Фауст Та зрозумій, не в насолодах діло. В стражданнях радощі відчути я готов, Утіху – в розпачі, в ненависті – любов. Мій дух звільнивсь уже од пут науки, Чутким зробивсь до будь-якого болю, Вмістить в собі всі радощі і муки, Все те, що людству випало на долю. І глиб, і вись – все духом охоплю я, І втіху, й біль – все в серце уберу я, Щоб всім єством своїм з єством вселюдським злитись І разом з ним у безвість провалитись. Мефістофель І я жую вже ряд тисячоліть Той шмат черствий, мій друже милий! Ніхто з людей, з колиски й до могили, Старої закваски ніяк не міг стравить. Повір мені, для себе сам Бог сотворив цей світ як цілість; Він в вічнім світлі сяє там, Нам дав лиш пітьму, ну, а вам І день і ніч послав як милість. Мефістофель Це воно! Але… тут є «але» одно. Мистецтво довге, вік короткий, Ти б мусив знати це давно. Нехай який-небудь поет солодкий, У мріях смілий, у серці кроткий, Для тебе аж у хмари зайде, Найкращі якості там найде; Ти будеш сміливий, як лев, І, як сайгак, прудкий, Як півдня син, яркий, палкий, Як сіверяк, кріпкий. І будеш ти зразком лицарства І водночас верхом лукавства, Зумієш пристрастю палати І розраховано кохати. Таку прояву високосну Значу я знаком мікрокосму. Фауст Хто ж я такий, що досягти Я мрії людськості не можу, Якою душу я тривожу? Мефістофель Кінець кінцем, ти – тільки ти. [28]З мільйонів кучерів дістань собі перуки, На височеннії зопнися закаблуки, Але й тоді ти будеш – ти. Фауст Не радує мене тих знань скарбниця, Що я збирав на протязі років… Я ніби й ріс – а добре придивиться, То духом я ні крихти не зміцнів; Не став я ні на волос вищий, До безконечного не ближчий. Мефістофель Мій друже, дивишся на речі Ти якось надто по-старечи; Ні, треба діяти не так, Поки в житті ми чуєм смак. Кат знає! Руки, ноги маєш, І голова, і зад – все є… А те, чим вільно користаєш, То, може, скажеш, не твоє? Шестірку коней я впряжу, Коли купити їх до змоги, І, хоч людина, а біжу, Як звір двадцятьчотириногий! Мерщій покиньмо всі думки І в світ пориньмо навпрямки! Хто в мудрощі химернії заходить, Той мов осел, невдаха-довговух, Якого пустирем мара по колу водить, Коли кругом хвилює пишний луг. Фауст З чого ж ми почнемо? Мефістофель Мерщій відціль біжім! Та це ж катівня, а не дім! Себе ти тут даремно душиш І хлопчаків нещасних сушиш; Нехай сусіда цим живе, Товче, як знає, воду в ступі… Чи тим малим ти скажеш щось нове? Вони для того надто глупі. Ось чуєш, вже один іде! Фауст Я не прийматиму нікого. Мефістофель Та бідний хлопець довго жде, Невже ж і піде без нічого? Стривай, цей плащ і шапочка оця Мені якраз, здається, до лиця. (Перевдягається) На мене сміло покладайся, Я хлопчику скажу два-три слівця, А ти іди в дорогу вже ладнайся. Фауст виходить. Мефістофель (у Фаустовій довгій одежі) Зневаж лиш розум і знання — Найвище людське надбання; Хай дух олжі тебе охмарить, Дивами злудними обмарить, — Тоді робота нам легка… Йому діставсь на долю дух бентежний, Що мчить усе вперед, усе чогось шука, Рвучись кудись в простір безмежний, Од втіх земних він утіка. Втягну ж його в життя розпусне, У світ нікчемностей липкий, Хай б'ється, борсається, грузне, Нехай в ненаситі своїй Жадливими устами дарма ловить Примарну їжу і пиття, — Коли б і не вдалось мені його підмовить, То він би й сам пропав без вороття. Увіходить учень.
Учень У цьому місті я новак, Сюди осміливсь завітати, Щоб мужа вченого пізнати, Якого тут шанує всяк. Мефістофель Вельми вдячний вам за цюю честь, Та таких, як я, немало єсть. Ви що, уже взялися за науку? Учень О, прийміть мене під вашу руку! Я з щирим серцем сюди прийшов, Є й грошенята, й свіжа кров. Довго мене не пускала мати, Та дуже хочу мудрість пізнати. вернутьсяКінець кінцем, ти – тільки ти. – Мефістофель прагне переконати Фауста в його суєтній, скінченній сутності, яку легко задовольнити суєтним же, тоді як Фауст прагне наблизитися до «безкінечного» («Не став я ні на волос вищий, / До безконечного не ближчий»). Тут Гете наголошує на марності всіх майбутніх Мефістофелевих спроб задовольнити прагнення Фаустової душі, які лежать в царині нескінченного. |
