— Все тобі розкажи. Так от, у нього є одна вада.

— Ім’я?

— Ні, ім’я дуже навіть поетичне. У нього кепський смак.

«Ще б пак, із таким ім’ям», — подумала я, але промовчала.

— Річ у тім, — продовжувала моя закохана подруга, — що він подарував мені букет квітів.

— Ну?

— Що ну? Подарувати зрізані квіти — все одно, що подарувати напівпридушене кошеня.

Я замислилась.

— Чогось мені здається, що я колись таке казала.

— Так, ти казала, і я тепер використовую. Я сказала, що квіти приймаю тільки в горщиках.

— О, молодець! Треба було дати йому в той момент адресу моєї крамниці.

— А ти як живеш тут?

— Живу потроху. Слухай, я щось таке пам’ятаю, ніби ти колись спілкувалася з русалками?

— Спілкувалася. Я в них працювала. Відповідала на телефонні дзвінки.

— Справді? А їм можна зателефонувати?

— Так, але прості смертні зазвичай не знають цього номера.

Ой, важка була робота.

— А що ти робила?

— Ну, в мене була така велика товста книга. Щось на кшталт збірки афоризмів. Там були різні загадки, філософські віршики, цитати з якихось премудрих книжок, прислів’я та приказки і подібна мура. Вони були розсортовані по темах. Ну от, телефонує хтось. Щось питає чи починає пояснювати. У всіх же якісь проблеми, знаєш. Я, замість того, щоб йому нормально відповісти, кажу: «Зачекайте хвилинку», беру оту книжку і знаходжу якийсь вислів, який мав би стосунок до того, про що мені щойно казали. Що більше плутаний, то краще. Якщо нічого не знаходжу, то беру щось таке загальне, філософське, про сенс життя. І зачитую. Зачитувати треба було гарно, з інтонацією, якось із натяком. Після цього мій співрозмовник зазвичай казав: «Що?» або «Га?» Я тоді видавала щось на кшталт: «Добре поміркуйте над цим», або «Це — порада від русалок», або «Ви ще маєте шанс змінити своє життя», — і клала слухавку. Була ця книга і в електронному вигляді, але я віддавала перевагу надрукованій.

— А ти впевнена, що правильно розуміла, про що тобі кажуть, і знаходила доречні цитати?

— Звісно, не впевнена. Я ж кажу, робота тяжка. Це ж усе впливає на імідж русалок.

— А якби я захотіла зустрітися з якоюсь русалкою, то це можна було би зробити?

— Теоретично можливо.

— Розумієш, мені треба розширювати асортимент, а хто ж, як не русалка, стане у пригоді в такій справі. Ми могли би налагодити співпрацю. У моїй крамниці є унікальні види, а русалки мають цікавитися унікальними видами.

— Я можу допомогти тобі влаштувати таку зустріч. Тільки маю попередити, що русалки дратуються, коли їх турбують через дрібниці.

— А як вони знають, що дрібниці, а що — ні? Я впевнена, що моє питання — не дрібниця, хіба вони можуть переконати мене в протилежному?

Вона усміхнулася, поглянувши на мене.

— Подруго, ти така рішуча.

— А що?

— Мені здається, ти на все здатна заради своїх зелених дружбанів.

— Тобі так здається?

— Просто ти мала би більше уваги приділяти людям. Ти не бачиш людей.

— Я не бачу людей? Я бачу людей вісім годин на добу, мені вже млосно від того, що я бачу. З рослинками я відпочиваю.

— Так, але люди, яких ти бачиш, для тебе тільки клієнти. А клієнти — це, вважай, взагалі не люди. Ти ж тільки подумай, в усіх цих людей є свої радощі, свої проблеми — ти про них гадки не маєш.

— Так, у моїх клієнтів багато проблем, добре хоч я не мушу всіх їх вирішувати. Не хвилюйся, я пам’ятаю про людей, подруго.

7

«Все скінчено. Я маю висловити Вам подяку за співчуття і розуміння, за всю ту важливу інформацію, яку Ви мені надали.

На жаль, відворот не знадобився. Тепер я не зможу одружитися з моєю нареченою, навіть якщо б і захотів. Її більше нема серед живих.

Моя доля, мабуть, перейде до рук чародія. Я гадаю, що він, може, навіть краще знає, як нею розпорядитися.

Ще раз дякую Вам за все.

Бурецвіт».

Таку листівку я отримала за два з половиною тижні після останньої зустрічі із шукачем орхідеї. Я прочитала її вголос, і плакуче деревце ледь не сказилося. На звороті листівки було зображено зайчика з морквою, вбраного у біле дитяче платтячко.

— Цить, — гримнула я на плакуче деревце, яке ревіло і кричало диким розпачливим криком. — Помовч!

— А-а-а! У-у-у! Горе-е-е!

— Дурня якась, — пробурмотіла я, — він що, її вбив?

— А-а-а!

— Господи, коли тебе вже хтось купить?

— О-о-о, у-у-у! — останній ряд звуків піднявся до неймовірного тону, і в мене склалося враження, що зараз упаде стеля й розчавить і мене, і невтішну рослину. Мені дедалі частіше спа дало на думку, що плакуче деревце можна використовувати у воєнних цілях.

— Ну, годі вже!

Слава Богу, сьогодні в крамниці був вихідний. Я вийшла надвір і почала розворушувати застиглі думки в голові.

— Як так «усе скінчено»? Я вже домовилася про зустріч із русалками… Що ж робити?

У крамниці було чимало роботи, проте я швидко вдяглася, витратила п’ять хвилин, щоб дізнатись у програми, де живе людина з ім’ям, прізвищем і роком народження, про які я довідалася за час свого спілкування з Бурецвітом, подивилася на мапі, куди прямувати, і, звелівши балакучим водоростям і співочому кущикові повтішати плакуче деревце, рушила геть.

8

— Чо-орнобривців насіяла мати у мої-їм світанковім краю-ю…

Так співав дзвоник всередині помешкання Бурецвіта, поки я тиснула кнопку. Господаря вдома не було.

В одному з вікон будинку красувалася папороть зі сріблясто-золотою квіткою. Поруч із нею був горщик із квіткою, яку в народі називають «вогник».

«У нього є вогник, і він купив його не в мене», — незадоволено подумала я.

— Ви до Бурецвіта? — почулося раптом позаду. Я повернулась. За кілька кроків від мене стояла повна жінка похилого віку.

— Так, до нього.

— А ви теж їсте живих немовлят?

— Е? Ні, а що, Бурецвіт їсть живих немовлят?!

— Ні, але його колишня дівчина так харчувалася.

— О… гм… А ви не знаєте, де він?

— На похороні, де ж іще.

— Він помер? А, ні, мабуть, його дівчина померла?

— Так.

— Це він її… того?

Жінка гмикнула і криво посміхнулася.

— Сумніваюся.

— Ви знаєте, де цей похорон?

— Звісно, знаю. На кладовищі.

— На тому, що за містом?

— Ні, на головному.

— Отам, де музиканти і поети?

— Так.

— Але ж там уже нема де ховати.

Жінка знизала плечима.

— Може, когось посунули.

9

На цвинтарі було тихо, тільки пташки цвірінькали. Похороном і не пахло. Весело виблискували на сонці обеліски, життєствердно шелестів у кронах дерев вітер і розносив пахощі від барвистих квітів, що милувaли око. Мені довелося чимало пройти, перш ніж я помітила невелике зібрання людей у чорному.

Вони не видавали жодного звуку. Ніяких промов, ніякої музики, ніяких зойків.

Ніхто не плакав, всі стояли зі скам’янілими обличчями, ніхто навіть не перешіптувався. Якось це було дивно. «Треба було хоч плакуче деревце із собою взяти», — подумала я.

Нарешті я побачила труну. Це була, мабуть, дорога труна, хоч я і не тямлю особливо в трунах.

Небіжчиця була вбрана у весільну сукню, якій би позаздрила будь-яка жива наречена. Одяг і всі аксесуари були в такому порядку, в якому вони можуть бути, лише коли людина в труні.

Граційно складені на грудях руки, ніби дизайнером розкладені, а не накидані, як зазвичай, квіти, мармурове обличчя під фатою.

Я підійшла ближче. Гостренький носик, чітко окреслений бантик губ, вигнуті тонкі брови над заплющеними очима, високе біле чоло — все це в рамі кучерявого (або підкрученого?) каштанового волосся.

Ця дівчина всім своїм виглядом заперечувала факт власної смерті. Просто спляча красуня, що чекає на поцілунок свого принца.