Пам’ятаю, що на самоті я весь час планувала, що треба сказати йому, поки ще не пізно. Сказати, що відмовляюся, що з того не буде пуття, що в нас нічого не вийде і не варто псувати життя одне одному.

Що, зрештою, я нічого до нього не відчуваю…

Але потім з’являвся він. Упевнений в собі, сильний, веселий. Мої слова застрягали десь у горлі, не долітали до кінчика язика, так і лишалися не промовленими. Адже він так переконано розповідав про наше спільне з ним майбутнє, що я не мала сил бодай щось заперечити. Хіба…

— Послухай, ну нащо нам ті всі церемонії? Чому не можна просто розписатися або взагалі жити — і все?!

«Раптом щось піде не так?» — я додавала вже про себе.

— Це статус. Ми не маємо змоги відмовитися. Ні ти, ні я. Ти ж знаєш.

Нічого я не знала! Хіба ж не можна начхати на всі ті статуси? Зрештою, я незаконнонароджена донька свого батька й те, що той визнав мене, ні до чого не зобов’язує. Світ давно змінився. Сьогодні немає потреби жінці одружуватися. Умовності, про які він каже, більше нічого не варті. Та він і чути не хоче…

Напевно, я все ж гарна актриса. Усі навколо раділи моєму весіллю. Вітали колеги. Тато прагнув створити шоу на цілий світ, мама просто ходила щаслива. Їй здавалося, що от, нарешті, у доньки налагодиться життя. Мені б ще самій у це повірити! Улянка з азартом підтримувала батькову ідею щодо бенкету й брала активну участь у його підготовці. У розпал робочого дня, серед якихось важливих для мене переговорів або засідання з керівництвом, вона могла легко зателефонувати, бо її осяяла якась шикарна ідея про те, що нам неодмінно треба замовити, або ж вона знайшла чудове місце для проведення бенкету, весільної мандрівки абощо.

— Уляно, припини телефонувати мені в робочий час, бо я заблокую твій номер! Ти заважаєш, невже не зрозуміло?! — сердилась я через те, що вона відволікає мене на такі дрібниці.

Якийсь час воно діяло, і вона не заважала. Якийсь час… Недовгий.

Узагалі, я не переставала дивуватися з її невгамовної натури. Попросить вибачення, а наступного разу все одно зробить точнісінько так само. Її ж осяяло!

Що ближче було до дня весілля, то більш напруженою ставала я.

Як так вийшло, що дала згоду на життя з нелюбом? Навіщо погодилася?! Навіщо він витягнув з мене ту обіцянку? Адже не вийде гладко. Не зможу все життя грати.

Що я роблю, Господи, що я роблю?!

Ближче до події мама все зрозуміла, серцем відчула. Вона й так занадто довго тішилася тим, що в мене нарешті все буде гаразд, що житиму нормальним життям, що, можливо, у неї з’являться онуки. Відкриття стало для неї новим ударом.

— Ні, люба! Тільки не це! Не дозволяй, чуєш?! Не дозволяй йому знову руйнувати своє нове життя. Щойно все почало склеюватися. З’явилася надія на зцілення. Народиш дитину від чоловіка, малюк переверне твій світ, ти інакше на все подивишся. Послухай мене: що хочеш роби — прикидайся, удавай, інсценуй, але не дозволяй тій примарі з минулого все зіпсувати. Самотність — не вихід! Повір, я знаю! Ти сама вже знаєш! Ти звикнеш до нього, полюбиш свого чоловіка, адже він того вартий!

Прикидайся, удавай, інсценуй…

Що може бути простішим? Звісно, я можу вдавати, що отримую задоволення від сексу, що рада його бачити, що все життя чекала лише на нього. Звикну.

Еге ж! Я навіть у це повірила!

Гарна порада від матері, яка на власному прикладі знає, що таке дошкульна самотність. Від людини, яка так і не зумі­ла забути єдиного свого чоловіка. Досі тримає в собі те почуття, усе пам’ятає й напружується при кожній випадковій зустрічі! Яка так і не зробила жодного зусилля назустріч іншо­му чоловіку, адже не могло їх не бути за її життя!

Я з глузду з’їхала. Давно й безповоротно. Нащо ж іще комусь життя псувати?! Треба просто сказати йому най­ближчим часом…

Дзвінок у двері, він на порозі. У руках квіти, цукерки та ще купа пакунків з продуктами, на обличчі щира усмішка. Завітав «на каву». Хіба можна йому щось сказати просто зараз?! Треба обрати більш слушний момент. Вручає презенти, сам же, визволивши руки, хапає мене в обійми.

— Я скучив за тобою!

Цілує, тягне до вітальні, одночасно, на ходу, знімає взуття, наступаючи лівим черевиком на задник правого.

— Зачекай, — прошу його, намагаюся вирватися з тих обіймів. — Дай я хоча б квіти поставлю? Ти голодний?

— Так! Як вовк. Ти, бува, не почала їсти м’яса? — він таки відпускає мене, даючи змогу розібрати пакунки.

Сміюся. Проходимо на кухню, я починаю розпаковувати пакети, розсовувати продукти. Накладаю в тарілки страви.

— Пробач, але ні, — відповідаю на його питання. — Боюся, що цього ніколи не станеться. Тобі доведеться змиритися з цим. Я для тебе рибу приготувала.

Заглядає через плече, що там у мене за їжа.

— Чекала?

Киваю, що так. І не брешу. Я справді чекала, збиралася з духом, аби сказати те, що мушу. Але він розуміє по-своєму, задоволено мружиться, цілує в шию, відходить на крок, дозволяючи мені завершити з вечерею.

Господи, от чому його поцілунки мене геть не торкають? Жодних почуттів не викликають. Я тільки розумом сприймаю те, що він запав на мене. Уперто не називаю це «закохався».

Уточнювати йому, що чекала з острахом та бажанням відмовитися від того дурного весілля, я не стала. Зайвий раз усвідомлюю, що слабкодуха, що не наважуюся промовити вголос свої думки. Що радше сприйняла його присутність у моєму життя як даність, аніж прийняла.

— То вже стає звичним — чекати, чи не так?

О, так! Ти навіть не уявляєш наскільки!

Він дочекався, поки я впоралася з їжею й все прибрала. Тарілку в мікрохвильову піч, залишки їжі в холодильник. Бере мене за плечі. Він раптом змінився.

Що не так?

— Ти пробач, але я змушений поїхати у відрядження, це на кілька тижнів. Я чесно відмовлявся, казав про підготовку до весілля й все таке, та не складається інакше. Даруй, але тобі доведеться все самій доробляти, організовувати й вирішувати всі питання з весіллям. Повернуся лише напередодні дійства.

Я безтурботно знизую плечима. Чому він так переймається? Наче я б могла не відпустити його? Однаково все на собі із задоволенням тягне Улянка. Мені мало клопоту з тим весіллям, окрім, зрозуміло, сумнівів щодо його доцільності. Хіба не було б краще просто іноді зустрічатися?

«Як із тим було», — випливає з підсвідомості. Ловлю саму себе на цій думці, внутрішньо здригаюсь.

— Ми все зробимо, не переймайся, — заспокоюю його. — Якщо треба, то їдь. Ти тільки май на увазі, що я так само багато їжджу по роботі.

Може, саме відрядження й стануть тією соломинкою, яка допоможе не перетворити життя одне одного на жахіття?!

Пікнула мікрохвильовка, сповістивши, що все нагрілося. Дістаю тарілку, ставлю перед ним на стіл. Спостерігаю, із яким поспіхом він їсть. Щось емоційно розповідає мені про своє відрядження. Ясно, що не до вподоби йому ця поїздка.

Я весь час мимоволі порівнюю його з моїм коханим. І порівняння аж ніяк не на користь нареченого. Усвідомлюю, що це хибний шлях, що треба навпаки: намагатися не думати про того, злюсь сама на себе. На того.

Божеволію…

Хоча давно вже не при собі, просто нічого так і не змінилося ще відтоді!

Сергій дихає мені в шию. Огорнув, притиснув до себе. Кляті тортури пам’яті наганяють інші образи. Попервах я намагалася ними замінити дійсність. Уявляла коханого, ледве не промовляла його ім’я вголос, добре, що хоч вчасно стримувалася. От тільки легше не ставало. Сама гіркота опісля, а ще гидке відчуття, що зраджую.

Себе? Його? Сергія?

Я не знала!

Мабуть, так навіть краще, що Сергій поїде аж до весілля. Я зможу нічого не пояснювати про маршрут весільної мандрівки. Просто все спланую, як мені хочеться.

Але тоді воно, весілля, однозначно стане неминучим.