжно торкаюсь його губ пальцем, потім своїми губами. Переходжу до сорочки. Розстібнувши кілька ґудзиків, ще не всі, проводжу пальцем по грудях, іншою рукою продовжую з ґудзиками. Один застряг, не бажає звільнятися з полону петельки. Змушена відірватися від його грудей і взятися за ґудзик двома руками. У цю мить, коли я зосереджена на ньому, він торкається моїх грудей. Через тоненьку тканину відверто видно, що соски набухли, мене обдає жаром від того доторку, з губ мимоволі злітає стогін. Я розумію, що хочу його вже до нестями, просто зараз. Він же задоволено всміхається.