— Досить, плющику.

Чоловік міг би і втриматися на ногах, але волів упасти на коліна та опертися руками об підлогу для надійності.

— Так от, процідити і залишити на дві години у прохолодному місці… Слухайте: якщо не те зробите, то вріжете дуба. Потім випити рівно одну склянку. 250 мілілітрів. Не передозуйте.

Я загорнула пакетик і простягла йому.

— Тримайте, хоч я б радила ліпше щось від дурної голови.

Чоловік підвівся. Маска з нього спала. У нього було худе довгасте обличчя, ніби постійно перехняблене: все на лівій половині лиця було вище, ніж на правій.

Він узяв пакетик, сказав: «Дякую» і швидко полишив мою крамницю.

5

Наступного дня Бурецвіт не прийшов, рожу довелося годувати мені. За день теж не прийшов. «Може, вдавився», — чогось подумала я. Минув тиждень, і я вже нечасто згадувала шукача орхідеї.

Аж раптом у середу зранку він знову з’явився на порозі моєї крамниці:

— Вибачте, я обіцяв погодувати вашу троянду, а не прийшов, може, сьогодні можна?

Я з радістю надала йому таку можливість.

— Наступного разу вимагатиму обітниці, — я чогось думала, що пожартувала, а він чомусь не засміявся. — Є якісь успіхи? — спитала я.

— Ну… я домовився на два роки.

— Що? А, зрозуміло. Але треба було вимагати три.

«Люди, які очікують смерті, намагаються встигнути здійснити щось за останні роки, а що робити людині, яка має віддати долю?» — промайнуло у мене в голові.

— Ну, юначе, мені нема чим особливо вас порадувати. Я думала над вашою проблемою. Так от, щоб знайти орхідею власної долі, треба, по-перше, її мати. Себто, треба, щоб вона існувала як така. А цього вам ніхто не гарантує, бо орхідеї долі мають не всі. Мабуть. Цього ніхто не знає.

— А як дізнатися?

— А ніяк.

— А є люди, які напевне не мають орхідеї долі? — Є. Чародії.

— Справді?

— Так.

— То вони в деякому сенсі… паразити?

— У деякому сенсі. Так от. По-друге, просто так ти орхідею долі не знайдеш. Для цього треба мати вказівки осіб, які мають стосунок до магії. А вони самі обирають, кому допомагати.

— Яких, наприклад, осіб?

— Взагалі-то цим опікуються русалки. Вони клопочуться всіма рослинками і тваринками, які мають особливу енергетику.

— А русалки можуть точно сказати, чи є в мене орхідея долі?

— Якщо захочуть. Далі, якщо русалки скоординують твої дії, а не заморочать геть твою голову, як вони це полюбляють робити, ти вирушиш на пошуки. Якщо пошуки твої завершаться успішно, ти матимеш справу з Садівником.

— Із ким?

— Кожна орхідея долі зароджується з волі вищих сил сама по собі в момент твого народження і росте собі аж до твоєї смерті, незалежно від того, чи знайшла її людина, чиєї долі ця орхідея, чи ні. Але доглядати її приставлено садівників, позаяк орхідея потребує турботи, аби вона не сконала завчасно. Кожна орхідея має свого Садівника.

— Садівник — людина?

— Не обов’язково. Це може бути людина, а може бути лісовичок чи побережник. Річ у тім, що люди рідко погоджуються бути садівниками. Адже це треба значну частину свого життя присвятити орхідеї. Садівники не мають ні родин, ні друзів.

Орхідеї — створіння дуже ревниві. Щоправда, тому, хто стає Садівником, русалки відплачують певною магічною послугою.

Тому Садівниками пропонують стати людям, які конче потребують якогось дива і за це ладні перекреслити власне життя.

— А з Садівником можуть бути проблеми?

— Авжеж. Ти маєш довести Садівникові, що єси гідним своєї орхідеї.

— Але ж якщо вона є і якщо я її знайшов, то, значить, гідний.

— Розумієш, за час доглядання за орхідеєю Садівники звикають до неї, і тут діє ще й особистий чинник.

— О, Господи!

— Так. Окрім того, якщо русалок іще можна обійти, то Садівників — ніяк. Без їхньої згоди не отримати орхідеї долі. А тепер вони ще й злі та недовірливі.

— Чому?

— Як чому? Садівник не повинен віддавати орхідею нікому, крім людини, чиєї долі є ця орхідея, а зараз їх, бачиш, на торги виставляють. Живий Садівник не дозволив би такого.

— А Садівника можна вбити?

— Кого завгодно можна вбити. — І отримати орхідею?

— Так, але ти отримаєш гарну і дорогу квітку, але не більше.

Орхідеї не пробачають убивства Садівника.

— У-ух. І оце всі люди, які знайшли свою орхідею, пройшли такий довгий шлях?

— Всі. Деяким, щоправда, русалки самі пропонують допомогу в пошуках орхідеї. Це так звані обранці. Якщо спеціального запрошення нема, то шансів небагато.

— Весело.

— Еге ж. І останнє. Якщо ти відшукаєш орхідею власної долі, тобі не захочеться її комусь віддавати. Вийдемо надвір?

Ми залишили крамницю і всілися на ґанку. Мені тут було спокійніше, бо я могла тримати в полі зору ялинки пристрасті.

— Слухай, а що тобі зробиться, якщо ти не віддаси своєї долі чи орхідеї долі, адже вони не можуть її забрати силоміць?

— Тоді на мене і на весь мій рід нашлють прокляття.

— О, то в тебе чимало варіантів: віддати долю, знайти і віддати орхідею долі, одруження і прокляття. Є з чого вибирати. А вона тобі геть не подобається?

Він подивився на мене, ніби я бовкнула дурницю.

— А зілля відвороту не допоможе?

— Не знаю. А як?

— Ну, як… Щоб їй самій розхотілося за тебе виходити!

— Не знаю.

— Варто спробувати.

— Так, я зараз усе пробую. А де взяти таке зілля?

— Я можу зробити.

Ми помовчали.

— Тобі не здається, що тебе дурять?

— Тобто?

— Пригадуєш, я казала, що чародії заволодівають долями через обман або шантаж. Мені здається, що твій випадок — не виняток. Можливо, ця дівчина — не його дочка і навіть не дочка людини, чию долю він забрав. І зовсім вона тебе не любить, і заміж за тебе вона не збиралася. А твої почуття до неї можна було викликати нехитрими засобами. Далі вона витягає з тебе обітницю. Досить темний момент, бо обітниці зараз не в моді, та й обітниця така дивна: «своєю долею». Скоро після того, як ти їй заприсягнувся своєю долею, дізнаєшся деякі речі, про які раніше й гадки не мав. Дещо дуже неприємне про неї. Та й можна було легко призупинити дію речовин, що підігрівали твої почуття. Себто, щоб закоханість не обірвалася з підозрілою миттєвістю, але й щоб вона не затьмарювала жахіття новини. Після цього майбутнє одруження починає видаватися тобі жахливою перспективою. Тут виявляється, що її батько — чародій, і вони нагадують тобі про обітницю, погрожуючи узвичаєним покаранням за зраду — прокляттям на рід.

— Може, так воно і було, — буркнув Бурецвіт.

— Дивися, якщо відворот не подіє, то так воно і є.

6

— Я так люблю тут бувати, так люблю всі твої квіти! Це чудове місце, найкраще у світі, такий гарний краєвид із вікна! Господи, а яка ти гарна сьогодні! Просто диво!

— Сонце, відійди від лілії екстазу.

— Річ не в твоїх квітах, я закохалася!

— І від ялинки пристрасті відійди.

Вона слухняно відступила від деревця спокуси.

— Ну от. Тут на мене ніщо не діє? Його звати Херувим.

— Як?

— Херувим.

— Жах який.

— Він такий сексуальний.

— Угу. Будеш печиво?

— Ні, ти знаєш, щось не хочеться.

Я зітхнула і віднесла в інший куток кущик для схуднення.

— Прогуляймося? Мені тут остобісіло сидіти.

Ми йшли порожньою після дощу вулицею. На асфальті блищали калюжі, в які я намагалася влізти і які старанно оминала моя подруга. Вітер віяв нам в обличчя, тому волосся на очі не кидав, проте піднімав спідницю.

Хмаринки вже розбіглися, небо було ніжно-блакитного кольору, по овиду охоплене рожево-ліловою стрічкою заходу сонця. Пора ще була тепла, але комарі вже зникли, тому я вельми полюбляла перейтися під вечір.

— Ну, як твої справи, подруго? — заговорила я перша.

— А, так. Цей Херувим…

— А коротко ти його як називаєш?