Мрія почала граційно спускатися сходами.

— Ні ще. А чого ви питаєте?

— Я… просто ви в нічній сорочці.

Мрія зупинилася і оглянула себе.

— Справді. А я ще думала, як воно називається.

— Вам личить, — додав Мереж.

— Дякую.

Вона спустилась і сіла у крісло. Сіла так, як сідають у нього в меблевій крамниці, коли хочуть визначити, наскільки воно може бути комфортним.

— Як це чудово — не почувати себе потворою.

Всі промовчали.

Я помітила, що в кімнаті з’явився також Дивник. Коли і звідки він прийшов — невідомо, але його чотири ока були все такі ж сумні. Монстрятко залізло на старий пуфик і ледь гойдало хвостиком.

Мені стало ніяково. Щоб відволіктися, я обвела поглядом інших присутніх.

Виявилося, що Мрія не зводить очей з радника, а той уже трохи нервується. Раптом дівчина встала з крісла, попростувала до нього і спокійнісінько вмостилася йому на коліна. Радник стримано усміхнувся.

— Ми тут говорили, — почала я, — про крики в лісі позаминулої ночі. Ми гадали, це був хтось із нас. Але це не був хтось із нас. От ми й думаємо, хто це міг би бути. Може, варто пошукати його в лісі?

— У лісі нікого нема, — відповіла Мрія. — Я його оббігла, поки знімала прокляття.

— Оббігли?

— Мені все треба було оббігти, всю прокляту територію. На щастя, раніше, тобто з прокляттям, бігала я швидко.

Розмовляючи зі мною, вона весь час дивилася на радника. Той нічого не чинив, лише посміхався і думав, мабуть, який йому треба зробити вираз обличчя, щоб не виглядати ідіотом.

— Розкажіть мені про себе, — запропонувала вона йому і почала чухати його макітру, розворушуючи прилизане волосся.

Дивник сповз на підлогу і поплентався в сусідню кімнату.

— А що саме вас цікавить? — Радник намагався зберігати спокій, але голос його видавав деяку схвильованість.

Я підвелася і пішла за монстрятком.

— Щось дуже особливе.

Я пройшла до іншої кімнати і зачинила за собою двері.

Дивник сидів на підвіконні і дивився надвір.

— Дивнику, ти не чув, а радник сказав нам дещо. Він сказав, що прокляття з тебе не сходить, бо ти дуже талановитий. І що з часом воно зійде, бо закляття, що його знімає, воно вже діє, тобто не вже, а ще, воно ще діє. І діятиме на тебе, доки прокляття не зніметься. Треба трохи почекати.

Дивник до мене не повернувся, але почав трохи розгойдувати хвіст, а обвислі останнім часом вушка його знову були в тонусі.

— Завтра зранку ми поїдемо звідси і візьмемо тебе з собою.

— Ні, ні, припиніть!

З сусідньої кімнати почувся жахливий галас.

— Кажу вам, припиніть! Опануйте себе!

Там хтось бігав і перевертав меблі.

До нашої кімнати влетіли Мереж і Бурецвіт. Захлопнули за собою двері, поспіхом закрили на засув і навалилися на них спинами.

— Що там відбувається?

— Радника ґвалтують, — доклав Бурецвіт.

Крики і гуркіт не припинялися.

— Пощастило тобі сьогодні, Мереже, — сказала я.

23

Радник сидів за кермом. Він був у кепському настрої зранку і ні з ким не розмовляв. Наша ж четвірка відпочивала.

Трейлер усередині виявився влаштованим незвичайно. Там нічого не було, крім розстеленого килима і розкиданих подушок, на яких ми і розвалилися.

Ми з Мережем грали в карти. Я весь час програвала, бо не могла досі збагнути, що це за гра і які в ній правила. Втім, Мережа все влаштовувало і він мені не пояснював.

Дивник сидів поруч, опершись спиною на моє коліно, й причісував двома кігтями китичку на хвості.

Бурецвіт дивився у свою книгу. Її йому дали русалки в останню їхню зустріч. Це були спогади одного з шукачів. Вона, може, була би популярною, але поширювати її можна було тільки серед «своїх», серед утаємничених.

Здається, Бурецвіт уже кілька хвилин не читав, а просто витріщався на сторінку. Нарешті, він подивився на нас.

— Коли той чоловік повернувся додому з місця мрії, йому наказали зловити якогось рідкісного метелика. Це ж треба. Цікаво, що ми будемо робити, коли прибудемо?

— Хто що, — відповіла я. — Ти шукатимеш собі нового провідника.

Мереж навіть припинив зазирати в мої карти і здивовано вирячився на мене.

— Нового провідника?

— Так. Розумієш, Мереже, русалки забажали від Бурецвіта, щоб той влаштував мені випробування, а я його не пройшла.

Тепер йому потрібен новий провідник.

— Не кажи дурниць, Лірино, — сердито пробурчав шукач.

— А що ж ти доповідатимеш русалкам, коли ми повернемося?

— А що ти доповідатимеш чародієві, коли ми повернемось?

— Ну, це вже занадто! — я сплеснула руками.

— Не сваріться, — втрутився Мереж, — хто б мав влаштовувати істерики, то це я, а я ж не влаштовую.

— Чого це б ти мав таке робити? — спитав шукач.

— По-перше, не думайте, що я все так легко забув, — він витримав багатозначну паузу, — по-друге, у мене такий непростий характер.

Бурецвіт насупився. Він витяг із гаманця якийсь м’ятий папірець, розгорнув його і пробіг поглядом.

Напевне, то був Мережів вірш, що його шукач знайшов з-поміж наших речей у будинку Мрії.

— Я тут перечитав уважніше… тут є… гхм… кілька місць цікавих… кхм…

— Де? — боюся, це прозвучало не тільки суворо, а й навіть грізно, але хай знає, як воно.

— Ну… — шукач ображено зирнув на мене, але потім слухняно опустив очі і став вичитувати папірець.

Проте надовго його не вистачило.

— Господи, Лірино, тут стільки помилок! — вражено вигукнув він через мить.

— Ну то й що? — одізвався автор.

— Як що? Ти писати не вмієш.

— Пишу ж якось.

— Але тобі варто було б засвоїти кілька правил. Кілька десятків правил.

Мереж стенув плечима.

— Всі правила тільки для того, щоб принижувати інших.

— Вибач?

— Є люди, які знають правила, а є такі, що не знають. Скажи мені, чому вважається правильним, наприклад, такий наголос, який у певному слові зроблять де треба тільки відсотків десять людей? Хіба всі інші не розуміють, що воно означає? Навіщо всі ці тонкощі, в які втаємничені тільки обрані? А тому, щоб вони були обраними. Ніхто не вважає великою заслугою, якщо хтось правильно каже чи пише слово «коза». Бо його всі кажуть однаково. А от слово «вітчим», наприклад, або «веретено» багато хто скаже не так, як треба. Завдяки цьому, завдяки цій проблемі зі словом «вітчим» невелика частина людей може почувати себе особливою, дуже грамотною, культурною і освіченою. Так вони розрізняють одне одного і пишаються тим, що входять до цього кола. І може, вони нічим не кращі за інших, але ж грамотні. Розумієте, грамотні… У них завжди є спосіб ткнути носом майже будь-якого співрозмовника. А він буде принижений, буде перейматися. Можливо, це так сильно його зачепить, що він навіть витратить чимало свого часу для того, щоб навчитися говорити правильно, щоб його більше так не ганьбили, а щоб він сам міг.

— Які філософські роздуми… ти просто безграмотний бовдур, та й усе, — промовив Бурецвіт.

— Я ж казав, — перевів Мереж на мене свій меланхолійний погляд. — Ліринко, кепські новини.

— Які?

— Ти знов програла. Сьогодні не твій день.

— Гадаєш?

— Нічого, в коханні пощастить.

— Тільки на те й розраховую.

Я зібрала карти.

— А може, ще партійку? — запропонував Мереж.

— О, ні, дякую.

Бурецвіт розгублено дивився в листочок.

— Втім, ви маєте рацію. Вірші — не моє покликання. По-перше, я не відчуваю належного естетичного задоволення від їх складання. По-друге, в мене справді не надто добре виходить.

Тож я не віршуватиму більше.

— Правда? — повеселішав шукач.

— Так. Я тепер писатиму картини.

Він не жартував. Ми з Бурецвітом перезирнулися.

— Ну… бажаю тобі… натхнення, — вичавила я.

— О, дякую. Без цього, звісно, нікуди.