***

У шлюбну ніч Сергій був ніжним зі мною. Без поспіху цілував, задарював ласками шию, плечі, долоні. Повільно опускав язичок блискавки на моїй сукні, допомагав звільнитися з полону довгої спідниці. Чекав, поки я розстібну ґудзики його сорочки. Поки так само повільно проведу долонею по його грудях, звільню від штанів. Сергій запропонував мені вина. Ледь торкаючись, провів пальцями по моїй шиї, повільно розбирався з гачками ліфчика. Поміж іншим, знов цілував шию, плечі, груди. Я тим часом витягувала з волосся прикраси, зваживши, що буде не дуже зручно лежати на перлах. Одну за одною кидала квіточки на паркет, розплітала пасма.

Сергій скучив за жінкою, за мною. Він шепотів безумні слова, задарював поцілунками, ніжно обіймав. Був пристрасним. Він терпляче давав мені час і заводив та, зрештою, накинувся без огляду. Після закінчення він ще якийсь час не бажав мене відпускати, по-власницьки захопивши в обійми. Він так і заснув, не відпускаючи мене з тих своїх обіймів. Дуже знайоме відчуття. Занадто знайома поза…

Жену від себе дурні спогади.

Аж тепер я усвідомлюю, що весілля припало на сьому річницю мого знайомства з тим чоловіком. Сім років — ціла віха. Я не робила того спеціально, дату Сергій призначав. Я взагалі не згадувала дат. Можливо, це знак? Можливо, і справді щось у нас із Сергієм склеїться? Недарма ж це все закрутилося.

Життя, здається, вчить мене лише одному: приймати рішення, ухвалені не мною. До кінця, без сумнівів, без надії на зміну. Вивчу цей урок і стану щасливою?

Якби ж то!

Коктейль із таких думок кружляв цієї ночі, не даючи мені заснути.

Вислизаю з його обіймів аж тоді, коли відчуваю, що він уже міцно спить. Іду в душ, ретельно витираю макіяж, стою під струменями гарячої води, вимила й розчесала волосся. Намастила кремом шкіру. Мимоволі час від часу затримую погляд на обручці.

Незвично.

Коханий принципово не дарував мені каблучок, щоб, бува, не намріяла собі чогось зайвого. Тож ця була першою, подарованою мені чоловіком.

Було якось незвично дивитися на власне ліжко, у якому посередині спить чоловік. З обох боків місця виявилося обмаль.

Виходило, що мені й лягти нема де!

Постоявши поруч з ліжком, я вирішила не будити його. Взяла одну з подушок, дістала з шафи плед і пішла вмощуватися на дивані у вітальні. Довго крутилася, обмірковуючи події насиченого дня. Та коли пролунав дзвінок мобільного, мене наче вирвало з глибокого сну. Я не відразу зрозуміла, що саме треба зробити, хто телефонує серед ночі, де я, де мій телефон? А телефон, за старою звичкою, неодмінно лежав поблизу. Цього разу на журнальному столику поруч із диваном. Я піднесла його до очей і обімліла.

То він телефонував!

Мене відразу пройняло потом. Тремтячими руками приймаю виклик:

— Мала, я скучив за тобою, виходь хутчіше!

Господи, це неймовірно! Такий рідний голос, невже я знов його чую?! Невже це правда, не хворобливе марення?! Моє серце закалатало, немов несамовите, до обличчя прилинула кров.

— Я… я йду, чуєш? Кілька хвилин, лише вдягнуся, зачекай, добре?!

Господи, треба ще раз у душ бігти, змокла вся! Із поспіхом підхоплююся, скидаю з себе плед, оглядаюся в пошуках речей і розумію, що я не в спальні. Й аж тепер згадую, чому саме я не в спальні.

Я тепер заміжня!

Так! Що ж я скажу Сергію? Як поясню своє нічне зникнення? Господи, я маю терміново щось вигадати! Негайно!

Хапаюся за голову…

Волосся ще мокре, не встигло висохнути. Не так і довго я проспала. А раптом Сергій від дзвінка прокинувся?! Я ж не знаю, як міцно він спить зазвичай. Але я маю вийти, мушу! Попри все! Мені байдуже до всіх умовностей! Не можу залишитися!

Я рішуче встаю з дивана, кидаюся у свою кімнату, адже часу на роздуми обмаль, і аж тепер прокидаюся насправді…

Розчарування розливається всередині ополонкою. Моє тіло покриває справжній холодний липкий піт, дихається важко, наче я щойно робила марафонський забіг, шалено, як від адреналінового сплеску, стукотить серце. Хапаю свій телефон, який лежить так само, як і вві сні, на краю стола, що поруч із диваном.

Ніяких викликів не було.

Боже, це був сон.

Гіркий, реальний, яскравий — але сон!

Просто жахливий клятий сон!

Мені закортіло пожбурити телефон у стіну так, щоб він розлетівся на маленькі шматочки. Я стрималася.

Навіщо? Чому саме зараз, коли вирішила для самої себе, що мушу забути про нього? Що мушу жити з тим, із ким зв’язала доля. Що він не повинен більше втручатися в моє життя.

Але ж виходить, що всі мої думки марні. Що я все ще чекаю на нього, на першого мого чоловіка, на його повернення і справді готова покинути все на світі заради однієї лише зустрічі з ним. Готова перекреслити все знову.

Господи, ну нащо це все?! Чому моя ж підсвідомість грає зі мною такі злі жарти? Я ж справді побігла б серед ночі до нього, без огляду на Сергія! Усе покинула. Я волію його бачити попри все, відчувати його доторки, отримувати ласки та пестощі, чути його такий рідний голос. Щомиті. Я, попри все, хочу кохатися тільки з ним, бо тільки він спроможний дарувати мені неймовірну насолоду. Він єдиний, хто знає найчутливіші клітини мого тіла. Єдиний, хто підносить на пік насолоди. Мені не потрібен ніякий інший чоловік. Я не хочу жити з нелюбом!

Годі!

Наказую собі зупинитися. Так не можна! Скільки ще це триватиме? Скільки ще часу він псуватиме моє життя? Адже закономірно, що нічого, крім болю, ці стосунки, чи то пак ці спогади, мені не дають.

Тонесенька сорочка липне до тіла, я відчуваю, що, незважаючи на літню спеку, неймовірно змерзла. Я вся тремчу. Обхопила руками голову. Маю щось робити зі своєю клятою залежністю, інакше все зіпсую, нічого не побудую.

Світло б’є по моїх очах, доводиться затулитися долонями. На порозі кімнати стоїть Сергій. У самих трусах, вигляд заспаний і водночас здивований. Пробігає поглядом по мені, по кімнаті, по дивану, пледу…

— Ти пішла від мене? — його голос сповнений неро­зуміння.

Я здригаюся. Він же має на увазі ліжко, а не мій сон?! Він же не міг дізнатися, що готова була побігти…

Плутано пояснюю чоловікові, що пішла в душ, що коли повернулася, він лежав посеред ліжка так, що мені не залишилося місця.

— Наступного разу буди мене, я просто відвик, не варто йти в іншу кімнату, добре?

Він підходить, обнімає, хоче сказати щось інше, та відчуває, що я мокра:

— Господи, ти неначе в гарячці? Що сталося?

— Мені… Сергію, мені наснилося якесь жахіття. — Я підводжуся з дивана, тягну його за собою, пильно заглядаю в очі. Я хочу бачити в ньому підтримку, ніжність. Саме цей його погляд дає мені бодай якусь надію. — Будь ласка, обійми мене. Обійми міцно й нікуди не відпускай, гаразд? Скажи, що ніколи не відпустиш і не покинеш мене! Скажи мені саме так…

— Ти моя, чуєш? — упевнено промовляє мій чоловік. — Моя навіки, і я нікуди тебе не відпущу!

Ви вірите в такі збіги?

Але примара стоїть за його спиною і зловтішно всміхається.

Краків, Прага, Франкфурт, Париж, Мілан, Венеція, Відень, Братислава — саме такою стала наша з Сергієм весільна мандрівка. У середньому по півтора дня на кожне місто — решта часу переїзди та ночівлі. Загалом два тижні. Моя мазохічна ідея, що з’явилася в той час, коли я зрозуміла, що не здатна відмовитися від весілля. Чи варто зауважувати, що все відбувалося в одних і тих самих готелях, і мені навіть вдалося винайняти ті ж номери, що колись для нас замовляв той мій чоловік?

Чого мені це вартувало? О, це ціла історія! Години (як правило, нічні, бо вдень я зайнята) пошуку в Інтернеті. Згадування назв готелів. Хіба ж вони для мене були важливими під час тієї подорожі? Звісно, ні! Я ходила замріяна від того, що він два тижні поруч зі мною, і несуттєво — де! Тож тепер належало з’ясувати такі «дрібниці». Тут я могла лише щиро подякувати людям, які полюбляють фоткатися на фоні назв готелів, у холах, біля басейнів і викладати згодом усі ці фотки своїх мандрів у мережу. Я передивилася тонни тих світлин, згадувала, яким був інтер’єр та фасад, і врешті таки зробила це! Завершивши з останнім готелем, я подумки низько вклонилася їм усім. Без їхнього самолюбства в мене нічого б не вийшло.