— Так!

— У нас таких нема, — стенув плечима ватажок.

— Чоловіки нам ні до чого, — закивав Терн.

— Ні, я маю на увазі, має бути ще якесь рішення!

— Ні, на жаль… — розвів руками Терн.

— Є таке рішення! — вигукнув парубок, що стояв трохи оддалік.

— О, ні, будь ласка, не починай! — відмахнувся ватажок.

— Але чому ж, ми маємо бути чесними, чи не так?

Парубок пройшов до центру нашого маленького зібрання, і тепер ми могли його роздивитися. Це був високий молодик із довгим світлим волоссям та правильними рисами обличчя. Очі його були сповнені невимовного глобального смутку. — Є такий звичай, що один із прибулих може викликати на бій одного з нас, і якщо він переможе… ми маємо їх усіх відпус ти ти.

Терн зітхнув і став звірятися з документами.

— Так, є такий звичай, але прибулий не викликає на бій… навпаки, якщо серед нас знайдеться охочий битися з ним на мечах, то тоді подібна дуель може відбутися… до того ж цей звичай дуже давній, останнім часом його не використовують.

— Але ж його не скасували, — сказав парубок.

— Чи є охочі витрачати свій час на таку дурню? — спитав ватажок.

Розбійники захихикали.

— Так, охочих нема, віша…

— Я буду, — сказав парубок з сумними очима.

— О, шляхетний Тенто, я тебе благаю, не починай.

— Ми маємо дати їм шанс, це чесно! — вигукнув хлопець, театрально розвернувшись до ватажка.

— А ви, хто з вас битиметься? — спитав скривившись той.

— Він, — Мереж хитнув головою вбік Бурецвіта.

— Я, — зітхнув шукач. — Тільки я не вмію битися на мечах.

— О, не хвилюйтеся, я теж не вмію, — сказав Тенто. — Нам щойно привезли ці штуки.

— Щойно привезли? — здивувалася я. — Але ж він сказав, що звичай — дуже давній.

— Тут так написано, — Терн помахав дощечкою з паперами.

— Ну, гаразд! — гукнув ватажок. — Принесіть їм мечі!

Бурецвіта розв’язали. Жваві парубки швидко притягли зброю та вручили її дуелянтам. Важливою деталлю, якої не можна було не помітити, було те, що лісовому розбійникові видали справжній меч, а Бурецвітові — короткуватий дерев’яний.

— Що це означає? — вигукнула Перла. — Як він може битися іграшковим мечем?

— Розумієте, прекрасна діво, якщо йому дати справжній, він може якось мені зашкодити, — пояснив шляхетний парубок.

— Та ви що! — гукнула Перла.

— Оскільки я живу на території заповідника, мене не можна ніяк ушкоджувати.

— А вам не здається, що це трохи несправедливо? — втрутилася я. — А ви ж ніби прагнули, щоб усе було по-чесному.

— Так… — сумно й розгублено вимовив шляхетний парубок.

— Тим паче… — сказала Перла, — що у запалі поєдинку…

Бурецвіт може вихопити ваш меч… або… або ви самі собі зашкодите своїм же мечем!

— Так… — знову вимовив шляхетний парубок. — Що ж робити?

Ми з Перлою перезирнулися.

— Гаразд, — сказав нарешті лісовий розбійник, — я теж битимуся дерев’яним.

Йому поміняли меч.

— Тепер усе чесно, — виголосив шляхетний парубок.

— Тепер це — бій на тупих дерев’яних мечах, — підсумував Мереж.

— Атакуйте мене, пане, — сказав шляхетний парубок.

Бурецвіт розгублено подивився на свій меч, зробив суворе обличчя і побіг на розбійника, вимахуючи шматком деревини.

— Банзай! — гукнув Мереж.

Шляхетний парубок підставив свою палицю, тож їхні «мечі» схрестилися. Вони почали завдавати удари, кожен старанно намагався влучити по палиці іншого.

— Терне, як ти вважаєш, яка вірогідність того, що шляхетний Тенто якось на смерть проштрикне цього типа тупим дерев’яним мечем до заходу сонця?

— О, гадаю, шанси невеликі, але будемо сподіватися.

— Панянки, чи не будете ви проти, поки там що, пообідати зі мною тут на лоні природи під дзвін клинків?

— Чий дзвін? — не зрозуміла я.

— О, звичайно, ми не проти, — сказала Перла.

— А я? — крикнув Мереж.

— А ти радій, що тобі горлянки ще не перерізали. Ану, накрийте нам поляну!

Я поглянула на дуелянтів. Найбільше вони нагадували хлопчаків, що знайшли дві гілки у шкільному дворі й давай бавитися. Вони відчайдушно билися, інколи навіть видавали дивні звуки, що мали імітувати бойовий клич.

— Стараються, — сказав вожак.

— Банзай! — гукнув Мереж.

— Докричишся в мене.

Ми сіли на щойно розстелену скатертину та стали споглядати битву.

— Бурецвіте, давай! — гукнула Перла.

Я зітхнула.

3

Вони махалися вже другу годину. Ми встигли з’їсти перше, друге та десерт, напитися вина, а після цього розвалилися на травичці та слухали, як вожай лісових розбійників філософствує вголос.

— Ця вся природа — це чудово, справді. Чисте повітря, чиста вода. Але у великому шумному місті теж є свої принади. Мені інколи бракує чогось такого урбаністичного. Ще винця?

— Нє… — протягнула я. — Ми з не дуже великого міста.

— Ми з Нічного, — сказала Перла.

— А, то це відоме місто, з нього походив Сонніч.

— Угу… — мляво підтвердила я.

— Ага, і ліве більше, так, — сказав він Перлі, що розминала йому плечі. — Ой, дівчата, ви — диво!

Мереж, на наше прохання теж добряче нагодований, мирно дрімав під деревом. Парубки в зеленому здебільшого розбрелися хто куди.

— Тримайтеся подалі від урвища! — гукнула я супротивникам. Вони вже стомилися і самі не помітили, як наблизилися до краю урвища.

— Вони вже нічого не тямлять і нічого не чують, — позіхнув вожай.

— Обережніше!

Я сіла.

Хлопці вже лупилися на самому краєчку. Шляхетний парубок атакував, Бурецвіт відступив, і одна нога його виявилася занесеною над порожнечею. У цей момент шляхетний парубок завдав чергового удару, шукач відбив його і полетів у прірву.

— Ні! — я кинулася до краю.

— Ой, вибачте… — пробурмотів шляхетний парубок.

Бурецвіт зачепився за уступ скелі і тепер висів на відстані приблизно півтора метра від обриву.

— Тримайся!

Я лягла на землю і спробувала дотягнутися до нього рукою.

— Ну от, — сказав вожай, що тільки-но підбіг.

— Витягніть його! — крикнула я.

— Терне, що кажуть з цього приводу наші правила?

— Ну, вони, здається, нічого не кажуть. Може, просто почекаємо, доки доля розпорядиться, жити йому чи ні. Тобто, доки він упаде? — сказав Терн, носком черевика сколупуючи камінчики на голову Бурецвіта.

— Ай! — крикнув той.

— Припиніть! — гукнула я і вдарила Терна по ступні. — Допоможіть мені!

Я знову спробувала дотягнутися до Бурецвіта, але марно.

— Давай руку!

— Не можу!

— Лірино, ну нащо тобі цей тип? — спитав вожай.

— Мотузка, потрібна мотузка! Дайте мотузку!

— Ми давні люди, звідки в нас мотузка? — сказав Терн.

— Невже ви так і будете стояти?! Потрібно врятувати його! — сказала Перла і штовхнула вожая.

— Обережніше! — промимрив той. — Я над прірвою.

— Але йому зараз гірше, ніж тобі, чи не так? — не вгавала Перла.

— Ага, що приємно.

— Бурецвіте, ти насправді не такий вже поганий був хлопець! — кричав Мереж з-під свого дерева.

— Мотузку мені дайте! — завищала я.

— Нема мотузки, — сказав вожай.

— Ви підступні!

Я вдарила його п’ястуком по пальцях ніг, хоча він не скидав камінчиків.

— Ай, дівчата, досить мене бити!

— Сподіваюся, ти не будеш мститися мені з того світу! — горланив Мереж.

— Буду! — крикнув шукач.

— Чортівня!

— Скатертина, скатертина! — я повернулася та вказала на скатертину, на якій ми обідали. — Несіть її сюди!

Двоє парубків підхопили її з землі.

— Так, так, сюди, швидше!

— Лірино, вибачай, але я зриваюся… — сказав Бурецвіт.

— Ні, ще трохи, зараз, одну секунду… Де ви там? Що?! Що ви робите?! Ні, несіть її сюди!

Підступні розбійники разом зі скатертиною зникли в лісі.

— Ну все, чорт забирай!

Я сіла і почала швидко стягати з себе бриджі.

— Ого! — сказав вожай.