У горішній комірчині з єдиним вікном шар пилу лежав густіший і стояв той же задавнений, ледь вловимий дух старого каменю. Кімнатка була зовсім порожня, і Хольгер запитально глянув на служителя, з яким зайшов сюди.

— Покривало фей, сер. Місцева реліквія, — відповів той на мовчазне запитання.

Тільки тепер Хольгер помітив у кутку, на невеличкому столику, якийсь темно-зелений згорток,

— Можу розповісти, коли хочете, історію, пов’язану з цим покривалом.

…Багато віків тому вождь могутнього клану і володар цього замку Малколм узяв за дружину фею, яку він зустрів на березі струмка Хантліберн. Того дня було сонячно, співали птахи, зірчастий анемон і білі дзвіночки тягнулися вгору, і ліловий килим вересу на гірських схилах, здавалося, зливався з небом.

У прозорому повітрі пролунав мелодійний передзвін. Вузькою стежкою до Малколма поволі наближалася вершниця на сірому коні. Дивно сяяла її шовкова сукня під оксамитним плащем, а волосся світилося всіма відтінками полум’я. Ця зустріч вирішила долю обох.

Щасливо жили вони в замку, аж поки одного разу дружина не зізналася Малколмові, що тяжко сумує за своїми. І ось того дня, коли народився син, Малколм сам одвів її на берег струмка, туди, де велике потріскане від старості каміння позначало шлях до Країни Фей.

Увечері в замку влаштували гуляння — святкували народження сина, майбутнього вождя клану. І Малколм, аби хоч якось погамувати свій сум, веселився разом з усіма. А у вежі спав новонароджений, і молоденька няня, що сиділа біля колиски, зітхаючи прислухалася до звуків волинок, що долинали із зали. Їй так закортіло побувати там бодай хвилину, поласувати якимсь наїдком, що вона одважилась: хутенько пробігши по звивистих коридорах, залитих місячним світлом, обережно ступила до великої зали.

Малколм помітив її і попросив принести дитя, — хай побачать його і гості. Дівчина швидко рушила назад. І раптом їй здалося: щось у вежі ніби не так. І справді, біля колиски, поки її не було, сталися зміни.

Крик великої сови розбудив хлопчика, він заплакав. У матері-феї защеміло серце (нічого незвичайного в цьому немає: феї чують навіть найтихіше слово, хоч як би далеко мовлене воно було), вона заквапилася до сина, прикрила його зеленим покривалом і, коли немовля заснуло, зникла.

За хвилину няня побачила це тонке, наче весняна травиця, покривало, вишите особливим мереживом — цяточками ельфів. Зіткане покривало було так майстерно, що дівчина одразу здогадалася, звідки воно тут узялося. Проте дівчина не надто довіряла феям. Багатьом було відомо: феї здатні й підмінити дитя. Хоча цього разу все обійшлося. Можливо, фея справді безмежно любила Малколма або ж трохи жаліла його…

Відтоді дарунок феї і зберігається в замку Данвеган, — закінчив свою розповідь служитель.

Хольгер ступив до столика, торкнувся покривала. На ньому добре було видно цяточки, що утворювали якийсь незбагненний рисунок.

— Вона сюди навідується, — сказав служитель.

— Хто — вона? — не зрозумів Хольгер.

— Фея. Якось я довго шукав удома люльку, а потім подумав, що забув її тут, у режі. Вернувся. Світло засвічується поверхом нижче, але я забув це зробити, а спускатись униз не хотілося. Світив місяць. Скринька з покривалом стояла в тіні. Я помацав рукою на столі, потім повісив покривало біля вікна й почав шукати в скриньці. А коли підвів голову, побачив біля вікна жінку.

— Я читав про фей, але зустрічатися з ними не випадало, — сказав Хольгер серйозно.

— Думаю, вони такі ж люди, як і ми, тільки наділені хистом значно більшим. Я чув, що десь на півночі зовсім недавно жила справжня фея. Здається, в Інвернесі. А з феєю з нашого замку поки що тільки поговорити не вдалося.

Хольгерові було двадцять п’ять, і він ладен був повірити.

— Можливо, і мені вдасться подивитись на неї? — запитав він.

— Що ж… Правду кажучи, мою розповідь ніхто не сприймає всерйоз. Та й кого у наш час подивуєш таким? Але якщо в один з найближчих місячних вечорів ви захочете перевірити, чи не забув я замкнути двері у вежу, то це може обернутися для вас невеличкою пригодою.

Хольгер опустив руку в кишеню, однак англієць його зупинив.

— Не треба, сер. Ви повірили мені — цього досить.

З вертольота Шотландське узгір’я схоже на схвильоване море: його гребені та вершини — наче прибій, що раптово застиг. А впадини поміж хвилями — це незліченні вузькі долини, глени з гігантськими валунами, що їх полишив льодовик, схилами, порослими вересом, та голубими свічадами озер. І серед цієї пишноти навіть звичайні берези виглядають зовсім інакше, ніж звичайно, — ніби на полотнах давніх майстрів. Хольгер летів заради одного — побачити все це, і коли вертоліт сів, він, приплющивши очі, ще міг уявити Шотландію саме такою, якою вона постала перед ним цього сонячного дня.

Двогодинна повітряна мандрівка завершилась у містечку, схожому на десятки інших, і знайому вивіску серед будинків з акуратними квітниками Хольгер знайшов за якихось дві хвилини. У бар він зайшов услід за дівчиною, що поставила своє авто потойбіч вулиці, і сів за її столик.

У цій дівчині йому сподобалось усе: і її коротке каштанове волосся, і очі, й усмішка, ледь-ледь помітна, скупа. А може, просто сьогодні такий день, подумалося йому, і тут же спіймав себе на тому, що роздивляється комірець її сукні — навіть цей округлий комірець був навдивовижу гарний.

Зустріч з нею видавалася природною, і якби вони не зустрілися сьогодні, завтра, післязавтра, Хольгер, сам того не усвідомлюючи, мабуть, сподівався б на такий же сонячний день, коли хочеться вдвох дивитись на промінь, що впав через вікно в фіалкову порожнечу повітря.

Їй подобалось, як він говорить англійською — ковтаючи звуки, трохи перекручуючи фрази. Хольгер сказав щось шведською і — неймовірно, — вона його зрозуміла. Обом стало весело.

Та чи можна сміятися надто довго, не боячись, що веселощі обернуться на смуток?

Колись, мої друзі, я мріяв, кохав

І літньому сонцю себе дарував.

Та осінь до часу, нежданно прийшла,

А з нею й холодна імла.

— Дан Андерссон, — і Хольгер прибрав нарочито трагічного вигляду. — Колись читав…

— Давно? — жваво запитала дівчина.

— Так, дуже. Ще в школі…

— Ще в школі, — з жартівливим розчаруванням повторила вона. — А я гадала, ви молодший. А вірші вам дуже личать.

— Ми ще не познайомились…

— Маргарет.

— Хольгер.

Її дім стояв біля західної дороги неподалік від міста. Коли вони вийшли з машини, Хольгер подумав, що вечір буде місячний, і згадав про замок Данвеган.

Хвіртка зачинилась, і шум, що долинав з шосе, розтанув, змішався з тихим передзвоном жорсткої високої трави пообіч доріжки, посипаної круглими зернами жужелиці. Свіжим і ясним було тут повітря, пахло воно оновленим після дощу гаєм, і небо над головою висіло зовсім інше — прозоріше, глибше.

Вони рушили до будинку. Одну з стін наполовину закривало оранжеве, зелене та голубувате листя, що дивно сусідувало на спільних стеблах. Біля низенького ганку стояла велика череп’яна ваза з вишуканим зеленим візерунком по вінцях, згори в неї спадав струмінь води, спадав і витікав на землю в тому місці, де від вази було відбито шматочок з малюнком.

Вилом був ще такий свіжий, що Хольгер мимоволі пошукав очима черепок. Піднімаючись на ґанок, він навіть зазирнув у вазу, але дна її не побачив. І чомусь стало ясно, що на дні черепка теж немає.

З незбагненною легкістю лише від доторку її пальців прочинились двері — кімната мала такий вигляд, ніби сад продовжувався в ній. Листя тих самих відтінків було накидане неяскравими барвами на рожевуватій кам’яній стіні, у кутку стояла така ж ваза, що і в садку. І точно так само їй бракувало шматочка кераміки зверху, де по вінцях ішов поясок орнаменту.