О мила Рут, не жди мене, не клич!

“Глорія” приземлилася неподалік від струмка, але телеоко не могло зазирнути далеко, туди, за пагорб, де була їхня ферма, а також і сусідні — Ленгстонів, Колхаузів, Рішарів. Чверть віку минуло відтоді, як Сезар востаннє бачив ці місця, прощаючись із ними назавжди: один у нього талант виявився — здоров’я й незагальмовані реакції в найнесподіваніших ситуаціях. Сезар усміхнувся. Він уже почувався зовсім вільно, ніщо йому не загрожувало і навіть хотілося продовжити цей прекрасний сон, чи як там ще його назвати. Хай сниться, вирішив: вийду зараз і гляну, що там на місці нашого будинку. Його купили Ленгстони, для Ніколя, здається, коли батько помер, а мати перебралася до нього в містечко астронавтів.

Те, що він побачив, піднявшись на пагорб, не вразило й не здивувало його. Не було ні їхньої ферми, ні сусідніх. Довкола, скільки сягало око, лежала рівнина, закриваючи горизонти голубим туманцем далини, над яким клубочилось марево з останньої пари вранішньої роси, повільно стертої сонцем; не було і в’язів, ба навіть кущика не виднілося, а поля, де колись шелестіли коротка кострубата пшениця, гінчаста кукурудза, стигло нерухомо м’ясисте листя буряків, цвів горох, біб, соя… полів уже також не було, і плуг їм перестав снитися, вони поросли короткою дикою травою, як і балка, долина. Йому це не заболіло, і він зрозумів, що підсвідомо сподівався, хотів, щоб тут уже нічого не було, щоб йому нічого не заболіло. І тільки в кінці балки, що звивалася латинською літерою зет, в кінці балки, за півмилі звідси стояла матова сферична споруда, без вікон і дверей, схожа на черепахоподібну “Глорію”, тільки з більш гладенькою поверхнею, а мимо неї слалася, зблискуючи де-не-де, туго напнута стрічка автостради.

Сезар оглянувся на “Глорію”, що й справді стояла, мов принишкла черепаха, й аж поменшала серед цього безлюддя. Він подумав, що це не може бути сном: хай дія астроморфу і непевна, але ж не могло снитися те, чого він не бачив, не міг же він змоделювати вві сні зміни, що сталися, принаймні такого уміння за собою раніше не помічав. Отож корабель мчить собі накресленим курсом, а психологи ввели в програму польоту якийсь експеримент над астронавтом, певно ж, потрібний для чогось, невідомо лише, чи його, Сезарева, свідомість повністю підпорядкована програмі, а чи здатна проявляти і самостійність — у певних межах принаймні.

Відчув легке роздратування, — ні, не від того, що залежав від якоїсь невідомої сили, давно впокоївся-бо, що астронавт особа найбільш залежна: від техніки-автоматики, програми польоту, неочікуваних ситуацій. Ілюзорність повної свободи, мов усе в твоїх руках, і тільки в твоїх, або, як казали часто американські астронавти, кожен гребе в своєму каное, розвіювалася ще на Землі задовго до старту, коли тебе по кілька місяців ганяють до сьомого поту на тренажерах, і ти злишся на своє тіло, організм, оболонку таку, виявляється, незугарну, непристосовану, нездатну без спецпідготовки функціонувати в космосі, й думаєш, що земляни тільки і в спромозі корів пасти, а не бути дітьми й володарями всесвіту; коли твої розумові й психічні дані тестують так, що, здавалося, коли б у мозкові були запобіжники, їх би довелося часто міняти — і знов те саме в думці, ти ніби не частина цілого, не гармоніюєш з ним, а наче стороння антиматерія, що хоче вламатися в чужу стихію, — та вона ж тебе й породила! Та господи, мало ще чого — ті ж “приватні” доручення служби інформації: оце ми вам умонтували деякі прилади (відомо, що то за прилади): підслуховувати, фотографувати радянські супутники, станції, кораблі, вони вам не завдадуть мороки, тільки вряди-годи міняйте касети (терміни зазначені) і складайте в оцей ящик, платня окремо — і немала, і спробуй відмовитись, то побачиш космос. Легке роздратування раптово штовхнуло його вперед, спочатку підсвідомо, а потім уже, розмашисто крокуючи в напрямі сферичної споруди, голосно, але в уяві, розмовляючи сам з собою, кілька разів повторив: а що, мені нічого не загрожує, там продумали, можу робити що забажаю, хай поламають голови, мені нічого не загрожує, чого ж тупцюватися на місці… І взяв на сотню метрів лівіше від того купола, щоб вийти на автостраду і по ній уже йти на зближення.

Коли Сезар був кроків за п’ятнадцять, матова сфера споруди ніби гойднулася, а може, це просто так видалося йому, бо на поверхні купола безшумно з’явилася подоба люка, швидше дверей, тільки випуклих та ще й при самій землі, як і в нормальному будинку, і на порозі став чоловік… Сто чортів, це справді був Ніколи, його одноліток, Ніколя Ленгстон власною персоною, бо ж ленгстонівських гачкуватих носів і банькуватих чорних очей не сплутаєш ні з якими іншими; то був Ніколи, що перетрансформувався в свого батька, сорокарічного, яким той запам’ятався Сезарові, а вигляд має на всі шістдесят, бо фермерська робота, видублюючи шкіру, наче законсервовує людину, годі точно визначати вік.

Ніколи схрестив руки на грудях і чекав. А на куполі засвітилося зеленим: “Ленгстон. Заправка. Ремонт. Прокат”.

— Ніколи… — сказав Сезар і аатнувся, мацнув пальцями повітря, підшукуючи слова.

Ленгстон незворушно чекав. Ну, звичайно, де йому пізнати свого колишнього друга й сусіда, чверть віку промайнуло, та ще цей костюм…

— Я — Адам Сезар, Адам… ну, пам’ятаєш?..

Ленгстон ворухнувся, простягнув уперед правицю долонею догори, і Сезар уже був сіпнувся потиснути зашкарублу руку, але його зупинив спокійний і трохи байдужий голос:

— Вашу картку. Що бажаєте? Поламалаеь ота ваша гримуча черепаха? Автопрокат? Медична допомога? Сніданок? Вашу картку.

— Ніколя… — Сезарові стало чомусь соромно, він мимохіть кинув погляд на купол.

“Омарі Ленгстон” — світилося там. “Омарі” — червоним.

— Ніколя, я знав твого батька, Сержа-Одне вухо, він уродився з одним вухом. Чи, може, ти Віктор? “Що я верзу? Він же Омарі… Справді, як уві сні…”

Сезар розгублено потер лоба. Стоп, спокійно, спокійно, це вони мені таку загадку підкинули, спробували вибити мене з робочого стану, а я одразу й піддався: дитинство, коні, долина… Купили за безцінь. А воно ж усе несправжнє, фантоми, навіювання, а я мало сльозу не пустив, чорт!

— Вашу картку, — повторив Омарі Ленгстон.

Картку? А дзуськи! Хоча, бажаєте картку, прошу, пограємося трохи, я не замашинів ще, не з’їхав з глузду в польоті, може, навіть і почуття гумору збереглося. Ось вам і картка, будь ласка!

Сезар уклав у долоню Ленгстона іменну пластинку: координати бази, завдання… аж до групи крові, тканини і тому подібне, щось на зразок солдатського медальйона. Отам він увесь, читайте. Сезар мимоволі іронічно вклонився.

Щось схоже на здивування майнуло у досі незворушних Ленгстонових очах, коли він ковзнув поглядом по світло-голубій пластинці, яку пальці навіть не спробували затиснути, мов на гіпсовій руці вона лежала, а потім уже в очах вузько загорілося неприховане настороження.

— Ви не маєте картки? — Голос Ленгстона зробився майже вимогливим, наче у провінційного комівояжера, що в будь-який спосіб хоче всукати покупцеві товар. — Картки, де стоїть коефіцієнт вашої інтелектуальної спроможності, щорічно затверджуваний відділенням координації суспільної рівноваги? Чи ви прострочили термін? — Тепер у голосі Ленгстона з’явилися нові нотки, владні й настирливі, й Сезарові одразу згадалися молодики зі служби інформації, дебелі й веселі компанійські хлопці у світлих сорочках, модних краватках, випрасуваних костюмах, які, щось запідозривши, ніби кам’яніли, насувалися на співрозмовника, як валуни, статуї із застиглими очима, й сипали, сипали питаннями, не дослуховуючи відповідей, так, ніби магнітофони було вмонтовано їм усередину.

“А пішли ви всі подалі”, — захотілося сказати Сезарові; він відчув себе втомленим, навіть виснаженим, як ото буває, коли чекаєш чогось нетерпляче, а потім виявляється, що марно. “Пішли ви всі подалі: і комівояжери, й дебелі хлопці. Невже там, на базі, ще й досі не зрозуміли йолопи-психологи, що я втомився й пора припинити ці дурні жарти? Чи так і задумано? Піду в “Глорію” та й ляжу спати, хай уже мені краще сниться, що я сплю… і мені сниться, що я сплю, хай йому чорт! І мені… треба замкнути дурну безконечність, бо так і збожеволіти недовго”.