Насправді вечеря мало скидалася на таку, де б чоловік відверто з’ясовував, яка з дівчат йому більше до вподоби. Усе вельми нейтрально. Певно, саме це зробило зустріч невимушеною та доволі приємною. У мене точно залишився б осад, якби він поводив себе інакше. А так враження лише позитивне.

Знайомимося, адже у вечір першої зустрічі було не до того, усідаємося, щось замовляємо. Лунають стандартні, себто радше очікуванні фрази. Щось на кшталт: «Не дуже розраховував, що ви, пані, зателефонуєте» та «Як ви могли таке про мене подумати?», «Як минув ваш захід?», «Як ваша автівка?»

Оскільки він був за кермом, алкоголю не вживав. Нам з Уляною запропонував по бокалу червоного. Упевнено вів бесіду. З легкістю переходив із теми на тему, не залишаючи незручних пауз. І лише раз вивів на те, що могло видатися не дуже зручним.

— Машина не думає?! — щось ми там заговорили про шахові партії з комп’ютером. — Та ви на людей подивіться! Нащо далеко йти? Он політики світового рівня — які рішення приймають?

— О, ні! Краще не будемо про це! — обличчя Уляни скривилося, переходити на політику, що зараз вирувала, наче котел з окропом, справді не хотілося. Та він і не став.

— Машини цілком раціональні рішення видають, на відміну від людей, — завершив, відчувши реакцію.

Слизька політична тема залишилася позаду, невимушено перетікши у виставку Уляни, його обіцянку неодмінно відвідати її, балачки про Карпати, про зірки, про…

Він був напрочуд чемний. Жодних натяків, спроб залицяння до мене чи до Уляни. Ми посиділи разом десь до десятої вечора, поки я не сказала, що вже мушу йти. На тому все й завершилося, кожен поїхав сам по собі. Хоча він і пропонував послуги водія. І я, і Уляна відмовилися, узяли таксі.

А далі: роздрукувати всі необхідні для завтрашньої поїздки папери, скласти валізу, Жадан на ніч, поки очі самі не заплющаться, і сон як одна мить.

Поїздка вийшла нервовою. Через негоду довелося чекати близько трьох годин в аеропорту, перш ніж оголосили посадку. І навіщо було вставати так рано? Довелося відкласти зустріч, бо я не встигала привести себе до ладу після перельоту. Та й, власне, перемовини з партнерами йшли важкувато. Чомусь я була впевнена в тому, що їм так само вигідна наша угода, у той час як насправді вони зустріли мене доволі сухо. Не могло ж моє запізнення так на них уплинути? Адже я попередила заздалегідь, усе чесно сказала. Перевірити ж можна, коли літак приземлився!

Ще певний час я намагалася з’ясувати, що не так у наших розрахунках, що змінилося. Радилася зі своїм керівництвом. Уже доволі давно я з легкістю проводила ось такі зустрічі й завжди отримувала бажане. Та остаточно зрозуміла, що не так, коли ввечері мені зателефонувала моя сусідка Стефанія.

— Я коли свої двері відчинила, то відчула протяг. Твої, певно, від нього відчинилися. Я покликала тебе — тиша. Думаю: треба зателефонувати. Клямки автоматичної на дверях нема, не лишати ж їх так.

Зрозуміло, що я чітко пам’ятала, що двері зачиняла. Тут не могло бути жодних сумнівів. Прошу її, щоб зайшла, глянула, чи все там гаразд. Оптимістично, чи не так?

— Здається, — за мить каже сусідка, — тебе обікрали. Там речі на підлозі, телевізора у вітальні нема, далі я не стала йти, вибігла.

Кілька глибоких вдихів. Спокійно. Усе гаразд. Там немає нічого такого, чого б я не могла собі згодом купити.

— Будь ласка, — кажу сусідці, — виклич сто два, я мамі зателефоную, попрошу, щоб мерщій приїхала.

Це якась темна смуга в житті, щоб не розслаблялася занадто, — утішаю саму себе. І, здається, Улянку в аварію саме моя присутність втягнула. Інакше всі ці капості аж ніяк не поясниш. На що ж могли крадії зазіхнути в моєму домі? Меблі? Техніка? Невже можна винести з багатоповерхівки техніку так, щоб ніхто з сусідів не побачив? Адже грошей я там практично не зберігала. Хоча залежить від того, яку суму вважати суттєвою. Хіба…

Ні. Про це краще не думати.

Це казна-що!

Часу ті крадії справді мали вдосталь, щоб винести все більш-менш невелике за розміром. Монітор, телевізор, потужний комп’ютер, музичний центр, колонки до нього. Щоб вивалити з шафи речі. Знайти гроші. Забрати ще одну частинку моєї пам’яті про коханого — шкатулку з Мальдівів, майже повну прикрас, що він їх мені купував час від часу.

От тільки впадати у відчай я не мала часу. Стиснула зуби, струснула головою — життя триває… Щойно повернулася й відразу мусила йти у відділок. Бо їм заява від власниці квартири потрібна. Зателефонувала слідчому, домовилися про зустріч. Незручно домовилися. Довелося чекати: півтори години вдома, бо не було сенсу на роботу йти, потім ще в коридорі чекати, бо прийшла якась бабуся зі своїми проблемами і я здуру пропустила її першою.

Приміщення відділка пригнічувало своєю сірістю. Я чітко усвідомлювала, що нічого моя заява не вирішить. Можна спокійно розпрощатися з усіма речами та грошима. Можна забути, що були якісь прикраси від коханого. Власне, більше нічого й не залишилося. Щоразу, як вдягала щось із тих прикрас, згадувала, коли він це дарував. Насолоджувалася спогадами…

Спогади. Щастя моє. Біль мій. Рана моя.

Зрештою, коли я все ж зайшла до кабінету слідчого, була добряче роздратована. Привіталася, навіть не поглянувши на людину, що сиділа за столом. Підняла голову, щоб визначитися, куди можна сісти, і зустрілася з поглядом слідчого.

То був наш із Уляною недавній знайомець — Сергій, «меркантильний» власник ушкодженої автівки.

Оговтавшись від взаємного подиву, зайнялися справою.

— Шкода, що ви відразу не могли повний опис вкраденого зробити. Час минув. Грошей багато було?

Відповідаю. Насправді для мене то справді вже невелика сума, але чого ж я маю якихось наркоманів грошима забезпечувати?!

— Щось мені підказує, що обікрали вас не випадкові наркомани. Люди точно знали, що ви поїхали, і були певні, що саме в той час і сусідів удома не буде. Вони готувалися, інакше б не змогли так легко винести таку купу речей. Сусід­ки, що сиділи на лавці біля під’їзду, були певні, що хтось переїжджає, тому так організовано виносять речі, обережно складають у машину.

Ого! Виявляється, ще й свідки були! Мене обікрали серед білого дня, коли навколо сиділа купа сусідів!

— Там, серед вкрадених речей, особливо цінною для мене була шкатулка з прикрасами. Решту купити можу. Вони па­м’яттю були про одну людину. Думаєте, реально їх знайти, чи крадії вже все продали?

— Боюся, що так.

Я зітхаю. Зрозуміло, що я мало сподівалася на те, що міліція мені все поверне, та одна річ розуміти це якось так, на відстані, а зовсім інша, коли тобі це кажуть просто в обличчя.

Неприємно.

— Ми спробуємо, — намагається підбадьорити мене чоловік, — зробимо все можливе…

У грудях розливається сумне безсилля. Підписавши всі папери, я рішуче підвелася. У будь-якому разі журитися з цього приводу нерозумно, адже я безсила щось змінити. Як завжди…

Життя триває.

— Я зателефоную вам, — каже слідчий у спину, — якщо щось стане відомо.

Киваю, що згодна, краще йти й зайнятися справами. Наприклад, квартиру на сигналізацію поставити, на роботі з’явитися, порадитися, що далі робитимемо з тими парт­нерами…

Уже коли зачиняла двері в кабінет, до мене донеслися слова Сергія:

— Викличте до мене дільничного…

Наступного тижня після вихідних слідчий зателефонував мені на мобільний. Наче поміж іншим, як давній знайомий, поцікавився, як мої справи, чи все владналося з сигналізацією, чи не потрібна мені допомога. Я вже навіть вирішила, що телефонує просто з цікавості, думала сказати, що занадто зайнята й не маю часу на теревені — та ні. Насправді слідчий телефонував, щоб запросити мене у відділок для вирішення деяких справ.

— У нас є фоторобот, складений сусідами, — відразу ж без довгих передмов починає пояснювати Сергій. — Водія вантажівки, який керував тими, хто виносив речі, та двох хлопців-вантажників. Сто відсотків, що був ще хтось, непомітний, хто не засвітився. Той, хто, власне, відімкнув двері. Але для того, щоб організувати подібне проникнення, треба більше людей. З огляду на фоторобот, нам вдалося впізнати вантажни­ків (дільничний допоміг). Та вони нічого не знають, і я вважаю, що так і є. Сказали, що їх найняли винести речі і розплатилися готівкою відразу після завершення роботи. Не знають навіть, куди машина згодом поїхала. Що треба від вас зараз: я хочу, щоб ви подивилися на фото цих людей. Може, впізнаєте когось випадково? — і подає мені теку зі світлинами.