О другій годині прийшов Сам. Поблукав, поблукав по лабораторіях, потім раптом каже:

— Чув я, що в нас організовується клуб допитливих. Дехто з цього клубу цікавиться, для кого систематику робити.

І оком у мій бік косить.

“Хто ж йому встиг доповісти?” — думаю. І мимоволі заповзає у душу захоплення Вольдемаричем. Адже не чекав наших виступів — сам пішов в атаку. Втім, це старий випробуваний метод. Стратегією переможців зветься.

— Щоб уникнути пліток, — каже Вольдемарич, — я одразу скажу вам: систематику робитимемо для Нифонтова, заступника начальника Управління. Справа, звичайно, не в тому, що саме Нифонтов постачає нам прибуткові замовлення, пов’язані з преміями для всього відділу…

“Справа таки саме в цьому”, — думаю я.

— Нифонтов очолює комплексні дослідження про вплив атмосферних умов на здоров’я людини, зокрема на її психіку, — сповіщає Вольдемарич. — Нифонтов за освітою психолог, і в метеорології, природно, не сильний. От ми й допоможемо йому для загального добра. Думаю, вам не треба нагадувати, що дослідження на стиках наук є найперспективнішими і що під час них спеціалісти однієї галузі завжди приходять на допомогу спеціалістам суміжних галузей? А дослідження, якими керує Нифонтов, необхідні для розвитку медицини, для тисяч і тисяч хворих. Тому і звалив на себе Нифонтов такий важкий тягар…

А я міркую: “Якщо Нифонтов хоче облагодіяти страждаюче людство, то чому б йому не зробити це за власний рахунок, за рахунок свого часу і своїх зусиль. Та й Вольдемаричу слід віддати належне: бач, яке сучасне прикриття придумав — дослідження на стиках наук…”

— До речі, — наче мимохіть промовляє Вольдемарич, — щоб відшкодувати вам додаткові витрати часу, Управління виділило нам премію за останню спільну роботу. Так що сенеси одержать додатково по окладу, менеси — по половині окладу. Хоча, звичайно, це дрібниці, працюємо ж не для цього, розуміємо важливість справи…

Усі пожвавішали. Дивлюся на годинник: уже третя, а ніхто ні гу-гу. Третя тридцять… Четверта… За півгодини Сам піде до Президії…

І тут я не втримався. Це все, кажу, добре, чудово. Дослідження на стиках наук, допомога медицині… Та прошу відповісти на одне досить важливе запитання: матеріали ці і результати комплексних досліджень Нифонтов використає для своєї дисертації?

— Яке це має значення? — гаркнув Сам.

— А таке, — відповідаю, — що коли матеріали потрібці для дисертації, то систематику вам доведеться доручити іншому відділу.

Сам пришпилив мене своїми лютими очицями до стінки.

— Це ви від імені відділу виступаєте? — питає. — Вас уповноважили? — І зирк на Танечку-Манечку-Любочку, А вони, наче в цирку на фокусах Кіо: тільки-но були — і враз зникли, розчинилися, навіть не задиміло. Сховалися за новий осцилограф і дух затаїли.

Сам метнув косий погляд на мужоподібну красунечку (він на неї ніколи прямо не дивиться, пліток боїться). Питає:

-,Борис Петрович виступає й від вашого імені, Надів Климівно?

Вона манірно пересмикнула своїми могутніми плечиками і в свою чергу косить на Іллю Спиридоновича. Сам — до нього:

— Ви його уповноважували?

Сам уже багровіє. Так і здається, що коли б мав лев’ячого хвоста, зараз по боках себе похльоскав би.

Ілля Спиридонович спокійно поправив окуляри на носі й дуже рівним — під лінієчку — голосом:

— Хіба я свого язика не маю?

І тоді вступає мужоподібна красунечка;

— Та ви що, Олександре Вольдемаровичу, Бориса Петровича не знаєте? Йому аби воду скаламутити. Без скандалу жити не може.

І тут почулося хіхікання. Це Танечка-Манечка-Любочка за осцилографом тихенько радіють життю.

— Так ви, виявляється, до всього ще й самозванець, Борисе Петровичу? — уже спокійніше буркоче Сам.

— Виявляється, так, — відповідаю я. — Та все одно на чужого дядю не працюватиму.

— Та вас ніхто тут у відділі й не затримує, — каже Сам.

Тон його — спокійно-розсудливий — уразив мене більше, ніж самі слова. Дивлячись на його широке перенісся, я відрубав:

— За власним бажанням не піду.

Я влучив у ціль, бо в його маленьких очицях спалахнула лють. Щосили стримуючи її, він мовив:

— А ми вас за власним і не відпустимо. От завтра на зборах усе товаришам поясните, тоді й вирішимо, як вас відпустити, з якою характеристикою і формулюванням.

Його масивна голова, ніби башта в танка, ледь повернулася на товстій бичачій шиї. Він спитав:

— Надіє Климівно, як вважаєте, потрібні збори?

— Та він, певно, вже й сам усе зрозумів, без зборів, — відказує мужоподібниця, ще й на мене змовницькії очима блискає.

Думаєте, в ній совість прокинулась? Коли б так. Готовий поручитись, що вона просто на зборах затримуватися не хоче — побачення з кимось призначила.

Сам попрямував до виходу, і після того всі діловито вдали, наче нічого й не трапилося. Та я поламав їхню гру.

— Отак і виходять самозванці? — питаю я голосно. — Може, і Лжедмитрій так вийшов?

Мовчать.

Тоді я підходжу до Іллі Спиридоновича.

— А як же бути з особистим прикладом, з вихованням молоді, про яке ви полюбляєте говорити? — і на Танечку-Манечку-Любочку підборіддям киваю.

Думаєте, він збентежився? Анітрохи. Ласкаво так до мене посміхається.

— Ви, — каже, — Борисе Петровичу, про НВ забули.

НВ — це в нас свій, відділівський термін, означає — не виставлятися.

Тут і інші загаласували. Мовляв, нам роз’яснили, що все на користь науці. І тільки Надія Климівна з відвертою зловтіхою на мене глянула й висловилася:

— Давно вам утовкмачую, Борисе Петровичу, погано ви виховані, смаку у вас нема. Звідси, бідолашненький, і все ваше горе.

Це вона ніяк не простить мені одну давню розмову. Тоді я на її запитання відверто сказав, що жінки з такою зовнішністю, як у неї, мені не подобаються. І хто мене за язика смикав? Не міг хоч промовчати?

А Танечка-Манечка-Любочка наче в думки мої зазирнули:

— Мовчали б, Борисе Петровичу, і все було б гаразд.

Одне слово, винним став я. Навіть друг мій, Віктор Воденков, коли я йому все розповів, посміявся наді мною: “А ти що, немовля? Людей не знаєш? У двадцять чотири роки кандидатом став, та ще й виставляєшся. Кажуть, що ти талановитий. А це провина перед ближніми немала”.

Тоскно мені. Огидно ходити на службу. Дивитися на співробітників не можу. Видно, все ще реакція триває. Доведеться чекати, поки мине… А можливо, справа не тільки в тому, що сталося на службі. Втомився я дуже за останній час, перевантажився: дисертація, курси з іноземної мови, у кількох комісіях засідати змусили. Голова болить страшенно, іноді нудить, як це бувало зі мною ще в школі. Дарма, літо настане — відпочину.

А взагалі в мене все добре. Купив собі гарний светр, навіть Надія Климівна його хвалила, у театрі з однією симпатичною дівчиною познайомився, та подзвонити їй все ніколи.

Моє вітання Валерієві Павловичу.

Борис”,

“19 квітня.

Здрастуйте, рідні! Вибачте за довгу мовчанку. Пишу з лікарні. Лікар Барновський наполіг, щоб я вам написав. Писати мені важко. У голові швидко-швидко крутяться жорна — великі й маленькі, дрібнозернисті й крупнозернисті, масивні й легкі.

Лікар каже, що це незабаром мине, отже, ви не хвилюйтесь. Я довіряю йому, бо лікування проходить успішно, і я тепер виразно пам’ятаю все, що трапилось, і знаю, через що попав сюди.

Після сварки із Самим збори все ж відбулися. Можете пожалкувати, що не були на них. Такої вистави і в цирку не побачиш. Сам не гарчав, не кусався, навіть хвостом по боках не хльоскав. Навпаки, він виглядав стомленим і навіть сумним, в усякому разі пригніченим. Усім своїм виглядом і голосом Сам підкреслював, що йому по-батьківськи шкода заблудшого сина.

Танечка-Манечка-Любочка, як завжди, робили “акробатичні етюди”, кокетуючи з усіма, крім мене, ніби ненароком демонструючи нові довгі панчохи з візерунками й перекошеним швом. Надія Климівна “ходила по канату”, “махала білою ногою” й намагалася зберегти “добру міну при поганій грі”. У ролі партерного клоуна виступав, сяючи лагідною усмішкою, Ілля Спиридонович.