Їх було сім. Усі вони були родичками, і не тільки родичками, вони утворювали, так би мовити, пряму генеалогічну лінію. Де й коли народилася найстарша, перша чаклунка, не знав ніхто. Всі решта народились у Тузі. Причому друга чаклунка була дочкою першої, третя — дочкою другої, четверта — дочкою третьої і так далі. Тож наймолодша чаклунка доводилася найстаршій прапрапраправнучкою.

У чаклунок була спільна здатність омолоджувати або зістарювати людей. Так вони розправлялися зі своїми недругами. Чаклунка промовляла закляття, і людина миттю старішала, аж доки не падала замертво, та ще й кістки її зотлівали. Звісно, вони могли діяти і не так радикально. Могли просто кілька років додати.

Тоді не вщухали суперечки щодо того, чи слід застосовувати смертну кару. І уряд вирішив використовувати тузьких чаклунок. Смерть швидка, безболісна, та й убивством це важко назвати, просто, так би мовити, пришвидшення природних процесів.

Попри те, видовище страти було просто жахливим. Тому завжди було чимало бажаючих її споглядати.

Страчували, щоб не турбувати часто чаклунок, тільки раз на рік зразу всіх приречених.

Тут іще треба сказати, що в усіх тузьких чаклунок була цікава родинна риса. Вони всі страшенно пиячили.

І от одного разу зібрали всіх найгірших злочинців, маніяків, терористів, серійних убивць у відведеній для страти залі, зібрали всіх найбагатших і найвизначніших у рядах для глядачів і стали чекати на чаклунку. Чаклунки завжди запізнювалися.

Нарешті прибула чаклунка, вже добряче під градусом, і приступила до виконання своїх обов’язків. На лихо, з перепою вона переплутала закляття.

І перед ошелешеною публікою постали кілька десятків малюків у завеликому для них тюремному вбранні.

Найстаршому, правда, було двадцять три, наймолодшому, якого довелося розшукувати у шматті, чотири місяці.

— Ой, вибачте, — пробурмотіла чаклунка і більше не промовила нічого, бо її здолала гикавка.

Здійнявся страшенний галас. Що було тепер робити? Продовжувати страту? Але ж перед катами стояла купка безвинних дітей і один юнак, який, втім, у двадцять три ще нікого не вбивав.

Звісно, про те, що вони наробили в дорослому житті, дітлахи й гадки не мали. Адже разом зі скинутими роками стиралася і пам’ять про них. І навіть якщо повернути їх у попередній вік закляттям тузьких чаклунок, вони нічого не пам’ятатимуть.

Але ж є результат — вбиті та скалічені, і є вирок суду.

Страту довелося відкласти.

Ці події сталися якраз напередодні виборів до парламенту. Історія набула розголосу і стала одним із засобів політичної боротьби. Одна партія наполягала на страті омолоджених душогубців, інша захищала бідних дітей, яким доля подарувала другий шанс вирости порядними громадянами. Третя заявляла про необхідність відсторонення тузьких чаклунок від здійснення правосуддя. Четверта пропонувала відтепер завжди омолоджувати злочинців і перевиховувати, бо це ж так гуманно. П’ята закликала стратити самих чаклунок і теж мала своїх прихильників.

Дітей поки випустили з в’язниці і поселили в дитячий будинок під нагляд правоохоронців. Та спокою їм не було. Їх тягали по демонстраціях, телешоу, весь час виставляли перед камерами, на них кричали, в них жбурляли каміння, до них підлещувалися і надсилали їм неймовірно дорогі подарунки. Постери з їхніми обличчями продавалися в кіосках і книгарнях.

Першим не витримав колишній ґвалтівник і вбивця худеньких бабусь, а тепер — чотирнадцятирічний хлопчак. Він перерізав собі горлянку у ванній. Другим наклав на себе руки отой старшенький, двадцятитрьохрічний. Найменшого придушив батько застреленої ним у дорослому житті дівчини.

Газети вибухнули праведним гнівом — хто на кого. «Смерть підлітка на совісті лідера фіолетово-жовтих». «Скільки можна знущатися з дітей? Нові жертви передвиборних афер червоно-сірих». «Нахабна провокація: злочинців досі не страчено, родичі загиблих мстяться».

— То ви пам’ятаєте про тузьких чаклунок? — Мереж ясно дав зрозуміти, що питання не риторичне, але ніхто не відгукнувся.

Журналісти, поки там що, почали розкопувати все довкола таємничих постатей тузьких чаклунок. І вийшли на одного громадянина, з якого чаклунки вже не перше століття беруть плату за омолодження. Він, утім, про це не знає.

Колись він дожив до сорока з гаком років і раптом зрозумів, що життя його склалося не так, як би він хотів. Він розшукав тузьких чаклунок і запропонував їм кругленьку суму за те, щоб йому знову було двадцять п’ять років, переїхав в інше місце і готувався зовсім інакше провести своє життя. Після омолодження він, звісно, все забув. Чаклунка сказала йому, як і обіцяла:

— Проживи своє єдине життя до ладу.

— Не крапайте мені на мізки, — відповів він.

Цей чоловік прожив наступні двадцять років приблизно так само, як і попереднього разу (ну, не зовсім так, часи, все ж таки, були інші), і знову заявився до чаклунок. Слава Богу, гроші в нього водилися. Ті ж, вічно напідпитку, чи то забули, що такий до них уже приходив, чи не надто переймалися його проблемами, але люб’язно виконали прохання ще раз.

А потім ще раз. І ще раз. І ще раз…

Виявилося також, що він не один такий.

З іншим добродієм сталася зовсім трагічна історія. І не з його вини. Вперше це сталося, коли йому було двадцять сім. Його мати вирішила, що їй не подобається такий її син. Вона попросила чаклунок зробити його знову п’ятирічним, щоби з другої спроби вона виростила малого як треба. Знов-таки, п’яна чаклунка примудрилася закільцювати закляття. Мати нещасного давно вже була на тому світі, а він щоразу, як доживав до двадцяти семи років, трьох місяців і шести днів, ставав дитиною. Бідолаха не знав про це і не міг, відповідно, нікого попередити. Тож уявіть собі почуття його дружини, коли вона одного дня заходить до спальні і бачить замість чоловіка п’ятирічного малюка, вельми знайомого за фотографіями, який малює машинку в діловому щоденнику.

«Справжнє безсмертя», «Вічна молодість» — так називали це газетярі. За кілька тижнів той молодик застрелився.

Були й інші випадки. Ніхто не міг сказати точно, скільки їх було.

Виявилося також, що влада знала про існування таких людей і раніше. Мало того, якщо знати, де і як, то можна було замовити перед омолодженням новий комплект документів — з іншою датою народження та іншим ім’ям.

Потім відбулися вибори, і цю тему хутко затерли. Якраз тоді з’явилося повідомлення про те, що чаклунки знову понапивалися, поїхали на своєму фургончику влаштовувати пікнік у горах поблизу Туги і зірвалися, мабуть, через нетверезий стан, із серпантинової дороги у прірву. Ніхто не вижив.

Потому всі вирішили забути про тузьких чаклунок. Так було спокійніше.

— Ні, я можу вам нагадати. Та все ж, мені здається, ви пам’ятаєте, хто такі тузькі чаклунки. Їх було сім. У них усіх був однаковий дар. Я маю на увазі їхній головний дар. Вони ще дещо вміли, звісно. Вони ніби загинули. Я кажу ніби, бо хто його знає. Я ж не бачив їх мертвими. А ви їх мертвими бачили? Ну, гаразд, хай так. Хай вони загинули. Тут важливо інше. Ви помітили, мабуть, що кожна відьма, крім першої, була донькою іншої. Вас не дивує це? Ну, тобто, ви, мабуть, знаєте, що цей дар передавався по жіночій лінії. Причому передавався всім. Тобто, хоч би скільки дівчат не народила чаклунка. Чи вас не дивувало, що в кожної була лише одна донька?

Люди в залі почали стурбовано перезиратися.

— Ну добре, поділюся інформацією. У кожної з них була не одна донька. Вони мали дві, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім… не дивуйтеся, жили ж вони довго… дев’ять, десять… Коротше кажучи, до двадцяти дочок. Кожна. Ну, тобто, всі по-різному, але приблизно так.

Всі ці дівчатка народжувалися з даром. У них теж були діти.

— Нісенітниця! — вигукнув хтось. — Їх було сім.

— Казати, що тузьких чаклунок було сім, так само неправильно, як казати, що населення нашого міста обмежується кількома десятками відомих людей. Насправді тузьких чаклунок, тобто жінок із даром тузьких чаклунок, були сотні, якщо не тисячі, по всій країні і, мабуть, по всьому світу.