— Я хочу, щоб ти допомогла мені. Я шукатиму дівчину скрізь. Зокрема, я хочу, щоб ти запропонувала мені кількох своїх подруг.

— Гм… — я потарабанила пальцями по столу.

— Ти розумієш, про що я. Ти, Лірино, знаєшся на людях, то, може, знайдеш мені когось.

— У мене не так багато подруг, і чимало з них уже одружені.

— Це нічого. Мені ж тільки закохатися.

Шукач, схоже, справді розраховував на мене.

— Ну, а яка вона має бути, дівчина?

— Ну, бажано, повнолітня. Чи це необов’язково?

Я заплющила на мить очі.

— Бурецвіте, які дівчата тобі подобаються?

Шукач скривив вуста і здійняв брови.

— Бурецвіте…

— Різні, — сказав він. — Всякі…

— Я спробую щось зробити.

— Дякую.

Мереж уже діяв.

— Я відразу розпізнаю людей з потенціалом. Знайду тобі когось, — пообіцяв він шукачеві.

Тепер мій учень по півдня вештався вулицями, чіплявся до дівчат, казав, що він проводить соціальне опитування, ставив дурні запитання та брав у них номери телефонів. Не знаю, чи могло це допомогти Бурецвітові, але сам Мереж уже на самоті не пропадав.

— От тільки починати варто не з цього, — сказала я шукачеві.

— Тобто?

— Розумієш, щоб закохатися, треба мати певний настрій.

Романтичний такий, ну… розумієш? Треба захотіти закохатися.

Ну, може воно й не так, але якщо ми вже робимо це на швидкість…

— Я зрозумів.

— Так от, тобі треба зробити щось з собою. Налаштуватися на потрібну хвилю.

Бурецвіт невпевнено кивнув.

— Як?

— Ну, не знаю, почитай щось, фільм подивись, музику послухай таку… щоб закортіло закохатися. Подивися на закохані пари… — я багатозначно поводила руками в повітрі, — створи собі настрій.

— Добре. Спробую.

— Спробуй.

— Точно! — гукнув Мереж із кухні.

— Га?

Мій учень прибіг із купою глянцевих видань і вивалив їх на стіл.

— Тримай-но, журнали почитай.

— 50 знаменитостей з четвертим розміром бюсту… — прочитала я. — Мереже, ти здається, неправильно зрозумів завдання.

Бурецвіт із цікавістю посунув до себе один номер із напівголою мулаткою на обкладинці.

— Шукачеві сказали закохатися, а не… Ти тримав це на кухні?

— У тій шафці, де ти хотіла зберігати борошно, — Мереж знизав плечима. — Борошна там усе одно нема.

— Це не годиться. Забери це, — наказала я.

— Як скажеш, — зітхнув мій учень, збираючи журнали.

— Борошно? — перепитав шукач.

— Бурецвіте, ти второпав, що тобі робити?

— Так, — він підвівся. — Піду дивитися фільм про кохання.

— У мене є дещо! — гукнув Мереж із півдороги до кухні.

— Мереже!

— А що таке? Ви, жінки, вважаєте, що лише ваше розуміння романтики правильне!

— Не в тім річ.

— Коли подивишся свій фільм, — сказав мій учень, повернувшись із кухні, — зателефонуй цим кралям.

Він поклав перед шукачем папірець із іменами й телефонами.

— Я спитав їх, чи мріють вони зустріти своє кохання, вони сказали «так».

12

— Познайомити мене з хлопцем? — здивувалася вона.

— Дуже файний хлопець. Дуже.

— Справді?

— Так.

Я намагалася бути переконливою. Перла стенула плечима і примружилася. Вона лежала у своєму ліжку на неприбраній постелі, вбрана у блідо-рожевий халат.

— Чого раптом мене з ним?

— Ти знаєш, коли бачу його, згадую про тебе. Мені здається, ви дуже пасуєте одне одному, — сказала я й почервоніла, бо Перла вміла відчувати брехню.

— Ну, не знаю… А як він ззовні?

— Симпатичний.

— Це значить, уже без вугрів?

— Кажу тобі, він гарний.

Я присіла на її ліжко.

— Влізай, — сказала вона.

— Я ж у вуличному одязі.

— Нічого. Ну, що ж, можу познайомитися, справа нехитра. Якщо він такий файний, чого ти його не окрутиш?

— Не мій тип.

— Тоді обмін, — запропонувала вона.

— Що?

— Я теж декого для тебе маю, — Перла пограла брівкою.

— Ні…

— Щоб було чесно. Коли ми це влаштуємо?

Вона сіла й присунулася до мене.

— Хоч сьогодні, — сказала я.

— Яке сьогодні? Нам ще до ладу слід себе привести.

— Тобто?

— Зробити зачіску, манікюр, педикюр… — заторохкотіла вона.

— Педикюр?

— Так.

— Люба, — я зняла капці та влізла на її ліжко з ногами. — Чомусь я впевнена, що ані мій Бурецвіт, ані той мачо, що ти його для мене заготувала, педикюр собі для побачення не робитимуть.

— От бачиш! У нас із тобою вже перевага. Вони в нас просто закохаються. З першого погляду.

— Якби ж то!

— Побачиш.

— Завтра, — сказала я.

— Добре. А… чому ти поспішаєш?

— Страх як хочу побачити мого майбутнього кавалера.

— Зробимо.

— Перло?

— Що?

— А без педикюру ніяк?

Вона зібрала моє волосся у хвіст і сказала:

— Робитимеш те, що я тобі скажу. Хоч один день у житті. А я буду мила із твоїм Бурецвітом.

— Треба його вразити, — сказала я.

— Авжеж.

13

— Бурецвіт дівку привів, — попередив Мереж, відчиняючи мені двері.

— Що?

— Дівча привів.

— Нащо?

— Закохатися хоче.

— І що вони роблять?

— Він її вже півгодини розпитує про родичів, близьких і дальніх. Вони в його комірчині.

Я прислухалася. Справді, з шукачевої кімнати долинали уривки розмови та смішки. Я подалася туди. У нерішучості стала біля зачинених дверей.

— Моя бабуся… ха-ха… кажуть, німфоманка була.

— Ого… Хто каже?

— Дідусь.

— А вона хоч не ворожка була?

Дівчина залилася сміхом.

— Ні? — допитувався Бурецвіт.

— Ні…

— Це добре. Піду пошукаю другу пляшку.

Він вискочив на коридор.

— Лірино?

— Це хто там? — спитала я.

— Це — кандидат. Причому перспективний.

— А що, все непогано просувається, — прокоментував Мереж, який тільки-но підійшов. — Бач, як у нього блищать очі.

— Вона тобі не потрібна, — сказала я.

— Що?

— Я знайшла тобі дівчину, хорошу дівчину. Ця не годиться.

— Лірино, що ти кажеш! Я маю закохатися, а в кого — то моя справа.

— Справа спільна.

— Та що з тобою?

Я зазирнула до кімнати.

— Якесь у неї обличчя не інтелектуальне, — прошепотіла я.

— Ну і слава Богу, — сказав Мереж. — Бракувало нам тут іще однієї інтелектуалки.

— Що це значить? — обурилася я.

— Бурецвіте! Котику! — покликала дівчина.

— Жах який, — просичала я.

— Няв! — відгукнувся Мереж.

— Стулися, — шикнув Бурецвіт.

— У тебе завтра важлива зустріч. Я робитиму через це педикюр, — сказала я.

— Що?

— У тебе завтра ввечері побачення з розкішною жінкою, дурню!

— Тихіше! Лірино, у мене на завтрашній вечір вже є плани.

— Як?

— Мереже, у нас є ще пляшечка чогось? — допитувався шукач.

— Бурецвіте, закохуватися сп’яну недобре, протверезієш — усе мине!

— Ліринко, піди відпочинь, — шукач погладив мене по спині. — Ти так стомилася.

Я схопила його за комір сорочки.

— Ти сам мене просив! Ти мусиш зустрітися з нею!

— Гаразд, я зустрінуся з…

— Перлою.

— Перлою. Авжеж. Тільки не кричи.

Я покосилася на двері.

— Вона хоч повнолітня?

— Лірино, — він знову погладив мене, — я людина навчена. Я вже дізнався рік її народження, групу крові, резус-фактор, походження та віросповідання.

— Не закохуйся без мене, Бурецвіте!

Двері прочинилися, і у просвіті показалася кудлата дівоча голівка.

— Котику… Ой, привіт!

— Привіт, — сухо відгукнулася я.

— О, це ви — власниця крамниці? — вона вийшла до нас.

— Так, — я нарешті відчепилася від шукача й відступила на крок.

— У вас тут так чудово! Всі ці рослини, — вона розвела руками, — просто супер!

— Дякую.

— Нема більше пляшечки, — повідомив Мереж. — Я все випив.

— Ну, я піду, у мене справ багато. Приємно було познайомитися…