— Лія, — вона потисла мені руку.

— Так, а я Лірина.

— Знаю. Теж на «л», — грайливо заусміхалася вона.

— Ну… до побачення.

— На все добре, — цвірінькнула дівчина.

— Бувай, — зробив мені ручкою шукач. От гад.

Вони зникли за дверима.

— Щось не те коїться у цьому світі… Ти не помічав, Мереже?

Мій учень обхопив мене за плече.

— Я, Лірино, теж мрію про велике та світле почуття. Даремно ти вважаєш, що я в цьому питанні не авторитет.

— Мабуть, авторитет, — погодилася я.

— Гарна твоя Перла?

— Мереже, ти такий крутий хлопець, ти сам собі дівчину знайдеш.

— Знущаєшся?

— Чому ж.

Я попрямувала до кухні.

— У тебе такий підхід… системний.

— Облиш, — скромно мугикнув Мереж за моєю спиною.

— Як гадаєш, він у неї закохається, у цю Лію?

— Я на це не поставив би.

14

Зранку настрій у мене був паскудний. Я мала провести півдня у якомусь салоні краси разом із Перлою, а ввечері на мене чекала подвійна порція безглуздя — знайомство Бурецвіта з подругою та мене з якимось типом. Від усього цього хотілося оголосити себе хворою і провалятися в ліжку до наступного ранку.

Я ледь змусила себе піднятися, зла та заспана почвалала до ванної, умилася, випила склянку молока на кухні й пішла до торгової зали подивитися, як поживають квіти. Там в одному кріслі вже розмістилися Бурецвіт і чергова, ще невідома мені білява дівчина.

— А алергії в тебе нема? — поцікавився шукач.

— Алергії? — здивувалася білявка.

— Так, алергії.

— На що?

— На що-небудь.

— Ніби нема, — знизала вона плечима. — А чому ти питаєш?

— Знаєш, я сам алергік. Це трохи ускладнює життя…

— Вже? — роздратованим тоном спитала я. — Ще ж восьма ранку!

— Лірино… привіт! — сказав шукач.

— Драсьті.

— Доброго ранку, — привіталася дівчина.

— Ми познайомилися… ще позавчора з… з цією файною… з цією красунею, — пояснив Бурецвіт, і ткнув пальцем у сусідку по кріслу.

— Ти ім’я моє забув? — трохи відсунулася, щоб зазирнути йому в обличчя, дівчина.

— Ні, — похитав головою шукач. — Ні… люба.

Дівчина ще кілька секунд дивилася на нього, потім устала, взяла за рукав своє пальто, що лежало тут само, різким рухом висмикнула його з-під шукачевої гепи.

— Тренуй пам’ять, друже, — не стрималася я від глузувань.

Білявка одягнула пальто, взяла свою сумку й рушила до виходу.

— Ти куди? — крикнув Бурецвіт.

— В інститут запізнююсь.

Вона грюкнула дверима.

— Це все через тебе, — оголосив шукач. — Ти збиваєш мене з пантелику.

— Вибач, — сказала я, піднімаючи жалюзі. — Ще вчора ти переконував, що тобі більше нікого не треба, крім тої… на «л».

— Хіба?

— Відмовлявся зустрітися з Перлою.

— Я ж погодився.

— Тоді запиши: «Пер-ла».

— Я пам’ятаю.

— Що ти робиш, Бурецвіте? — я стала спиною до столу із касою та оперлася на нього руками. — Ти питаєш у ледь знайомої дівчини, чи є в неї алергія?

— Я сам алергік, і знаю, як тяжко спілкуватися з людиною, якщо вона страждає від алергії. Я не зможу закохатись у дівчину, якщо в неї є алергія.

— Ти взагалі не зможеш.

— Припини! — він підхопився з місця. — Що мені робити? Повіситися?

— Сьогодні ввечері будь джентльменом. Я ціную свою подругу і не хочу за тебе червоніти.

— Гаразд.

— Ти читаєш книжки про любов?

— Читаю.

— Гаразд, — кивнула я.

— Конспектую навіть.

Я поглянула на Бурецвіта. Він не жартував.

15

Ми з моїм учнем снідали — Бурецвіт пішов зустрічатися з якоюсь новою панянкою. Мереж читав свій гороскоп на тиждень і їв спагеті. Він примудрявся куштувати вермішель особливо гидко: накручував одну спагетину на виделку, запихав її кінчик до рота, потім виплутував виделку — спагетина лишалася висіти до самої тарілки — та повільно всмоктував цього біленького черв’ячка, залишаючи на губах кетчуп.

Мені не подобалося за цим спостерігати, але пристойно готувати що-небудь окрім макаронів та варених сосисок я все одно не вміла. — Ідеш робити собі зачіску? — спитав мій учень.

— Так.

— Будеш сьогодні гарна?

— Якщо поталанить.

— А де у вас побачення? — поцікавився він.

— У «Казковій країні».

— Маєш особливі сподівання?

— Так. Хоч раз на тиждень поїм по-людськи, — сказала я, розколупуючи виделкою вміст тарілки.

— О! Може, й мені до вас доєднатися?

— Вибач, Мереже, але ти вже точно будеш зайвий.

Я поглянула у вікно. З неба спливали нечасті інтелігентні сніжинки.

— Холоднішає, — прокоментував Мереж. — Може, мені бороду відпустити?

— Не треба.

— Хочеш поглянути на мої знімки?

— Що? — я відірвала погляд від вікна.

— Мої світлини, — сказав він.

— Де ти маленький?

— Наливай чай.

Я кивнула і потяглася за чайником.

— Я ж тобі казав, що захоплююся фотографією.

— А… так. Покажи.

— Угу.

Мереж доїв, старанно витер рота серветкою та пішов за знімками. Я теж прикінчила сніданок і сьорбала гарячий чай.

— Дивись! — мій учень повернувся за мить і вручив мені пачку світлин.

— Ага…

— Ой, ні! — він раптом видер їх у мене.

— Що таке? — не втямила я.

— Я передумав. Соромлюся, — пояснив Мереж. — Іди до біса!

— Ти зла.

— Дай сюди!

— Не дам, — відрубав мій учень.

— Тоді… не отримаєш солодощів!

Мереж посміхнувся особливою усмішкою людини, яка знає більше за інших.

— Я ще вчора покінчив із ними.

— Як?

— Отак.

— Тобто мало того, що ти тягнеш нишком спиртне, ти ще й їси мої цукерки!

— У мене осіння депресія, — сказав він і присів на стілець.

— Вже зима. Господи, я завжди вважала, що це робить Дивник.

— Іноді він випереджав мене.

— Коли це все закінчиться… Коли я знову буду господинею у своїй крамниці?! — звернулася я до стелі.

— Гаразд, аби втішити тебе, я покажу знімки, — змилостився Мереж і люб’язно поклав їх на стіл біля мене.

— Не треба.

— Гм…

Я сердито взяла фотографії й почала їх роздивлятися.

— А хто ця гола дівка?

— Це — моя модель, — пояснив він.

— Я зрозуміла.

— Ми з нею познайомилися в нашому парку. Як тобі?

— Груди гарні.

— Е…

— Тільки… лисувата вона, чи що…

— Як враження від знімків?

Я пересмикнула плечима.

— Ніяк.

— Тобто?

— Поганенькі аматорські знімки голої тітки, — випалила я та, не дивлячись на мого учня, відклала світлини, взяла до рук чашку й відпила.

— Он як?

Мені довелося підвести на нього очі. Мережів погляд був настільки зосереджено похмурим, що він наче й не помічав мене.

— Лірино…

— Що?

— Я купив тобі…

— Що?

— Кулінарну книгу.

Я поставила чашку.

— Дякую, Мереже.

16

Я зробила собі педикюр (кому він треба, босоніжок уже давно ніхто не носить — погода не та) й усе інше, чого зажадала від мене Перла, влізла в тісну чорну сукню, але мені здавалося, що мій яскравий образ на сьогоднішній вечір відлітає від мене, як завеликий черевик.

— Привіт, — мій майбутній кавалер усміхнувся.

— Привіт.

— Мене звати Кріль.

— Е… дуже приємно. Я — Лірина.

Він закивав головою, як професор на правильну відповідь.

— Гарне ім’я.

— Дякую.

— Ліричне.

— Справді, — погодилася я.

— Авжеж.

— Так, — бадьоро вигукнула я, щоб підтримати бесіду.

— Добре, що ми познайомилися. Маємо змогу поспілкуватися…

— Так, поїмо разом. Для початку.

Я помітила, що Бурецвіт із Перлою давно вже сидять за столом, а ми з Кролем — єдині, хто тут стовбичить, окрім офіціантів.

— Сісти треба, — сказала я.

— Так!