— Богом клянуся…
— Жигадло, чого б це тобі боятися, коли то не ти вговорив Калиновського закрутити з Марусею, аби винюшити, звідки приходить Козира і де його схованка? І, до речі, як ти дізнався, що шинкарка — його дочка?
— Випадково… — бовкнув Лєшек і враз затулив руками рота.
— Отакої, Лєшеку, так то ти таке вигадав? — зареготав Голота.
— Не я. Старий рабин Торович.
— Який то? Що, той маг, який зачарував стіни синагоги?
— То його правнук, але на нього теж кажуть, що чарує, — здавлено пискнув нажаханий Жигадло.
— І? — поквапив Голота купця.
— Тоді саме приїхав Масько Чорний і ганяв селами зі своєю корогвою. Начебто шукав Козиру, а насправді його люди грабували всіх, кого бачили. Було зрозуміло, що треба все швидше закінчувати, а то збитків буде ще більше. Треба було щось скорше робити. Я згадав про Марусю, дочку Козири, а Торович вигадав, як вивідати у дівки, де батько ховається. Я взнав, що Калиновський їй подобається, тож вирішили заплатити йому, аби той ще більш закохав у себе дівчину…
— Мудра людина той Торович. Уже зовсім, мабуть, дістав гайдамак острозький кагал своїми грабунками. Ось тобі й наука: ніколи не займай рабинів, навіть якщо ти сам Козира. Слухай мене, Лєшеку, зізнаюся чесно, мені все одно ваші з Козирою справи, мені доста моїх. Тож якщо ти даси відповідь на кілька питань, клянуся тобі, Козира нічого з того, що ти мені проказав, не дізнається.
— Яких питань? — зовсім упав духом купець, що й без того ледь не плакав.
— Хто звів Калиновського з Марусею?
— Один хлоп з Болотківець, Арсен його звуть.
— З Болотківець? — здивувався Голота імені, якого не чув.
— Так, він мені винен був, я років зо три тому їхав з Крулевця, біля Каменя-Каширського його з мамцею підібрав і сюди привіз. Оселився той Арсен в Болотківцях і знав Марусю, тож я його спитав, чи зможе він звести її з одним шляхтичем. Обіцяв йому грошенят підкинути.
— А він?
— Радо погодився, щоправда, коли я сказав, що той шляхтич Калиновський, радість як рукою зняло.
— Чому це?
— Не знаю я. Боявся він Калиновського. Мені здається, той щось знав про нього, бо одного разу Калиновський натякнув, що кріпко того хлопа за горло держить.
— Чим це?
— Та хтозна, але я зі старим Торовичем бачився, так і рабин розповів, що Калиновський дуже вже цікавився Каменем-Каширським і тамтешніми справами. І Торовича питав, бо знав, що тамтешній кагальний суддя — рабинів брат.
Голота помовчав, граючись під столом руків’ям шаблі. Урешті відірвав погляд від свічки, на яку задумливо дивився, і вгледів побіліле обличчя Жигадла.
— Що? А, пробач, Лєшеку, — він витяг з-під стола карабелу. — То я задумався. Так де, ти кажеш, живе ваш знаменитий рабин Торович? — запитав Голота й устав, витираючи масні руки об жупан Жигадла.
Голота вийшов з «Під явором», задоволено потираючи долоні й окидуючи оком околиці. Він лише зараз по-справжньому подивився на місто, й учорашнє власне враження від занепаду Острога видалося йому занадто суворим. «Це все тому, що коли мандрівник голодний і холодний, йому й Рим може видатися курячим смітником. А якщо мандрівника ще й свині багнюкою обтьопають, то про які враження тут ще говорити?» — міркував він, озираючись навкруги. Зараз, коли дощ потроху вщухав, а хмари вже не так похмуро нависали над головою, Голота побачив Острог у всій його, хоч і підв’ялій, але ще красі. І справді, мури замку, хай і порослі кущами, ще виглядали досить грізно, могутня споруда церкви Богоявлення Господнього, яка стояла пусткою вже понад сто років, досі справляла неабияке враження, дзвеніли костьоли й церкви, пишно виглядав нарешті відбудований після вогню Хмельниччини колегіум єзуїтів. «Хоча, можливо, цей оптимізм викликаний кухлем пива», — згадав Голота і почвалав до величної будівлі Великої Острозької синагоги, вершечок якої виблискував бляхою з-за столітніх яворів.
Голота стояв під стінами синагоги й здивовано дивився на її товстезні муровані стіни. Він аж присвиснув від здивування, адже було очевидно, що цей молитовний будинок запхне за пояс не одну фортецю. «При грамотній обороні тут можна легко витримати з півроку облоги. А якщо рабин ще й чарівник, як про нього говорять, то й більше», — подумав Голота, а вже наступної миті здивовано дивився на рабина, що викотився йому назустріч. На воїна він був схожий мало. «Та й Мерлін з нього такий собі», — єхидно вгледів Голота, який здивовано згадав слова Жигадла, що цей круглий, мов яблуко, і пухкий, як пиріжечок, чоловічок розміняв уже сотий десяток. Його обросле сивою бородою обличчя радісно усміхалося, він заглядав Голоті в очі й притискав руки до серця. Ошелешений такою зустріччю, Голота слухав Торовича з годину, поки не зрозумів, що нічого путнього той так і не сказав.
— Так-так, шановний пане. Будь-яке ваше прохання. Будь-яке, — хитав бородою рабин.
— Торовичу, — похмуро промовив Голота, — ви вже мені торочите різне годину, але нічого путнього я так і не дізнався. Хіба що про рожу у вашого небожа Ебенезера…
— Так-так, бідний хлопець… Так, а що ж я скажу, як нічого не знаю, та й пам’ять яка у старого рабина?
— Ще раз питаю про Камінь-Каширський. Там ваш брат…
— Так, є брат. Двоюрідний. У кагальному суді. Моя мати і його батько Шимон виїхали колись з Гусятина, точніше, їх забрали батьки. Скільки поневірянь вони зазнали, скільки поневірянь, ой-вей. Узяти хоча б оту пригоду у Чорному лісі, коли на них напали оті страшні розбійники Беззубого Мартина і тоді…
— Рабине, який Мартин?.. Я ж про брата вашого питаю…
— Ну то я й розповідаю. Ви, молодь, такі нетерплячі…
— Так-от, Шимон тоді вже мав за дружину Рахілю, сестру того Аарона Герцля, що в Бердичеві шевську майстерню тримав, так вони…
Тут Голота, оцінивши перспективу прослухати всю історію родини Торовичів від початку до кінця з усіма подробицями, урешті вирішив узяти ініціативу у свої руки.
— Ребе, кажуть, що у вас тут в Острозі є Тора, доторкнувшись до якої, можна читати чужі думки. Ота, яку вам подарував знаменитий ребе Коген, — перебив Голота уквітчану численними деталями розповідь Торовича. — Думаю хто-хто, а острозький рабин мав же її торкатись? То прошу вас, вгадайте, що я думаю. Чи є там щось загрозливе для вас?
— Наприклад, вельмишановний пане? — з ласкавою усмішкою спитав Торович.
— Наприклад, знайдіть у моїй голові думки про такого собі Козиру, якого вирішили витіснити з торгових шляхів, але так і не змогли прибрати зовсім. Він оце якраз шукає, кому помститися, кажуть люди… Особливо грозить тому, хто придумав усю ту хитромудру штукенцію з його дочкою, Калиновським та всім тим…
— От, Жигадло, от язикатий пузир, — усмішка злетіла з вуст сивого рабина. Він миттю перестав бути схожим на пухкого веселуна й провів по бороді рукою. — Чого хочеш?
— Про Камінь-Каширський. Що там за історія, про що питав Калиновський?
Торович повернувся до Голоти спиною, зайшов у низькі двері й роздратовано буркнув:
— Заходь, чого стоїш?
Голота посміхнувся й зрозумів, що нарешті почалася справжня ділова розмова. Він зігнув голову й проліз у низькі двері услід за старим рабином.
З єврейського кварталу Голота виїхав уже після обіду. Він трясся в сідлі, кусаючи плетену халу, і весело роздумував, що день, який почався так важко, урешті закінчується просто прекрасно. Дощ нарешті припинився, сонце радісно щирилося з синього неба, велетенські, як озера, калюжі на очах перетворювалися на маленькі баюрки й зникали, а Голота не приховував щастя, співаючи й підганяючи свого Росинанта, щоб швидше виїхати з міста. Кінь не надто радів господаревому збудженому настрою і на всі Голотині удари нагаєм відповідав бурхливим галопом, який уже за три секунди перетворювався на якісь судомні дригання, а ще за кілька митей — видихався зовсім. Та й дивний рух підтюпцем тривав не більше кількох секунд, після чого Росинант ішов кроком, демонстративно припадаючи на ліву ногу. Але Голоті було байдуже. Якщо ще вчора вранці всі ці кінські викрутаси доводили його до сказу, і він гилив Росинанта на чому світ стоїть, то зараз просто не звертав уваги. Голота чомусь усміхався, говорив сам із собою і раз-по-раз хлопав себе по грудях, де за пазухою тримав папери, які після довгих криків і причитань, трясучи руками й довгою бородою, таки віддав йому старий мудрагель та чарівник Шимон Торович.
