Здивував. От чесно. У мене хіба сумку з рук вирвали? Кого я впізнати можу?

— Можливо, за вами стежили й ви впізнаєте ту людину. Я ж кажу: готувалися люди заздалегідь, навідник був, про ваші відрядження хтось дізнався. Давно планували його? Сторонні могли знати?

— Я постійно у відрядженнях. Більш-менш регулярно по роботі їжджу. Сусіди про це знають, колеги, рідні. Зрозуміло, що на вулиці не сповіщаю.

Він киває.

— Просто подивіться на ці фотографії. Зараз нам важливо якомога швидше вийти на виконавця.

Стежили. О, так, були в моєму житті часи, коли була майже переконана, що за мною стежили. Він мусив упевнитися, що я не стану ні з ким зустрічатися. Згодом я стала вважати, що намагався захистити від випадковостей чи, може, від чогось, із ним пов’язаного. Особливо ретельно я оглядалася та намагалася виявити переслідувачів тоді, коли зрозуміла, що коханий зник. Думала дізнатися бодай щось про нього. Коли зрозуміла, що все марно, припинила це.

Переглядаю фото, які дав слідчий. Жодного знайомого обличчя. Навіть приблизно. Даремна трата часу. Він розуміє моє розчарування й геть уже несподівано для мене пропонує:

— Я саме закінчую роботу, можу підвезти вас додому або куди вам треба, щоб було скоріше.

Складати папери стосиком і прибирати якісь з них у сейф він починає навіть до того, як я встигаю відкрити рота й щось відповісти.

— Не варто, — намагаюся зупинити його. — Я викличу собі таксі.

Але він уже встає з-за столу, готовий вирушати. У руках чорна шкіряна барсетка, зв’язка ключів. Б’є себе по кишенях, перевіряючи телефон, і вказує мені на двері.

— Мені справді неважко. Нащо чекати, поки те таксі приїде? Ходімо.

Замикає кабінет, смикає кілька разів двері, перевіряючи, чи справді замкнув їх, і вказує мені рукою напрямок. Причин відмовитися я так і не знайшла. Занадто невимушено воно в нього вийшло. А ще: колись так само вже було. Дежавю, що вражає схожістю. І чоловік зі шкіряною барсеткою, і маши­на, переднє сидіння із не зовсім знайомою людиною…

На мене налетіли спогади.

Дурні, кляті, зайві, нікому тепер уже не потрібні.

Господи, я ж знала того чоловіка лише неповні два роки. Його немає в моєму житті вже втричі більше! Чому ж він усе ще ходить за мною примарою?! Чому не відпускає, жити не дає?! Увесь час нагадує про себе якимись споминами. Невже я справді належу лише йому довіку — як сказав тоді, ще під час однієї з перших наших зустрічей? Невже так ніколи й не зможу забути, позбутися, звільнитися?

Та чи хочу я сама все забути? Чи хочу звільнити себе від яскравих спогадів? Єдиного блискучого та значущого, що було в моєму житті…

Я не знала відповіді. Іноді казала самій собі, що треба, що так буде краще, що я мушу його забути. А згодом жахалася самої думки, що можу залишитися взагалі без нічого. Що можу колись прокинутися й усвідомити, що не пам’ятаю його обличчя.

— Ви весь час така мовчазна? — новий знайомий безжально вириває мене з безодні спогадів, нагадуючи про себе.

Ще якусь мить я не розумію, нащо він узагалі питає в мене це? Згодом згадую, що він не таксист. Тож відповідаю чесно, як є:

— Зазвичай, щойно я заговорю, люди починають побоюватися мене.

Чоловіка моя заява здивувала. Він навіть на дорогу дивитися перестав, на мене витріщився. На кілька секунд, звісно. Я показала пальцем, щоб уперед дивився, раптом наступний водій пошкодженої автівки не буде таким лагідним і одної вечері виявиться замало.

Оговтавшись від подиву, чоловік цікавиться, чого ж це я так упливаю на людей.

— Це що? Якась надсила?

Сміюся, пояснюю:

— Жодної містики. Я багато спілкуюся з людьми, робота потребує того. Та щоб з’ясувати, чи варто нашій компанії мати якісь зв’язки з тими чи іншими людьми, я маю бути поінформована про їхні плани, амбіції, можливості. Мені постійно доводиться ставити доволі відверті запитання. Я мушу визначити найвищу планку людини. Концепція себе виправдовує. Ми підписуємо договори лише з тими, хто доводить, що достатньо амбітний та має неосяжні плани. Хто готовий промовити вголос: «Я хочу підкорити світ!»

Але така позиція на роботі не може не впливати на мене. Це переходить і на приватні зустрічі. Я вже не можу інакше. Починаю в людини допитуватися, чого вона хоче досягти в житті, про що мріє, яка в неї найвища планка, а головне: що робитиме, коли досягне її. Погодьтеся, це не є стандартною розмовою про погоду, настрій чи фільми, як заведено в більшості людей. Воно їх лякає та відштовхує. Більшість не готова отак відразу відповідати на мої запитання. Я звикла. Тому вважаю за краще просто мовчати, якщо мені не потрібна та особа. Щоб не розчаровуватися.

Образиться? Напевно, не варто було про «не потрібна» казати. Точно образиться, а йому ще моїх крадіїв шукати. Та ні, він, на мій подив, щиро сміється. А може, вдає, що щиро. Ще більше він здивував мене тим, що не зволікаючи почав розповідати:

— Я за кілька років іду на пенсію. Ментовську. У нас це раніше відбувається… — я киваю, що знаю. — До високих чинів дослужитися не особливо прагну. Не вбачаю в тому якоїсь особливої потреби. Дають — беру, та кігті з того не рву. Нікого не підсиджую, просто роблю свою роботу. Більшість наших на пенсії йдуть у приватні охоронні заклади. Їх залюбки беруть на подібні посади в комерційних агенціях, це цінно, досвід нашої роботи дозволяє багато чого бачити та запобігати. Особливо, якщо людина не просто штани просиджувала. Ще частина створює якийсь власний бізнес. А чого ж? Сили ще є. Сорок п’ять — це ж, вважай, розквіт сил. Нащо дома сидіти? Один мій знайомий уже навіть пропонував приєднатися. Та я не хочу. Прагну після завершення служби клуб відкрити. Спортивний. Багато вже про те думав. Ідеальним було б займатися з підлітками. Ну, знаєш, тими, що з неблагонадійних сімей. Щоб прибрати їх з вулиці. Для них то справжній вихід був би, адже їм дуже непросто вирватися з хибного кола. Маю вже певний ґрунт — депутатів наших місцевих, які захочуть на цьому пропіаритися, зв’язки в мерії. Певно ж, що геть некомерційним такому клубові бути не вийде. Навряд чи місто спонсоруватиме такий проект на сто відсотків. Та якусь частину вкладу від держави точно отримаю. Упевнений в тому. Бо систему зсередини знаю. А там можна спонсорів залучити — вважаю, що зможу. Ти усвідомлюєш значущість подібного закладу?

Я киваю, зацінила ініціативу з перших слів, та він продовжує розповідати. Його очі загорілися якимись дивними вогниками. Відчувається, що правду каже, що не вішає локшину. Що справді горить йому той клуб.

— Запевняю тебе, уже зараз я точно знаю, хто з дітей у моєму районі потребує чогось такого. А головне: я знаю чим залучити їх і втримати. Адже діти не народжуються з клеймом складного підлітка. Його їм дорослі чіпляють. Ті самі, що мусять нести за них відповідальність. Що повинні допомогти в складний час гуляння гормонів, а не ярлики чіпляти. Що самі ж проходили через ту ломку. На власній шкурі знають про все! Варто ж просто себе згадати. Ось таку мрію маю.

Якійсь час ми обоє мовчимо. Проїжджаючи повз супермаркет, прошу його, щоб зупинився, кажучи, що маю дещо купити. Узагалі, на мене раптом нахлинуло якесь роздратування. Дарма погодилася їхати з ним, дарма розказала. От навіщо воно мені?

— Розчарував? — цікавиться чоловік, коли вирулює на стоянку супермаркету.

Махаю, що ні, але рішуче відмовляюся від пропозиції зачекати. Мені ніхто не потрібен. Я сама дам собі раду.

Наступна наша зустріч із Сергієм відбулася ще за кілька днів. Слідчий зателефонував знов. І знов розпочинав бесіду здалеку. Зі стандартних, нічого не вартих по суті питань. Навчена попередньою розмовою, я вже не робила спроб його зупинити, чекала до чого виведе.

— Треба уточнити список речей, що вкрадені, — сповіщає він мене.

Знов їду у відділок. Знов наприкінці робочого дня, щоб не рвати його на шматки. Процедура здається мені суто формальністю. Не бачу взагалі жодного сенсу у своєму візиті. Але відмовлятися від заяви не хочеться. Це як визнати повну безпорадність. Після завершення справ слідчий знову пропонує мені послуги водія. Тепер я вже замислююсь, чи немає чогось більшого, ніж просто чемності, у його пропозиції. Чого б це випадковому знайомому, тим паче слідчому регулярно благодійністю займатися? Він, схоже, здогадався, про що я, і каже: