— А той, хто віддає орхідею долі?
— Той просто віддає орхідею долі. І живе собі далі, так, ніби орхідеї в нього ніколи не було.
— І чародія це влаштовує?
— Звісно. Ще й як. Орхідея чужої долі теж додає йому могутності.
— Він отримує всю міць і волю людини, яка віддала йому орхідею?
— Ні. Для цього треба віддати йому орхідею долі в комплекті зі своєю долею. Якщо просто віддати орхідею долі, то вона приблизно рівна будь-якій звичайній долі. Адже це орхідея твоєї долі, тільки тебе вона робить таким могутнім.
— Але ж в орхідеї немає спогадів і талантів.
— Спогадів нема, а таланти є. У ній є енергія долі та деякі можливості, які взагалі-то належать тому, чиєї долі орхідея, але відтак належатимуть чародієві. Коли чародій отримує просту людську долю, він отримує комплект замальовок, а отримати орхідею — отримати чистий аркуш, і роби з ним, що хочеш. Іноді так краще.
— Тобто, можна синтезувати штучну долю?
— Щось таке.
Погляд Бурецвіта впав на його залишену без уваги чашку чаю. Він ухопив її та відпив.
— Якщо чародій, наприклад, купить собі в якійсь крамниці орхідею, це буде теж ніби він захопив чиюсь долю?
— Ні. Щоб мати орхідею як долю, чародій має отримати її з рук людини, чиєї долі орхідея.
— Що ж може змусити людину віддати свою долю або орхідею долі?
— Тебе ж щось змушує. До речі, смачна штука, де купляв?
Останнє стосувалося тортика.
— Чай твій охолов, — зауважила я, вмикаючи електрочайник, — окропу підлити?
Бурецвіт застряг осклянілим поглядом на ножі у солодких крихтах, що лежав посеред столу.
— Краще нову чашку наллю. Ну то що, зізнавайся, я права? То в цьому річ, хтось хоче твою долю?
Не встигла я промовити цю репліку, як у моїй голові майнуло:
«На біса ж я питаю?»
— Так, — зітхнув нарешті Бурецвіт, — я… невдало одружився…
— Що?!
— Ну, тобто, не одружився. Я невдало запропонував руку і серце.
— І долю? Ти заборгував комусь свою долю?
— Так. Батькові своєї нареченої. Він чародій.
— Псих! — вигукнула я. — Ти здурів — одружуватися з дочкою чародія?!
— Я не знав, що вона — дочка чародія.
— Може, вона й не дочка чародія, а дочка людини, чию долю він поцупив, — пробубоніла я.
— Здається, вона таки його дочка. Він її дуже любить.
— А ти що, розхотів женитися?
— Ще б пак.
— Дізнався деякі подробиці з… з біографії?
— Щось таке.
— Бачиш, як необачно. Чого людям одружуватися в такому віці?
— Ми кохали одне одного.
— Цікава поведінка для закоханої дівчини — намагатися поцупити для татка долю нареченого.
Я замислилася. Мене непокоїло те, що він мені повідав, а ще більше — сам факт того, що він це мені повідав. Питати не треба було. Тепер думки в моїй голові ніби стрибали і намагалися перекричати одна одну. Чайник скипів і вимкнувся.
— Зазвичай чародії здобувають долі обманом або шантажем, наприклад, погрожуючи зробити щось зле близьким людям. Але в них має бути формальна причина. У твоєму випадку — відмова одружуватися?
— Так.
— Не розумію. Ну, не хочеш — і все. У чому річ? Ти щось обіцяв?
— Ну…
— Віддати долю, якщо не одружишся?
— Угу.
— Нащо?
Я простягла йому чашку з гарячим чаєм. Він укинув кубик цукру і почав розбовтувати ложкою.
— Розумієш… це важко пояснити. Я, мабуть, виглядаю повним бовдуром.
— Скільки часу дали вони тобі?
— Рік.
— Рік. Має бути три. За правилами. Пошуки орхідеї можуть тривати десятиліття. Рік — це мало, вимагай три.
— Вона це зробила, я не повинен був, — раптом сказав він.
— Що?
— Я просто спитав її жартома, чи не втече вона з весілля. А вона заприсяглася своєю долею, що вийде за мене.
— То ти нічого такого не казав?
— Казав. Інакше було б нечесно, правда?
— Уй…
— Я знаю… — він посміхнувся і поставив чашку. — Дякую за чай, мені вже час іти.
— Іди. Навряд чи я тобі ще чимось зараджу.
— Ні, в мене ще є кілька питань. А навідаюся, може, завтра зранку, погодую вашу троянду. Просто сьогодні мені вже слід іти, ще запізнюся.
Він підвівся.
— Куди?
— Я домовився про зустріч зі спеціалістом із привласнення чужої долі.
— До побачення. Мені теж уже час говорити компліменти кактусові. І треба побалакати з водоростями.
— Ви всенький день присвячуєте рослинам.
— На щастя, мені нема необхідності шукати орхідею.
— А ви багато знаєте про це. Я чимало часу витратив на пошуки інформації про орхідею, чародіїв — і майже дарма. А ви дуже обізнані.
— Так, я цікавлюся ботанікою.
Він застібнув плащ, напнув капелюха, попрощався й пішов.
4
Вночі була злива, співочий кущик сумно скиглив, перейнявшись настроями плакучого деревця, слабенько і якось перелякано мерехтіли в темряві рожеві кактусятка, ображено шепотілися в кутку водорості:
-…він гадає, як з руками і ногами, то йому все можна…
-…культури взагалі нема, скільки тут був, стільки вихователі смерділи…
-…хам який…
-…жахливий тип, мабуть, вегетаріанець…
Сночит невдоволено шелестів листячком, бо я не спала і йому нічого було робити.
«Хтось хоче вкрасти чужу долю, хтось украв чужу ялинку… — сонно думала я, —…от як деякі дівчатка діють впевнено… і нікуди він не дінеться, не те що я, сиджу зі своїми квітами… віддати власну долю, все, заради чого оце народжуватись, страждати… чого він просто так ходить, хай завтра кактус купить…»
Двері з моєї кімнати до зали з квітами завжди були прочинені, ми з рослинками дослухалися одне до одного. Раптом почулося характерне рипіння ключа в замку. Я затамувала подих. Десь там, у темряві сусіднього приміщення, на підлогу посипалося розбите скло. Рипнули двері.
— Вітаємо тебе у нашій оселі, милий друже рослин!
— Дідько… — долинуло із зали.
Я лежала на ліжку й не знала, що вчинити. Незваний гість притих на мить, потім зачинив за собою двері й кудись рушив.
Я повільно стягла з себе ковдру і стала тихенько вибиратися з постелі. Злодій наткнувся на щось у мороці і знову сказав:
— Дідько!
Я пройшла кілька кроків своєю кімнатою і зупинилася на порозі. Серце стукало, ніби клевцем, у грудну клітину.
У неяскравому сяйві кактусів я розгледіла темну постать, що стояла перед полицями з різним зіллям. Єдине, що можна було розгледіти, це те, що злодій — чоловік. Він узяв горщечок із невеликим рожевим кактусям і став водити ним уздовж полиць і щось бурмотіти.
— Слухайте, а що цей нахаба тут робить? — загомоніли водорості.
Чоловік різко повернувся і побачив мене.
— Я — грабіжник. У мене є ніж, — він вихопив ножа і розмахував ним, як малі діти прапорцями. — Я вас заріжу.
— Нащо?
— Я грабіжник. У мене немає грошей.
— Вам гроші потрібні?
— Ні, мені потрібне зілля від невдач. Де воно?
— Там.
— Де?
— Вам допомогти? Світло, ввімкнися.
Ввімкнулося світло. Чоловік примружився на мить. Він був у чорних джинсах, у чорному светрі під шию і в чорній масці а-ля Зорро. Тепер над маскою світилися шалені розгублені очі. Все його тіло було напівзігнуте, ніби він збирався грати в пінг-понг, а ножа мав за ракетку. Я рушила до нього.
— Не підходьте, — попередив він.
— Не бійтеся, у вас же є ніж.
Я зупинилась і оглянула свій арсенал чаклунських засобів.
— Значить, зілля від невдач. Я радила би змішати це з цим, — я взяла дві скляні коробочки. — У пропорції один до трьох. А саме: двадцять і шістдесят грамів. Зараз відміряю.
Я дістала порожній пакетик і підійшла до ваги.
— Досить цілитися в мене ножем, він усе одно не вистрілить. Отже, це слід вкинути в окріп і варити десять хвилин. Потім процідити.
— А-а!
Дзвенькіт позаду повідомив, що ніж упав на підлогу.
Я обернулася. Невдаха-грабіжник підійшов заблизько до перегороди, і плющ почав діяти. Шия злодія опинилася в чіпких обіймах зраділої рослини, яка стискала її дедалі більше, руки й ноги теж були оплутані. Плющ намагався ніби вчавити тіло жертви у стіну. Я кілька секунд спокійно на це дивилася, а потім сказала:
