— Я не хотіла…
— Я знаю! Дурепа, тьфу.
— Що тепер?… — несміливо запитала я.
— Тепер роби, що Садівник скаже. Ні, ну чому ти таке дурбецало, га?!
— Ну годі, — Садівник відібрав у мене і повісив слухавку. — Тобі треба піти.
— Що?
— Тобі треба якнайшвидше залишити заповідник, Лірино!
— Але ж…
— Мовчи!
Він став нервово ходити туди-сюди кімнатою.
— Мереж розповів мені про пророцтво, — сказав Садівник. — Треба було вам раніше мені про це розповісти! Тобі не можна залишатися поряд із шукачем. Ти — загроза для нього.
— Я?
Певно, я мала доволі жалюгідний вигляд.
— Тепер, коли ти знищила Великий заповідник… я не сумніваюсь у твоїх здібностях… ти можеш зробити ще щось жахливе. До того ж, — він зупинився й поглянув на мене, — дуже скоро тут з’являться рятівники та озброєні люди. І останні шукатимуть тебе.
— Що?
— Ти зруйнувала національне надбання.
— Як кепсько… Ну ви ж не скажете їм, що це я?
— Ой, Лірино, Лірино… Зачекай, я спробую знайти якийсь теплий одяг, щоб ви з Мережем дійшли до машини.
— Мереж теж має піти?
— А нащо він мені тут здався?
— Гаразд, — кивнула я.
— Я проведу вас, — запропонував шляхетний Тенто.
Він, Мереж, Перла та Бурецвіт стояли неподалік прочинених дверей і поглядали то на мене, то на вулицю.
— Треба квапитися, — сказав Мереж. — Скоро намете кучугури.
— Годі милуватися, холодно, — промовив Тенто і причинив двері. — Краще дивитись у вікно.
— Не переживай через це, подруго, — сказала Перла. — Не такий уже гарний заповідник був. Тут бракувало басейнів, і взагалі… сервіс ніякий. А ти повертаєшся додому. Ти ж хотіла додому!
— Так…
Я підійшла до Бурецвіта, що дивився сумно і приречено.
— Я маю йти, — сказала я йому.
Він мовчки закивав головою і простягнув мені ключі від машини.
— Ну, я йду, — сказала я, заховавши їх до кишені. Він знову кивнув.
— Ну от, тримайте!
Садівник накинув мені на плечі куртку, простягнув ще дві Тенто та Мережу.
— Дійдете до машини, повернете це шляхетному Тенто, нам вони ще знадобляться.
Я ствердно кивнула.
— Ну, не гайте часу!
Тенто прочинив переді мною двері. Ми вийшли надвір. Я обернулася.
— Ну, бувайте!
— Бережіть себе!
— Щасти!
— Бувайте!
Ми рушили.
16
Холод підганяв нас не гірше остраху перед озброєними людьми, що скоро прибудуть до зруйнованого раю.
— Тенто! — звернулася я до нашого провідника.
— Що? — обернувся він, швидко крокуючи.
— Ти… ну… я ж зруйнувала твоє житло.
— А! Та нічого! Піду у великий світ! Подивлюся, як там усе.
— Але там не так. Там їжа не з’являється нізвідки. І там тобі можуть зашкодити!
— Годі балакати, — буркнув мій учень.
Ну от, один раз ти робиш помилку, і вже Мереж починає пшикати на тебе.
— Я не боюся! — крикнув шляхетний Тенто.
Скоро ми дійшли до краю заповідника. Там, у великому світі, все ж було набагато холодніше.
— Гадаю, ота купа снігу — це ваш транспорт, — припустив розбійник.
— Але вона далеко, — здивувалася я.
— Заповідник трохи відійшов, — сказав Тенто.
— Ну, чого чекаєш? О, він зібрався у великий світ, наш сміливець. А сам не може за ліс і кроку ступити! — збиткувався Мереж.
Шляхетний Тенто згорда глянув на нього й обережно вийшов з-під дерев, по коліна занурившись у сніг.
— Ходімо, — сказав він невпевнено.
Ми, незграбно перестрибуючи з місця на місце, почали просуватися до авта.
— З якого ви міста? — спитав шляхетний Тенто.
— З Нічного, — відгукнулася я.
— Буду у великому світі — обов’язково заїду в гості.
— Спитаєш крамницю з чарівними рослинами. У мене там крамниця…
Ми дійшли до фігурної кучугури, всередині якої дрімала машина, я намацала ручку й відчинила дверцята.
— Ну, тримай!
Я скинула куртку, передала її розбійникові та пірнула в салон. Те саме зробив Мереж.
— Бувай, Тенто!
Я ввімкнула зовнішній обігрівач, сніг стік з авта водою, Тенто відстрибнув, але потім присунувся знову, щоб тепле повітря доходило до нього. Розбійник геть закляк, мою куртку обв’язав довкола пояса, Мережеву накинув поверх своєї.
— Хай щастить! — крикнув він.
17
Так само раптово, як усе починалося, все й закінчилося для мене. Я повернулася до свого звичайного життя. Вдень ми торгували рослинами, ввечері Мереж учив теорію, а я просиджувала годинами під телевізором.
— Найкращі чарівники з усього світу намагаються врятувати Великий заповідник. Це унікальне природно-магічне явище належало до семи чудес світу… — розповідає верхня половина тітоньки з панорамою заповідника за спиною.
Я перемкнула канал.
— Безперечно, катастрофу спричинила людина, — пояснював чоловік у погонах. — Зараз ми розшукуємо винуватця.
Ще один канал.
— Хто ж цей злочинець, що зруйнував найпрекраснішу місцину нашого краю?
Ну от, ніхто нічого не знав про той заповідник, а тепер усі тільки за нього й хвилюються. Я знову перемкнула.
— Ми гуляли лісом, як раптом посипався сніг! — розповідала Перла, що позувала в норковій шубці на тлі засніженого, але ще зеленого лісу.
Замість неї з’явилася стурбована репортерка і заляскотіла:
— Чи є надія порятувати цей чарівний куточок нашої землі?
Чи поталанить найкращим магам побороти лихо?
Я вимкнула телевізор. Плакуче деревце схлипнуло. Я взяла телефон і набрала номер русалок.
— Алло! — гаркнув один з них.
— Привіт, це Лірина.
— А, добридень!
— Як справи? — запитала я.
— Чудово, — відповів русалка.
— У Бурецвіта, — уточнила я.
— Ще краще!
— Хіба?
— Авжеж. Він упорався.
— Тобто?
— Закохався він.
— Нічого собі!
— Так. Повідомив нам ім’я своєї обранки, — похвалився русалка.
— Зрозуміло. І як це він спромігся?…
— Спромігся.
— За такий короткий час…
— Ну, час у нього був.
— Це не Перла?
— Ні.
— Я її знаю?
— Угу.
— Господи, невже… Мася?
— Ні. Ще гірше.
— Ще гірше?
— Він назвав тебе.
Русалка замовк. Було чутно, як він щось жує.
Я сиділа, як по голові вдарена.
— Алло, — сказав русалка.
— Чого ти жуєш, коли розмовляєш по телефону? — поцікавилася я.
— Це жуйка. З м’ятою. Щоб був свіжий подих. Щоб тобі було приємніше зі мною балакати.
— А.
— Угу.
— Я не знала, що мені має стати приємніше.
— Тепер знаєш. Тепер тобі приємніше.
— Справді.
— А в тебе там тихо? Чародій не приходив, нікого не підсилав?
— Ніби ні. Все гаразд.
— Бісове пророцтво. Хвилююся через це.
— Я теж.
— Я тобі зателефоную, якщо від шукача будуть вісті.
— Гаразд.
— Угу.
Русалка поклав слухавку.
Ну не знає він вислову «до побачення». Я підвелася на хиткі ноги і попленталася до своєї кімнати, де Мереж мав учити орхідеєзнавство. Мені треба було з кимсь поговорити.
Мереж сидів, обкладений якимись папірцями.
— Що робиш? — спитала я.
— Пишу.
— Знову вірші?
— Прозу.
Мереж хутко позбирав папірці та заховав під ліжко.
— Чого ти?
— Я тобі не дам.
Я зітхнула.
— Кого?
— Що кого?
— Нічого.
Я всілася на стільчику напроти нього.
— У мене там таке всяке, — повідомив Мереж. — Тобі не сподобається.
— Дай, я почитаю.
— Ні. Я соромлюся, — рішуче відказав Мереж.
— Не соромся. Я вже про тебе, Мереже, все знаю.
— Справді? — скептично посміхнувся він.
— Так.
— Я тобі не дам. Ти все критикуєш.
— Я не буду критикувати, — сказала я.
— Ага, звісно. Так я й повірив.
— Не буду. Обіцяю.
— Це ти зараз. А почитаєш і станеш сперечатися, — заскиглив Мереж.