Темне, коротко стрижене волосся. Світлий костюм, яскраво-синя краватка на тлі кремової сорочки, на рукавах блищать запонки. Ще піди пошукай бодай одного відвідувача, вдягнутого в діловий костюм! Сидить неподалік від нас, у руці тримає келих із червоним вином. На безіменному пальці лівої руки червоним сяйвом блищить перстень. Та понад усе мене привабив його погляд. Він манив до себе й наче промовляв: «Я вже все про тебе знаю!»

Я так і дивилася в його чорні очі, не маючи сили відірватися. Він робить ковток, відставляє вбік келих, підводиться. Аж тепер, сполохана, я різко відвертаюся, наче й не розумію, що він прямує саме до мене. Торкається плеча, і я здригаюся, знов зустрічаюся з ним поглядом і тану в ньому.

— Я хочу потанцювати з тобою.

Жодних «чи я можу вас запросити», «дозвольте» абощо… «Я хочу» та й годі! Хлопці з нашої компанії негайно втрутилися — мовляв, дівчина з нами, — та я їх зупинила. Підвелася й протягнула йому руку. Іноді, згадуючи ті події, ставлю собі питання: що б він зробив, якби я відмовилася?

Про це я також ніколи не дізнаюся. Бо це неможливо!

Я не зможу йому відмовити ні в чому.

Упевнена — навіть тепер, стільки років по тому. 

Що я зараз пам’ятаю про той вечір? Кожну мить і нічого.

Грала музика, майже не було світла, іноді по ньому чи по мені пролітали прожекторні промені, на мить освітлюючи обличчя. Його було байдужим. Саме так мені тоді здавалося, але це не викликало жодних емоцій — ані образи, ані бажання відмовитися від танцю. Ми танцювали — довго, не повертаючись до столиків, іноді занадто близько одне до одного. І тоді він напевно відчував тремтіння мого тіла — і ще ближче притискав мене до себе. Я розчинялася в безодні його чорних очей, мало що розуміючи, а потім у якусь мить усвідомила, що спираюся на холодну, покриту темно-синіми кахлями стіну, а він шалено цілує мої губи. Його руки на моїх сідницях, пальці перебирають тканину сукні, задираючи її. Збагнувши, що станеться далі, прийшла до тями.

Благаю:

— Не тут, будь ласка!

Він робить крок назад, здивовано дивиться на мене, наче щось розмірковує. Чому ж ти дивуєшся? Я віддамся тобі, невже не бачиш? Та не таким я собі уявляла свій перший раз! І аж ніяк не в такому місці!

— Тож де ти хочеш? — запитує в мене.

Я відверто жахнулася! Невже він мені пропонує вирі­шувати? Я навіть уявила, як приводжу його до себе, у мою спільну з мамою приватизовану комуналку, і мені стало ніяково.

Та ні, він лише іронізує.

— Іди за мною, — каже за кілька секунд і, не чекаючи, поки я поправлю одяг і зачіску, іде геть.

Мені б замислитися вже цієї миті. Він волів узяти мене в туалеті, як останню… Та що я знаю про їхнє життя? Мабуть, і їм таких умов не пропонують, у номер ведуть. Але ні! То була якась мана. Я не відмовилася, навіть думки такої не майнуло! Квапливо поправила плаття, радіючи тому, що ніхто не ломиться в двері, і боячись, що зараз він піде і я ніколи його більше не побачу.

Танцзал — унизу, наші столики на другому поверсі, на великій веранді, увитій трояндою. Чоловік пішов туди. Лише на кілька секунд зупинився біля свого столика й недбало кинув кілька купюр. Немов заворожена, я крокувала за ним. Як ще про сумку згадала?! Ухопила її, махнула друзям, що йду, і опинилася на вулиці.

Господи, чому ніхто з них навіть не спробував зупинити мене? Не вхопив за руку, не струснув, не затримав, поки той чоловік поїде, не промовив банального: «Що ти коїш?»

А чи вийшло б? Чи зупинила б мене бодай якась сила в ту мить? Я з першої хвилини піддалась його дурману. І досі одурманена, хоча минуло вже…

Насправді навіть зараз не розумію, що примусило мене отак кинутися у вир, не замислюючись узагалі ні про що. Як таке могло статися зі мною? Врівноваженою, розсудливою, спокійною? Я не знала.

Тиша тисне. Я відчайдушно намагаюся придумати, що сказати, та незграбні слова застряють десь у горлі. Він також мовчить усю дорогу в машині та зараз, у ліфті. Жодного слова не промовив. Щоправда, щойно зачинилися двері його квартири, накинувся на мене, наче хижак, який тиждень і рісочки в роті не мав. Схопив за плечі, втиснув у стіну, шалено, пристрасно цілує, а руки нетерпляче смикають застібку моєї вечірньої сукні. Не минуло й хвилини, як я стою перед ним лише в білизні та босоніжках на високих підборах. Він відступає на крок, відверто розглядає. Я шаріюся. Щоки горять пекельним полум’ям. І водночас розумію, що до нестями хочу продовження. Низ живота горить вогнем, про існування якого я досі навіть не підозрювала. Проте терпляче чекаю, що далі, не знаючи, куди подіти руки, або — що промовити.

— Обернися спиною.

Він не просить — наказує. Напевно, не вміє інакше. Та я радо сприймаю його зверхність, аби скоріше. Сукня валяється в ногах, плутається, заважає. Роблю крок убік, обертаюся обличчям до стіни. Чекаю.

— Розпусти волосся.

Квапливо шукаю у волоссі шпильки, висмикую їх одну за одною, і тут нова команда:

— Повільніше. Нам нема куди поспішати.

Підкорююсь. Повільно, демонстративно дістаю шпильки й кидаю їх на підлогу. Відтак струшую головою, щоб локони лягли красивіше. І вже просто божеволію від чекання. Чого ж ти стоїш?! На що чекаєш?

— Ні! Не обертайся! Так і стій!

Від доторку здригаюсь, він обпалює. Його пальці ледь торкаються мого плеча. По тілу біжить хвиля ніжності. Він веде пальцями знизу вгору, ледь відчутно. Так само повільно переходить на спину. Прибирає моє волосся наперед (тепер воно майже прикриває груди, адже ліфчик він розстібнув на мить раніше, і той лежить на підлозі поверх сукні). Від шалу, з яким цілувалися кілька хвилин тому, не зосталося й сліду. Моя шкіра вкривається мурашками, але всередині все палає. З губ зривається стогін.

Крижана королева розтанула.

Він дивно поєднував шаленість і повільність. Доводив мене до піку, зупинявся в останню мить, притамовував стогін розчарування поцілунками й починав наново. Вимагав від мене ласки у відповідь, навчав відчувати її кожною клітиною тіла, дарував безмежну насолоду…

Він робив перерви, під час яких наповнював келих білим вином, докладав у тарілку сир із якимось дивнуватим гострим смаком та різким запахом. Пропонував мені несезонні, страшенно запашні полуниці, персик, нарізаний шматочками, чи виноград. Пам’ятаю, як у хвилинку такого відпочинку зателефонувала матері, плутано пояснювала їй, чому не прийду сьогодні додому, а він уже показував мені на годинник — мовляв, занадто довго балакаю, мушу вже йти до нього.

Сон знайшов мене аж на світанку. Радше чоловік дозволив. Я міцно заснула в його широчезному ліжку. Нічого не снилося, нічого не чула, а коли розплющила очі, було вже далеко за полудень. Порожнє ліжко. Порожня квартира. Спершу я навіть зраділа, що він пішов. Мені здавалося, що я б не зуміла навіть поглянути на чоловіка, за яким пішла в перший вечір знайомства. І якого знайомства? Він цілу ніч робив зі мною дивні речі, я забула про сором, пізнала, якою на смак є чоловіча сила, божеволіла від бажання, втратила цноту, але так і не дізналась, як його звуть. Тепер наздогнало. Щоб хоч якось охолонути від сорому, пішла в душ. Стояла під струменем холод­ної води, шалено терла шкіру, здираючи з ніг засохлу кров та його сперму, змерзла, а відчуття ніяковості так і не позбулася.

Треба просто піти звідси. Піти й забути. Позбутися навіть згадки. Зітерти з пам’яті. Я почала хутко збиратися. Скрутила у вузол мокре волосся, познаходила свої речі, що валялися по всій квартирі, вдяглася, схопила сумочку й кинулася до дверей.

Вони були замкнені.

Ні, так не може бути! Тут десь має бути ключ. Він не міг! Так не можна!