Добре, коли він такий — розслаблений, вільний від якихось своїх думок. Можна тицьнутися носом у його плече, легенько, бо по тілу ллється солодка знемога, провести пальцем по волоссю на його грудях, ні про що не думати й мліти від його близькості. Таких хвилин, коли лежиш розслаблена й просто насолоджуєшся його присутністю, насправді небагато. Я від­чай­душно намагаюся розтягнути кожну з них, а він увесь час втручається. Цей чоловік не може просто лежати. Напевно, він, як акула, якщо зупиниться, застигне на місці — задихнеться.

От і зараз…

— Ти не поїла нічого, — зауважує.

Поривається встати, та я затримую, хапаю за руку.

— Не йди, будь ласка. Просто полежімо разом.

Сміється. Різко обертається до мене, починає лоскотати, зганяє знемогу. Я сідаю на край ліжка, незадоволено мугичу на нього.

— Ну чому ти такий, га? — беру рушник, загортаюся в нього, щоб не ходити голою, адже одяг залишився у ванній.

Він усе ще сміється, але вже встав, іде до шафи, дістає халати, один кидає мені, другий починає вдягати сам. Крізь сміх пояснює:

— Лежання — даремна трата часу, мала. Життя пролежиш, нового не дадуть.

Його життєве кредо. Напевно, саме тому він досяг своїх висот.

У його халаті комфортно, хоча він значно більшого розміру, ніж мені потрібно. Приємний на дотик, прохолодний, довгий, аж до підлоги. Доводиться закочувати рукава, та мені подобається те, що це його річ. Мене наче огортає його силою, і це неймовірно приємно.

Виявляється, крім білизни, він привіз для мене кілька суконь у подарунок. Сказав, що хоче, щоб вони залишилися тут, і мені можна буде не турбуватися про одяг на наступний день наших зустрічей. Туфлі під кожну сукню, сумочка до неї ж. Повний комплект! Головне, що мало б мене втішити, це те, що всі вони були розраховані на осінньо-зимовий період. Вишуканий діловий стиль, як і має бути, коли працюєш в офісі. Тож він усе ж планує зустрічатися зі мною й надалі?

Це мало б утішити, та чомусь я не рада. Мабуть, якась інша дівчина була б на сьомому небі від такої уваги коханця. З першого погляду стало зрозуміло: з розміром і тут не прогадав. Я ж внутрішньо насупилася. Це нібито остаточно визначило мій статус його коханки. Є час — приїхав, забрав. Немає — чекай на мене. А ще не смій телефонувати, докучати чи ще щось.

Утім, я й сама його лише коханцем подумки називаю. То що мене не влаштовує? Правильно він каже: я сама не знаю, чого прагну. Намагаюся не показувати, що не вразилася подарунками. Усміхаюся, вдаю, що рада. Задумливо кручу в руці черевик, який він привіз. Синя натуральна замша, довгий, сантиметрів п’ятнадцять, тонесенький каблук. На такі, зазвичай, я й не заглядаю, бо непрактично. Дорого й незручно. Не походиш цілий день. Та що там, до зупинки на них не дійдеш, ноги свинцем наллються.

— Мені завжди було цікаво, як жінки можуть ходити на таких підборах.

— Не можуть, — відповідаю я. — Таке взуття призначене для того, щоб вийти з дому й сісти в машину. І щоб водієм був хтось інший.

— Точнісінько як у тебе, правда? Вийдеш завтра з машини, пройдеш до кабінету директора і скажеш йому: «Інвестор наш!» Як гадаєш, він тебе підвищить?

— Не підвищить. Ніяких грошей не буде, розумієш? — Кладу черевик назад у коробку, прибираю її в шафу на місце, на яке він вказав.

— Ні, не розумію. — Він уже незадоволений. Голос змінився, у ньому чується засторога.

— Ти не даватимеш гроші на мій проект, — промовляю це чітко, проте впевнено. — Я не хочу цього.

— Поясни!

Пояснюю. Не маю бажання бути залежною від нього, сприймаю це як його сплату за наші стосунки, не зможу спокійно звітувати перед радою, якщо він там сидітиме, маю бути бодай у чомусь незалежною від нього, прагну досягнути результатів своєю головою, а не…

Він мене зупиняє, мовляв, годі, він усе зрозумів. Навіть погоджується зі мною. Хоча спалахує сумнів. Адже мій досвід спілкування з ним показує, що цей чоловік робить так, як вирішив він, з моєю думкою не рахується жодного разу. Та він здається таким щирим. Навіть пожартував з приводу моєї принциповості, мовляв, таких, як я, варто в цирку показувати за великі гроші.

Переходимо на кухню. Я долучаюся до приготування їжі, хоча він і запропонував мені просто посидіти, поки сам усе зробить. Я відмовилась. Мені подобається готувати на його кухні. У нього тут є все, про що може мріяти господиня — всілякі комбайни, змішувачі, насадки, я вже мовчу про круту плиту з купою всіляких функцій, про які я навіть не чула раніше, та (о, щастя й дивовижа!) посудомийну машину.

Він просить мене організувати каву, сам береться за салат. Я ще не казала, але мій коханець виявився вегетаріанцем. Морепродукти він не вважає за «м’ясо», а от птицю, яловичину, свинину не їсть узагалі, ні в якому вигляді. Дивно бачити чоловіка-вегетаріанця, адже навіяні стереотипи промальовують нам геть інші уявлення. Одначе безсилим його точно не назвеш! Він перебуває в чудовій фізичній формі, накачаний, у ліжку, певно, будь-якому м’ясоїду фору дасть.

Стоїмо на кухні як щасливе подружжя. Я замріяно засипаю зерна кави в машину, задаю режим, він миє й рубає овочі. Розповідає щось кумедне зі своїх закордонних мандрів. По кухні розноситься запах кави. Добре. Затишно.

— Заправку для салату зробиш? — цікавиться, щойно я завершую з каво-машиною.

Звісно! Я вже знаю, яку він готує для цього екзотичного для мене салату. Пригощав в одну з наших минулих зустрічей. Що лайм, що авокадо не входили в наш із мамою раціон у тому далекому тепер 2007 році. Я чищу зубчик часнику, трошки солі, перцю, оливкової олії, вичавлюю в усе це сік лайму. Ретельно перемішую. Часник добре ділиться смаком з олією. Але в поєднанні з соком лайму не стане таким разючим в усьому салаті. Поєднання ж авокадо й томатів із цією заправкою дає направду дивовижний смак. Начебто ж усе просто, нічого складного, та салат виходить неймовірним. Я була б готова вже його їсти й нічого більше не чекати, адже була голодною ще на роботі, під час обідньої перерви. Та він береться ще за блендер, а салат прибирає в холодильник — мовляв, його треба охолодженим їсти. Тільки й того, що я встигла вхопити шматочок авокадо. Тим часом кавоварка подає сигнал, що можна пити каву.

Розповідаю все це так детально, аби стало зрозуміло, що саме я маю на увазі під «емоційними гойдалками».

Я дістаю два кухлики, розливаю напій. Він робить кілька ковтків і відкладає філіжанку. Я огорнута кавовим запахом, задоволенням від зустрічі та настрою, що кружляє навколо, прошу його:

— Розкажи мені про себе, — адже досі нічого не знаю.

Він продовжує складати блендер, наче й не чує моїх слів. Я не розумію такого ставлення. Хіба запитала щось страшне? Ми кохаємось із ним — можу я принаймні знати, чим він займається?

— Я неодружений. Це тебе цікавить?

Сміюся. Мене вистачає на те, щоб зробити це щиро й невимушено. Авжеж, ні! Є в наших стосунках очевидні речі. Не став би одружений чоловік проводити з коханкою стільки вихідних поспіль. Навіть враховуючи, що потім він зник. Мені інтуїція підказувала, що він вільний. Інакше б щось випливло, та й не відмовлявся б він так категорично від презервативів. Багато чого іншого випливло б.

Кажу йому, що не про це запитувала.

— Я про тебе знати хочу. Звідки ти, чим займаєшся, куди щезав, на що розраховувати надалі…

Мабуть, останнє було основним із моїх питань. Адже не можу я весь час тільки й чекати: приїде — не приїде! Є чоловік — нема чоловіка.

Пауза знов затягується. Він зосереджено наповнює блендер несумісними, на мій погляд, продуктами, додає туди твердий і пастоподібний сир, петрушку, моркву, коріння та спеції. Умикає машину. Ще кілька секунд стоїть над нею. Я спостерігаю за всім цим і вже розумію: зараз щось буде. Щось гостре, неприємне, болюче.

Не помилилася.

Він обернувся, різко вхопив мене за плечі, ледь не струснув і каже:

— Ніколи, чуєш? Ніколи навіть не намагайся дізнатися бодай щось про мене!