На обличчі Бурецвіта відобразилося полегшення. Так, тепер усе гаразд. Ми все зробили від нас залежне. Найгірше вже попереду. Тепер вони перевірять достовірність інформації.

Я повернула голову. Русалка ще сидів самотньо в останньому ряду.

Ведучий та Бурецвіт спустилися зі сцени. Останній підійшов до нас.

— Це все правда? — глитнувши, запитала Мася.

— Що саме? Я ж нічого не встиг сказати, — посміхнувся шукач.

Я роззирнулася. Русалка вже полишив своє місце, перехопив втомленого ведучого на півдорозі до виходу і щось із ним вирішував.

— Додому час, — промовила я.

— Так, ходімо, — відгукнувся Мереж.

Ми розпрощалися з дівчатами, вийшли з будівлі та стали чекати на русалку біля парадних дверей. Нарешті він з’явився із задоволеною усмішкою на вустах.

— Ну, молодці, впоралися. Тепер я все сам зроблю. Як ти казав, звали того твого друга, що мав стосунок до чаклунок?

15

Я прокинулась і гляділа у віконечко не ворушачись. Скрипнули двері. Я повернула голову. У вузьку щілину просунув маківку Дивник. Побачивши, що я не сплю, він коротко запитально верескнув. Це був вже знайомий інформативний зойк. Він означав, мабуть, «Доброго ранку», або «Ти вже прокинулася?», або «Можна?»

— Привіт, Дивнику, — сказала я.

Ударом задньої лапки монстр розчахнув двері та зник за стінкою. За мить він повернувся з тацею, яку утримував у чотирьох лапах, і повагом прокрокував на останніх двох до мого ліжка. Дорогою Дивник обвив хвостом ручку і зачинив за собою двері.

На таці були дві чашки з гарячою кавою, дві запашні булочки і дві жовтенькі вітамінки.

— О, Дивнику, це так мило з твого боку.

Я сіла і взяла тацю з його лапок, щоб звірятко могло залізти на ліжко.

— Як справи?

Дивник вмостився скраєчку, взяв свою чашку, мокнув у каву кінчик хвоста і засунув його до рота. Потім невизначено похитав головою.

— Ну й вечір був учора, Дивнику. А що ще буде. Великий каюк гряде, — промовила я, узявши до рук булочку.

Дивник сьорбнув. Я розломила булочку навпіл і опустила половину в чашку.

— Дивнику… нам усім було би легше жити, якби ти відрекомендувався русалкам.

Монстр побовтав каву кігтиком.

— Ти чуєш?

Дивник розвів усіма вільними лапами.

— Ти нічого не пам’ятаєш?

Він запхав китичку хвоста у каву і знову її обсмоктав.

— Ну, ти як порося.

Я розправилася з булочкою і відкинулася на подушках.

— Мені все це вже трохи остогиділо. Скоріше б воно скінчилося.

Дивник теж розлігся зручніше і закивав.

— Дивнику, ти вже в курсі всього. Може, пішов би навчатися в якогось провідника. Хочеш бути провідником, Дивнику?

Дивник, що цідив своє пійло, ніби пирснув зі сміху, навіть обплював мені кавою постіль.

— Що таке? — я піднялася на лікті.

Дивник поставив чашку на тацю, зіскочив на підлогу, відчинив хвостом двері та стрімголов помчав кудись. Коли він прискакав назад, в його лапах був клаптик паперу. Я взяла листочок і прочитала кривими літерами виведене: «Хочу. Дуже хочу».

16

— Ні, я ні про що не шкодую у своєму житті. Якщо я його й проживаю вже вдесяте, то я тоді десять разів молодець, — проголосив Шмига, накладаючи собі салат.

— Оце правильно, — підхопив пан Кодло, — оце розумний підхід. Так і треба.

— От, наприклад, пам’ятаєте, Кодло, як ми святкували день народження Метелика? На дачі, га?

— Авжеж, — Кодло розплився у широкій посмішці.

— Хто ж цього не пам’ятає? — Метелик, один із членів клубу, з яким ми сьогодні познайомилися, узяв по пляшці вина в обидві руки і переводив оцінювальний погляд з однієї на іншу. — Понапивалися всі, влаштували дикі оргії, бігали лісом… Що питимуть дами? Я радив би почати з цього.

Він трусонув пляшкою в лівій руці.

— Ой, Метелику, а сам, а сам ти що робив?

— А що я робив?

Шмига захихотів, луснув себе по коліну і почав до нас:

— На власному дні народження він заліз під стіл.

— Можна подумати, — знизав плечима Метелик. — І не хотів вилазити звідти!

— Не хотів.

— Так і сидів під столом. І що ти там робив, Метелику? Що там таке цікаве було?

— Я просто раптом забажав усамітнитися. Лірино, Вулик, ви червоне будете чи біле?

— Червоне, — поквапно проказала я.

— Біле, — вигукнула Вулик.

— Е… Масю?

— Байдуже.

— Ну, відкоркуємо обидві, — Метелик поставив пляшки перед собою. — Подайте мені коркотяг, будь ласка.

— А під столом затишно, — раптом прокинув Стелько, задумливо звівши очі вгору, — по собі знаю.

— Яка смакота, — Шмига облизав губи, — люба, ти перевершила сама себе.

Жіночка, що сиділа напроти нього за столом, осміхнулася.

Це була його дружина, звали її Роса. Шмига щомісяця збирав у себе на хаті декого з клубу, а влаштування вечірки повністю покладав на плечі Роси. Щоправда, їй це начебто подобалося.

Роса теж приходила на кожне засідання клубу, але ми її не пам’ятали, бо вона сиділа тихо, як мишка, і, як сама зізналася, потайки читала книжку або ж вишивала що-небудь.

— Пам’ятаю, тоді я почув від Кодла чимало непристойних анекдотів, — сказав зі сміхом Тіній, чоловік, що був на засіданнях за ведучого, — за все життя стільки не чув.

— О, так, — Кодло заусміхався, ніби йому комплімент зробили, — до речі, я тут пригадав до теми…

— Кодло, ми ще не дійшли до кондиції, — перервав його Шмига.

— Сподіваюся, сьогодні ми до цієї кондиції не дійдемо, — додав Метелик.

— О, Метелику, припини. Я починаю з пристойних анекдотів, ти ж знаєш. Якщо тобі не сподобається, можеш залізти під стіл.

— Що про нас подумають наші новенькі, — встряв Стелько. — Ми ж повинні поважати одне одного.

— Новенькі? Та це вже наші люди! Чи не так?

— Кодло, мені теж не подобаються ваші анекдоти, і під стіл я лізти не хочу, — рішуче промовила Мася.

— Масю, — Метелик стукнув п’ястуком по столу, — молодець!

— Так, наша Мася — розумничка, — долучився до похвал Стелько.

— Я її люблю, — зауважив Метелик.

— На наступному засіданні я порушу проблему свободи слова, — сказав Кодло і відправив до рота грибочок.

— І я її люблю, — виголосив Шмига, — я і Кодла люблю.

Хоч і знаю, що от прийде Кодло до клубу, зійде на сцену і всіх нас, кого треба, багнюкою вимаже, і так це в нього розумно і тактовно вийде, що не присіпаєшся.

— Ну, розійшовся, — буркнув Кодло.

— Я вже і новеньких наших люблю, хоч і знаю їх іще мало.

Росо, куди ти дивишся, в гостей тарілки порожні!

— Голубці будете? — спитала Роса.

— Ні, дякую, — відповів Бурецвіт.

— Давайте, я не відмовлюся, — закивав Мереж.

— Який салатик іще не куштували?

— Ні, ні, досить, дякую, — сказала я Метелику, що вже майже до країв наповнив мій келих.

— Ви щось цікаве готуєте на наступний раз? — поцікавилася Мася в шукача.

— Так.

— Ще б пак. Ви просто… як скринька з сюрпризами.

Я не зрозуміла, чи то вона зверталася до нас трьох, чи то до Бурецвіта на «ви».

— Такого якраз і не вистачало нашому клубові. Ви ж нас не полишите?

Дивилася вона лише на шукача.

— Ні.

— Це добре. Вам із нами затишно?

— Так.

— Це добре.

— Нам треба частіше зустрічатися поза клубом, — сказав Шмига. — Може, поїхати кудись. Знаю, зараз не сезон. Але… м… наприклад, узимку можна з’їздити в гори, покататися на лижах. Хоча б на кілька днів.

— Так, а влітку, бо воно ж коли-небудь знов настане, — очі Вулик загорілися, — влітку можна здійснити подорож навколишніми селами.

— На машинах? — запитала Роса.

— Ні, по-старовинному.

— Пішки?

— На конях, — усміхнулася Мася.

— До літа ще дожити треба, — сказав Мереж.

— Це точно, — кивнув Бурецвіт.