— Важлива справа! Краще ти йди сюди!

Мати невдоволено неквапом наблизилась. Кошик у її руці був повен спілих помідорів. Вона поставила його на підвіконня й запитала, що сталося.

Я не став показувати листа. Просто коротко переповів його зміст. А переказуючи, дедалі менше розумів, навіщо взагалі покликав її. Мабуть, просто хотів виговоритися, аби заспокоїти себе. Я незворушно перелічував несприятливі обставини: що татусь у нас нервовий і лихомовний, тож невістці важко буде з ним під одним дахом, що можливості завести власний дім зараз не бачу, що наша старомодна родина навряд чи порозуміється з родиною Соноко, де панують більш вільні звичаї, що я замолодий аби ставати главою сімейства… На щастя, мати в мене спокійна й великодушна.

— Щось я не дуже тебе розумію, — відразу перебила вона мене. — А ти сам чого хочеш? Тобі вона подобається? Чи ні?

— Та… — Я затнувся. — Як тобі сказати… Я, власне, не хотів нічого серйозного. А от вона… занадто всерйоз усе сприйняла… І що тепер робити?

— Так у чому ж справа! Для вас обох краще розставити все якнайшвидше на свої місця. Вони ж хотіли з’ясувати твою думку. То напиши все, як є, та й годі!.. Я піду, ніколи мені теревенити!

Я зітхнув. Мати вже дійшла до хвіртки у плоті перед грядками з кукурудзою, коли знову задріботіла назад під вікно. Обличчя її трохи перемінилось.

— Слухай, іще одне… — мати дивилася на мене якось відчужено, ніби на незнайомого чоловіка. — У вас із Соноко… вже… часом не було…

— Що за дурниці, мамо! — засміявся я. Я, здається, зроду не знав такого гіркого сміху. — Та за кого ти мене маєш? Невже я такий ненадійний?

— Ясно, ясно! То я так, про всяк випадок, — знітилася мати, втім, одразу прояснівши. — Для того й матері, щоб цим перейматись. Усе гаразд! Надійний ти, надійний!

Того вечора я написав ухильного листа, який мені й самому видався неприродним. Я писав, що захоплений зненацька, що навіть подумки не заходив так далеко. Наступного ранку по дорозі на завод я відніс листа на пошту, відправити спішною. Жінка у віконці кинула підозріливий погляд на мої тремтячі пальці. Я дивився, як її не дуже чиста рука діловито штемпелює конверт. Мене трохи втішило таке ділове ставлення до мого нещастя.

Нальоти перекинулися на менші міста. Молодий асистент значущо викладав свої погляди, намагаючись прихилити до себе студентів. Позираючи на гудзик його носа, коли він просторікував про щось уже зовсім сумнівне, я думав: «Е ні, нема дурних!» Проте ладен був спопелити поглядом і безумців, які досі вірили в перемогу. А втім, особисто мені було байдуже, перемога там чи поразка. Єдине, чого я бажав — переродитися.

Невідь-звідки взялася гарячка й повернула мене до заміського помешкання. Втупившись у стелю, яка, здавалося від жару, обертається перед очима, я повторював подумки, наче сутру, ім’я Соноко. Коли ж нарешті підвівся з ліжка, то почув звістку про знищення Хіросіми. То була остання крапля. Ходили чутки, що тепер на черзі Токіо. Я розгулював містом у білій сорочці й білих шортах. Доведені до крайнього розпачу, люди походжали з погідним виглядом. Хвилина, ще хвилина — і нічого. Всюди панувало радісне пожвавлення, як ото коли надимаєш і надимаєш повітряну кульку, що от-от лусне. І все ж минала хвилина, ще хвилина — і знову нічого. Так тривало до десятого. Збожеволіти можна, та й годі!

Якогось дня, продершися літнім небом крізь вогонь зеніток, елегантний літачок розкидав листівки. В них писалося, що Японія згодилася на капітуляцію. Цього ж вечора батько з роботи приїхав просто до нашої заміської оселі.

— Знаєш, у тих листівках усе правда! — сказав він, увійшовши з двору й присівши на веранді. І показав мені англійську копію, яку добув з надійних джерел.

Я відчув: це доконаний факт, хоч і не встиг пробігти очима папірець у руках. Фактом була не поразка у війні. Для мене, для мене одного жахливі дні тільки починалися — от що то був за факт. Те, на саму згадку про що мене морозило, думку про що я відганяв, як міг, — оте «звичайне людське життя» — від завтра, хотів я того чи ні, ставало моєю долею. Оце й був факт.

Як не дивно, «звичайне життя», що його я так жахався, не дуже думало починатись. Тривало якесь сум’яття, думати про завтрашній день не хотілося ще дужче, ніж під час війни.

Повернувся з фронту старшокурсник, що позичав мені студентську форму, тож я її повернув. І надовго впав у хибну певність, ніби тепер позбувся спогадів чи минулого.

Померла сестра. Виявилося, що і я можу плакати, і це мене трохи заспокоїло. Соноко познайомили з якимось чоловіком, і вже відбулися заручини. Невдовзі по смерті моєї сестри вони одружилися. Чи слід сказати, що в мене тягар звалився з плечей? Я пишався собою. Адже то був природний наслідок того, що не вона мене кинула, а я її.

Багаторічна кепська звичка пояснювати веління долі перемогою власної волі й власного розуму зросла мало не до безуму. У властивостях того, що я називав розумом, було щось безпутне, щось від почуття тирана, якого темний випадок підніс на трон. Віслюк-тиран не передбачає страшної помсти за деспотизм.

Наступний рік я провів у непевному оптимізмі. Поверхово займався правом, машинально ходив до університету, машинально повертався додому… І ні до чого не прислухався, ніщо не прислухалося до мене. Я сприймав житейські справи з посмішкою знавця — як молодий буддійський чернець. Я не відчував, що живий, як не відчував би, що помер. Я, здається, забув. Забув, що розтанув без сліду той природний потяг до самогубства — смерті на полі бою.

Справжнє страждання не квапиться. Достеменно як сухоти: почуваєшся зле лише тоді, коли хвороба зайшла надто далеко.

Певного дня я видобув з полиць книгарні, де що не день прибувало нових видань, перекладну книжечку в невибагливій паперовій палітурці. То були велемовні есе якогось француза. Один рядок навмання розгорнутої сторінки впав мені в око. Але якась неприємна тривога змусила мене захлопнути книжку й поставити назад на полицю.

Наступного ранку по дорозі на заняття раптова згадка погнала мене знову до книгарні за вчорашньою книжкою. На лекції з цивільного права я поклав її біля розкритого зошита й відшукав той самий рядок. Він викликав у мені ще виразнішу тривогу, ніж учора.

«Сила жінки зумовлена тільки мірою страждань, яких вона може завдати коханому чоловікові».

В університеті я заприязнився з одним студентом. То був син власника старої цукерницької фірми. В ньому відразу неважко було розпізнати нудного зубрила, але зневажливе ставлення до людей і життя, та ще майже така, як у мене, хирлява статура викликали співчуття. Я виробив у собі подібний цинізм для самозахисту й через зарозумілість, а його поведінка здавалася безпечнішою, бо корінилася в самовпевненості. Я задумався, звідки та певність самого себе. Трохи згодом, розпізнавши в мені дівича, він з виразною зверхністю, зарозумілонасмішкувато зізнався, що вчащає до злачних місць. І напосівся, щоб я приєднався якось до нього:

— Надумаєш — подзвони! Сходимо разом.

— Авжеж… Може, й сходимо… І то невдовзі. От тільки зберуся з духом, — відказав я.

Він знічено чмихнув. Було помітно: він відчув мій психічний стан, а згадка про те, що й він не так давно відчував те саме, навіяна мною, бентежила його. Я занепокоївся. Те знайоме занепокоєння викликало бажання, щоб мій справжній стан до подробиць співпав із станом, який він уявляв.

Невинність — своєрідний егоїзм, до якого змушує хіть. Моя справжня хіть була така потаємна, що не дозволяла навіть цього малого потурання власним забаганкам. При цьому вдавана хіть — тобто суто абстрактна цікавість до жінок — надавала таку холодну свободу, що для егоїзму просто не лишалося місця. Цікавість не визнає моральності. Вона — чи не найнеморальніше з людських прагнень.

Я потай розпочав жалюгідні вправи. Збуджувати в собі хіть, вдивляючись на голих жінок на фото. Але, зрозуміло, моя хіть і не думала озиватись. Я спробував інакше — вдаючись до відомої «поганої звички» не уявляти собі нічого, а поступово перейти до того, щоб уявляти жінок у найрозпусніших позах. Подеколи мені здавалося, що я досяг успіху. Але той успіх містив у собі скажену удаваність.