— Були?

— О! Нарешті. Звісно, вони нікуди не поділися. Принаймні не всі.

— Можливо, всі дочки мали дар, але не всіх навчали.

— Гадаєте? Навчати особливо нема чого, всього кілька заклять.

— А звідки ви взяли, що в них була така велика кількість нащадків?

— Звідти ж, звідки може взяти будь-хто інший. Розпитавши корінних мешканців Туги.

— І до чого ви ведете? — сторожко запитав пан Кодло.

Мереж посміхнувся, задоволено примружившись.

— Розумієте, всім цим дівчатам треба було думати про хліб насущний. Стали б ви на їхньому місці клопотатися якоюсь звичайною, прибутковою чи не дуже людською справою, якщо могли б заробляти непогано тільки тим, що ви тузькі відьми, самим лише своїм даром?

Питання, до речі, неоднозначне. Могла б я, наприклад, заробляти тільки тим, що я Сонніч. А вирішила ж влаштувати собі крамницю.

— Ви хочете сказати, що по світу купа людей заробляє собі гроші омолоджуванням? — підсумував трохи розгублений ведучий.

Мереж клацнув пальцями.

— Точно. — І що певна кількість людей проживає свої роки вже не по одному разу, можливо, й не підозрюючи про те? — перепитав Шмига, підхопившись із місця.

— Так.

Зала загула. Люди вертіли головами, збираючи враження по обличчях інших, переговорювалися, здіймали брови високо-високо, або ж навпаки, насували їх на самі очі.

— Мої батьки… — Вулик стурбовано вхопила мене за рукав обома руками, — вони мені за віком як дідусь із бабусею.

— Ти просто пізня дитина.

Шмига підскочив до сцени, весь такий збуджений, тіло його подалося вперед, він стояв, як Пізанська вежа, очі ледь не вискочили. Якщо вірити старожилам, він завжди такий перед гарячою дискусією.

— Де факти? Де докази? І що з цього випливає?

— А тепер саме час передати слово фахівцеві, — кивнув Мереж. — Бурецвіте, прошу.

Шукач підвівся.

14

Тузьких чаклунок ми обрали темою з кількох причин. По-перше, шукач нещодавно натрапив на розповідь про них у книзі, яку він читав. По-друге, у Бурецвіта був друг, з яким вони останнім часом майже не спілкувалися, і цей друг входив колись до групи дослідників, які вивчали феномен дару тузьких відьом та їхній вплив на суспільство. Тож шукач був трохи в темі. По-третє, вже сама згадка про чаклунок була провокацією, а саме провокації нам і треба було.

Я обернулася. На задньому ряду тихо сидів самотній русалка.

— Чи знаєте ви, що населення планети постійно зростає і зростає швидкість зростання? Гадаю, знаєте. А чи знаєте ви, що кількість населення перевищує різницю між народженими за останні 80 років і померлими за останні 80 років? Вона перевищує її на 40%. При цьому середній вік людей, що раніше невпинно повз угору, тепер повагом зменшується. Ви пам’ятаєте суперечки щодо повільного розвитку людства за кам’яного, мідного, бронзового віку? Коли минали сторіччя, а наші пращури майже нічого не змінювали у своєму побуті? Ви пам’ятаєте, як деякі науковці висували припущення, що чаклунки, давні чаклунки, примудрилися зациклювати життя цілих народностей.

Вони проживали те саме життя по кілька разів, усі разом. Вони помирали найчастіше молодими, тобто на сьогодні молодими, помирали не своєю смертю, бо старими й не могли померти.

Доживаючи до певного віку, вони поверталися в дитинство…

Таке було припущення. Досить фантастичне, згоден. Згідно з цією теорією, коли чаклункам таланило розциклювати життя людей, відбувався бурхливий розвиток.

— Це якась нісенітниця! Як вони могли проживати те саме життя? А їхні батьки? Якщо вони теж повертались у дитинство, хто їх ростив? І хто ростив батьків їхніх батьків?

— Коли зациклюють певну групу людей, то зациклюють усіх на однакову кількість років, незалежно від віку. Батьки поверталися не в дитинство, а в свою молодість, коли ростили тих дітей. Але населення ніби молодшає, адже назад відкидає всіх, але при цьому ситуація «стільки-то років тому» цілком не відтворюється, бо нема в живих тих, хто помер до часу зациклювання, а стільки-то років тому якраз ще бігав, хоч і був похилого віку. Тобто, відтворюється ситуація «стільки-то років тому», лише без старих. Так от, батьки знову ставали молодими і починали все спочатку, й гадки не маючи, що все це вже робили.

Але я не маю наміру боронити тут зараз цю своєрідну теорію.

Річ в іншому. Теоретично люди можуть бути зациклені й не помічати цього. Можуть бути зациклені цілі родини. Поруч із зацикленням можуть відбуватись і разові омолодження. На жаль, усе це загрожує інцестом. Так можна одного разу почати зустрічатися з власною бабусею.

У нашій розповіді ми вміло переплели правду та брехню, факти, гіпотези і власні вигадки. Вигадок була лише мала частка, а як ефектно вийшло.

Люди в залі вже своїх носів не обговорювали, вони не могли спокійно всидіти на місцях, зверталися одне до одного, але оскільки сказати їм особливо не було чого, то лише обмінювалися беззмістовними вигуками. Публіка була спантеличена, схвильована і роздратована. Повітря в залі наелектризувалося. Навіть Шмига стояв під сценою і слухав. А такого, кажуть, із ним раніше не бувало. Я поглянула на Вулик. Вона сиділа бліда-блідісінька із застиглими очима.

Я схопила її за плечі і струсонула.

— Що таке?

— Знаєш, я була поганим підлітком. Я пам’ятаю. Мабуть, моїм батькам я не сподобалася. Пам’ятаєш про того хлопця, якого випадково закільцювали? Пам’ятаєш, мати хотіла його перевиховати, газети писали?

«Які ж ми засранці», — подумала я.

— Припини, це все зовсім не так.

— Шановні, — Бурецвіт покашляв, щоб прочистити горло, — не переймайтеся. Згадайте мудрі слова Мережа про життя, що є лайном. Шановні, я ж іще нічого не сказав…

Це була правда, у нас іще було багато заготовлено. Втім, я сказала би, що вже слід згортатися. Шукач мав іще дещо розповісти, а потім була моя черга. Але мені лячно ставало від самої думки, що зараз, у такій атмосфері, доведеться піднятися на сцену і почати оте верзти. Занадто сильний резонанс вийшов.

Ведучий, сам ні в сих ні в тих, піднявся на сцену.

— Звідки у вас усі ці відомості? Ви кум чаклунки чи у вас є зациклений родич? Якщо всі смертні про таке не чули, то звідки ви знаєте?

— Я не хотів би цього розголошувати, — промовив Бурецвіт.

— О, ні, будьте вже такі ласкаві, я вас прошу! — хитнувши головою, з тиском сказав ведучий.

— Ну, гаразд, — шукач на мить опустив очі долу, а потім оглянув присутніх світлим поглядом. — Я — один із так званої тузької комісії. Один із групи дослідників, які на замовлення уряду досліджували цю проблему.

Публіка зустріла це зізнання недовірливою розпачливою тишею.

— А на сьогодні, мабуть, і досить, — раптом прокинувся ведучий.

— Ти ж казала, що твої батьки пізно одружилися, нічого дивного, що вони народили тебе під сорок, — втішала я тим часом Вулик.

— За сорок, — схлипнула вона.

— Ну, хай за… За сорок?

Урешті-решт, жарти жартами, а Вулик таки справді могли «омолодити», чаклунки ще живі були тоді. Та ні, що за дурниця.

— Ну, ти ж у матері не перша була дитина?

— Ні, її перша померла. Маленькою померла. Від першого її чоловіка. Вони й розлучилися через це.

— Ну, от бачиш, як не перша, то таке буває, зараз узагалі народжують бозна-коли, така вже мода пішла. Так що все… в межах реального.

Нашу розмову почув Мереж, що раніше стирчав під самою сценою, а тепер вирішив повернутися на своє місце.

— Вулик, я тобі от що скажу: я знаю одну прикмету, на жаль, поділитися ні з ким не можу, але ти явно не омолоджена.

— Правда? — зраділа та.

Мереж легенько закивав зі спокійною впевненістю знавця.

— На сьогодні досить, — провадив ведучий. Вигляд у нього знову був змучений. Мені стало шкода бідолаху. — Я гадаю, члени клубу побачили необхідність перевірити достовірність деяких повідомлень, перш ніж продовжувати обговорення. З тим прощаюся. На все добре.