Дмухаючи на чай, я засмучено думав про те, що, напевно, вже ніколи не зможу повторити шлях у гори.

Мені хотілось поділитися з самітником своїми думками, та я погано знав мову. До того ж підлога під нами зненацька хитнулась, забряжчав на полицях череп’яний посуд, і найдан, звівши руку вгору, заголосив:

— Гіббозех! Гіббозех! Припини!..

Він благав підводного гіганта, який тримає на плечах Землю, бути обережнішим з такою священною ношею.

Ублагавши гіганта, найдан заспокоївся і зашепотів на нерозбірливому непалі:

— Рай… Тільки потрапивши в рай, людино, ти отримуєш можливість явитися в цей світ тільки раз, досягнувши цим глибокої нірвани… Грунт раю — він із коралів і лазуритів, і курява не кушпелить там, і предметів неприємних для ока нема там. І нема там нічого такого, що не було б повчальним для розуму і радісним для серця. І нема там темряви, бо постійно сяє світло будди Абіди. І літають над водою птахи, тільки голосом і пір’ям схожі на наших. І нема там брехунів, що примножують шкоду і зло. І всі там звуть один одного “любий” і “друг”… Усі жителі раю пам’ятають свої минулі діяння, і всі жителі раю знають думки інших, а отже — думки й діла істот усіх відомих і невідомих нам світів…

Найдан шепотів, а я думав: ні, найдане, мене неможливо навернути в цю віру. Я бачив війну, я бачив радість, я бачив злидні й багатство…

— Подякуємо всемогутньому за його благодіяння, — шепнув найдан, — станемо на коліна.

Я пожалів старого, але вдав, що не розумів непалі, і, коли найдан пішов, кинув на підлогу спальний мішок.

Глупої ночі мене розбудив якийсь птах. Зовсім поряд, невидимий, він вигукував дивні словосполучення, схожі на англійське “брейн фівер” — “запалення мозку”.

— Брейн фівер! — тужливо кричав він. — Брейп фівер!..

Я в сум’ятті зустрічав кожен його викрик, боячися, що легені птаха не витримають, з такою печаллю і розпукою гукав він про страшну хворобу. І, не бажаючи більше валятися на твердій підлозі хатини, я встав, узяв льодоруб, припас галет і кави, всунув до кишені пістолет і вийшов у вузькі, низенькі двері.

Проходячи повз прилаштовану неподалік кам’яну келію, я побачив за вікном найдана. Він сидів на солом’яній циновці, перебирав чотки, а на кам’яній божниці перед ним стояли крихітні фігурки будд. Там був Шак’я-муні із своєю жебрацькою чашею, грядущий будда Майдарі, червоний, мов квітка маку, будда Ар’ябало, одинадцятиголовий і багаторукий, Бодхі-сатва Манжушрі з книгою і лотосом і багато інших будд. Всі вони були оголені до пояса і сиділи, підібгавши ноги і опустивши очі.

Обережно, нічим не порушивши мертвої тиші, я рушив у гори.

Кроків за сто від мене пробігли на кам’яну гриву тібетські вовки. Я бачив, як довго вони маячіли на тлі вранішнього неба, вперті й мовчазні.

І одне по одному відкривалися переді мною маленькі дива: то крихітні кам’яні гриби, з яких звисали осині гнізда, то граціозні аметистово-голубі примули з жовтими цятками посередині, то гнізда зелених мохів…

Гірські кряжі й окремі вершини оточували мене, а зовсім близько — здавалось, я можу докинути до неї каменюкою — височіла прямовисна стіна льодів — батьківщина йєті. Підніжжя стіни було засипане фірном, ноги грузли в ньому, як у трясовині, та я повз і повз по вкритих інеем валунах, доки нарешті не вибрався до озера.

Я чекав, що береги озера будуть оголені нічною хурделицею, аж ні — вони встигли обрости свіжими сніговими дашками, а воду біля країв прихопило тоненьким льодком.

Після недовгих пошуків я натрапив на обледенілу палатку. Вона була порожньою, ніде я не побачив ні трупа йєті, ні його слідів.

Шорстка поверхня каміння обпалювала пальці, сніг алмазно іскрився, а я думав про останній шанс — убити йєті.

Та чи міг я взяти на себе таку відповідальність?

Я йшов, думав про вбивство, і країна льодів невтомно відкривала переді мною все нові й нові простори, холодні й пустельні.

Ні, сказав я сам собі. Ким би не був йєті, його треба вивчати саме тут…

Та думаючи про це, я не забував про пістолет.

Ніде не було жодного сліду. Сама доля застерігала мене від убивства. І даремно з жадібністю і страхом я вдивлявся в цирки і кулуари, в гребені льодяних і кам’яних стін, благаючи всіх будд дати мені ще одну, останню, можливість побачити хоча б здаля згорблену постать йєті.

Льодяний світ мовчав.

Через кілька днів я вже був у Катманду. Я досягнув заповітної мети — побачив йєті, але це мене не тішило. Байдуже я розрахувався з шерпом, якого знайшов унизу, під льодовиком, у селищі…

Вузьке вікно готелю виходило на смітник. Темні кімнати були обклеєні біблійними текстами та олеографіями на ті ж теми. Бридкі штучні квіти стирчали на підвіконнях.

Усі троє моїх вікон дивилися на захід, тому в кімнат ті завжди гуляли сутінки. Місто, позбавлене звичайної європейської метушні, здавалося мертвим. “Сноув’ю” — “Готель з видом на сніги” — таку назву мало моє пристанище, частина моєї довгої сорокалітньої мрії.

Я усміхнувся.

Сорок років тому я був призначений в гуркхський полк — офіцер, що мріяв про закритий Непал, в’їзд до якого став можливим для іноземців тільки 1959 року, після падіння тиранії Ран.

Вмостившись у єдиному кріслі, я спробував зосередитися. Врешті це так — я ніколи вже не повернуся в гори. Але що я можу розповісти?

Я думав: на південних схилах Гімалайського хребта свого часу були знайдені уламки щелепів і зуби третинних людиноподібних мавп — рамопітеків. Деякі ознаки дають право вважати, що рамопітеки були ближчими до нас, ніж нині існуючі людиноподібні мавпи. Зокрема ікла рамопітеків випиналися вперед не так сильно, як у шимпанзе. Але зуби й уламки щелепів не дають нам можливостей сказати впевнено — так, саме рамопітек міг бути нашим предком, хоча, звичайно, і ця можливість не виключена.

У Південній Африці в шарах приблизно того ж віку також знайдено залишки людиноподібних мавп. Особливу увагу привернув до себе так званий “проконсул”, про якого ми можемо судити не тільки по зубах, а й по відносно цілому скелетові… І все ж ближче до людини стоять так звані австралопітекові мавпи Південної Африки. Хоча вони, мабуть, і не були безпосередніми предками людини, та, без сумніву, досить близькі до нас. І найістотнішим виявилося те, що австралопітек був прямоходячим.

“Але це в Африці, — думав я. — А за останні десятиліття європейські й китайські вчені виявили в печерах Південного Китаю рештки ще однієї викопної мавпи-гігантопітека. Він теж не був нашим безпосереднім предком, але жив високо в горах і в епоху, коли поряд існувала первісна людина — сінантроп. Хіба не могли якісь із цих попередників людей, відрізаних від світу гірськими хребтами, зберегтися до наших днів? Те, що до сьогодні вони не були нікому відомі, нічого ще не значить. Не знали ж європейці до 1898 року про існування найбільшого серед ведмедів — грізлі, не знали ж вони до 1901 року про існування білого носорога, не знали ж вони до 1912 року про існування дракона з острова Комодо, не знали ж вони до 1937 року про існування дикого бика коупрея… І цей список можна продовжувати… Що дивного, — подумав я, — коли в гірській країні, в якій давно не відбувалося ніяких катастрофічних перемін, могли зберегтися предлюди — йеті?

Ти міркуєш так, — сказав я собі, — наче намагаєшся виправдатись… Так! Я виправдовуюсь”.

У відчаї я відступив до вікна.

Так! Я виправдовуюся. Адже все, що я можу сказати про йєті, зводиться до чисто зовнішнього — згорблений, довгорукий, несміливий… А що я відповім, коли почнуть ставити справжні запитання, серйозні?.. Яке в нього співвідношення між довжиною рук і зростом? Чи линяв він щосезону? Чи змінюється колір його шерсті в залежності від сезону? Волохаті чи голі його живіт і долоні? Чи є в нього пазурі? Чи залягає він у зимову сплячку? Спить він лежачи, як людина, чи сидячи, як горила? Скільки разів і що саме він їсть протягом доби?. І багато-багато інших запитань.