— Ні, я не буду.

— Не будеш?

— Ні.

— Точно?

— Я тобі присягаюсь.

— Присягаєшся, що погодишся з усім, що тут буде написано?

— Присягаюся, — легко сказала я.

— Повтори.

— Присягаюся, що погоджуся з усім, що там буде написано.

— Підійди.

Я встала і зробила до нього крок. Він із серйозним обличчям витягнув з-під ліжка папірець і подав мені.

— Читай.

— Дякую, Мереже, — усміхнулась я і піднесла папірця до очей.

Там великими літерами було написано:

«Я, ЛІРИНА СОННІЧ, ДОБРОВІЛЬНО ВІДДАМ СВОЮ ДОЛЮ ЧАРОДІЄВІ МОРОТЕМНУ».

18

Я прийшла на перемовини. Дорогою в моїй голові крутилася одна фраза: «Я, Лірина Сонніч, добровільно віддам свою долю чародієві Моротемну». Це написав Мереж. А від себе я додавала: «Або я і всі мої рідні будуть прокляті».

Після того, як я ледь не знепритомніла, побачивши, що було на аркуші, Мереж кудись зник, а мені зателефонував Радник і сказав, де й коли на мене чекатимуть. Моротемн прийняв мене у вітальні якоїсь квартири, де, здається, ніхто не жив.

— О, пані Лірино! Радий вас бачити, — сказав він, коли я увійшла.

Я не відповіла.

— Сідайте.

— Дякую, я постою.

— Ну, як бажаєте. Отже, — він склав ручки на череві, — ви вже вирішили, що робити? Обрали між розставанням із долею та прокляттям?

— Я вже обрала.

— Чудово. Тоді не будемо гаяти час.

— Але… — перебила я. — Я хотіла б дещо… дещо з’ясувати.

— Якщо я можу допомогти, то завжди радий, — посміхнувся Моротемн.

— Що сталося з Бурецвітом?

— О! Про це не хвилюйтеся зовсім.

— Він знайшов орхідею?

— Так.

— І він не втратить долі?

— Розумієте… — чародій співчутливо покивав головою. — Це важко буде вам пояснити, пані. Річ у тім, що Бурецвіт утратив свою долю задовго до того, як познайомився з вами.

Збита з пантелику, я понуро розглядала його темну постать.

— Що?

— Не хочу обтяжувати вас подробицями…

— О, ні, будьте ласкаві.

— Я не знав, що Бурецвіт мав орхідею. І він не знав. Тому зі шляхетною метою вберегти рідних від прокляття він майже відразу погодився віддати мені свою долю. А от коли я отримав її, то побачив, що в нього є квітка! Мене це зацікавило.

— Але як це…

— Звичайно, це була не випадковість, що він зайшов до вашої крамниці. Я давно спостерігав за вашим родом, пані Лірино.

Я знав, що ви провідник, тож і згадав про вас, коли він мені знадобився.

— Я не розумію. Як же він пройшов під аркою?

— Як усі.

— Але ж ви сказали…

— Я повернув йому його долю. На цей короткий час.

— А як же він погодився зробити це для вас?

— Він знав, що ви будете прокляті, якщо він, тобто я, не знайду орхідеї. Я переконав його уникнути зайвих жертв. Про наші наміри щодо вас він і гадки не мав. Я обожнюю гуманістів, пані Лірино.

— То ввесь цей час, увесь інший час, то були ви?…

— Ох! Ну звісно, не я. Я використовував його характер, звички, спогади; якби вам стрівся справжній Бурецвіт, то поводився б він так само або майже так само. Я лише трохи контролював його. Діяв він фактично сам по собі. Як запрограмований.

— А та померла дівчина? — Історія про те, як я спіймав на слові Бурецвіта, цілком правдива. Тільки дівчина, звичайно, була інша. Його справжню дівчину, як ви розумієте, поховали раніше.

У моїй пам’яті раптом зринули три знімки, що я їх знайшла у квартирі шукача. Він і руденька дівчина.

— А ви… — Моротемн зітхнув, — ви — те, про що я мріяв, пані Лірино.

— Бо, отримавши долю провідника, ви отримаєте його знан ня, що завжди були від чародіїв приховані, — промовила я в задумі.

— Саме так. До того ж ви така приємна особа, пані Лірино.

За час нашого спілкування я до вас прихилився. Для мене тепер буде особливим задоволенням отримати вашу долю.

— Я прийду до вас завтра, — раптом сказала я. — Мені потрібен ще один день. Розумієте, мій вибір складніший навіть, ніж зазвичай.

— Так, але ви сказали, що вже його зробили.

— Тепер мені потрібен ще один день.

Він зміряв мене поглядом і посміхнувся.

— Гаразд. Я чекатиму.

19

Коли я прийшла додому, то стала готувати зілля. Зілля забуття. Я не хотіла, щоб мої рідні та друзі були прокляті, але передати чародієві всі знання провідників — то велика зрада. Це зробить його дуже великим, а всіх провідників — дуже маленькими. Він захоплюватиме нові й нові долі. Так не повинно бути. Це остаточно порушить рівновагу на його користь.

Тож я вирішила все забути. Втім, потім мої плани змінилися, і я вирішила приготувати трохи інше зілля.

Воно дозволяє забути, що ти робив протягом двадцяти чотирьох годин. Не назавжди забути, на наступну добу. Але мені цього було достатньо. Я випила його наступного дня о четвертій годині. Після цього, певно, знепритомніла на кілька хвилин. А коли прокинулася, то в моїй голові була дірка між четвертою годиною вчорашнього дня і четвертою годиною трьома хвилинами, що повідомив мені годинник. На столі ж лежала записка, написана моєю рукою. «Піди та будь-що віддай свою долю чародієві». Мене це спантеличило. Віддати? А мої знання? Чому?

Я стояла і не знала, чи варто собі вірити. Та що мені лишалося?

Я зібралась і пішла туди ж, де була вчора. Це я пам’ятала. Я намагалася не думати дорогою ні про що, намагалася не намагатися що-небудь згадати. Перед парадними дверима я затрималася на мить. Що я роблю?

— Лірино, стій!

Я озирнулася. До мене біг не хто-небудь, а Мереж.

— Стій! — сказав він, важко дихаючи. — Не ходи туди.

— Чому ж?

— Я подумав і так вирішив, — авторитетно промовив він.

— Он воно що.

— Так. Лірино… крім мене твоєї присяги ніхто не чув, а я скажу, що пожартував.

— Пожартував… — повторила я.

— Лірино, я ж не винен. Мені треба опановувати професію.

— Вибач?

— Лірино, я чародій. Не Моротемн, ні. Я інший. Я чародій-початківець, розумієш?

Я похитала головою.

— Ти була моїм іспитом на зрілість.

Я ніби розуміла, про що він, але якось не до кінця.

— Я просто скажу, що нічого не було. І все. І цим усе скінчиться. Я… піду до іншого чародія на практику. Розумієш? Просто йди додому. Нічого не трапиться.

Може, це мене і підбадьорило би, та сама я собі наказала піти й віддати долю.

— Іди додому. Причому «будь-що».

— Лірино… ну? — він в очікуванні вглядався в моє обличчя.

Ця людина вже обманула мене раз. Чи варто йому довіряти?

Господи, що ж я робила вчора після четвертої?

— Лірино, ти що, дивна?

Може, це мій єдиний шанс. Та в записці було сказано: «будь-що».

— Вибач, Мереже, але вже пізно.

— Що? Ні…

— Вибач.

— Ти з глузду з’їхала, — похитав він головою.

Я прочинила двері й увійшла.

— Ну, нарешті, — промовив чародій десь поруч із темряви.

— Моротемне, що ж ви оце стережете людину в під’їзді, мов якийсь злодій, а не чекаєте у вітальні?

— Ваше рішення?

— Я…

— Ну?

— Віддаю свою долю, — випалила я.

— Чудово.

20

Я прокинулась у своєму ліжку від того, що дзеленчав телефон.

Голова була важезною, думки в ній не ворушилися.

— А… алло…

— Лірино! — вискнув хтось. — Лірино!

— Привіт, русалко!

— Ти! Ти як? — спитав він спокійніше.

— Я? Жахливо.

У моїй голові почали прокидатися спогади.

— Господи, та я ж маю віддати долю чародієві…

— Вже віддала, — заспокоїв він.

— А… а таке враження, ніби нічого не змінилося.

— Ще й як змінилося. Багато чого!

— А як ти знаєш, що це я?

— Лірино! Ти що, нічого не пам’ятаєш?

— Про що?

— Ну, про оголошення.

— Про яке оголошення?

— Твоє! На всю сторінку, у щоденній газеті.