Врешті-решт я зважився: або пан, або пропав! Подзвонив приятелеві і попрохав чекати мене у кав’ярні в неділю о п’ятій. Від другого по війні Нового року саме минуло півмісяця.
— Нарешті зважився! — зареготав той у трубку. — Гаразд, підемо. Я все одно збирався. Дивися, не підведи!
У вухах ще лунав його сміх. А я міг відповісти йому лише кривою посмішкою. В мені ще жевріла надія, а втім, ні, просто марновірство. Небезпечне то було марновірство. І небезпеку зумовлювала тільки пиха. Найзвичайнісінька порожня гордість змушувала думати, що парубка двадцяти двох років навряд чи хто сприйме за незайманця.
День, на якому я утвердив свою рішучість, був день мого народження.
… Ми дивились одне на одного, ніби шукаючи потемки: він знав, що сьогодні так само смішні його діловитий вигляд, гучний регіт і все інше, й тільки пускав клуби цигаркового диму. Аби порушити мовчанку, витиснув із себе слівце-друге про недопечені солодощі в кав’ярні. Я начебто й не розчув. І сказав таке:
— А тобі теж сміливості не позичати. Адже той, кого вперше ведеш у таке місце, стане або другом, або ворогом на все життя.
— Ой, не лякай! Сам бачиш, який я слабко. Навіщо мені ще й ворог на все життя!
— Знаю, тому й захоплений, — трохи зверхньо відказав я.
— Коли так, — вирішив він, — треба тобі десь випити. Бо то занадто на тверезу голову.
— Ні, не хочу! — Я відчув, як терпне обличчя. — Так піду, не питиму. Вже на таке мені відваги вистачить.
А далі тьмавий трамвай, тьмава електричка, незнайома станція, не бачений досі квартал, завулок — ряд жалюгідних бараків, жіночі обличчя — наче маски з пап’є-маше в світлі фіолетових та червоних ліхтарів. Завсідники веселих кварталів безмовно чалапали туди й сюди по розкислих від відлиги доріжках із звуком, ніби йшли босоніж. Жодних бажань. Сама тривога підганяла мене, немов дитина, що просить пополуднувати трохи раніше.
— Мені однаково, де. Кажу тобі, мені однаково! — Кортіло втекти світ за очі від хтиво-солодких голосів дівиць: «Сюди, сюди, на хвильку!»
— Цей дім краще обминути. А як тобі он та? Непогана мордочка! Та й там порівняно безпечно.
— Мені байдуже, яка там у неї мордочка!
— Коли так, підберу тобі кралечку. Щоб потім не лаявся!
Щойно ми наблизилися, дві жінки підвелися, наче вчаровані. Ми побачили, який низенький будиночок — вони мало не впиралися головами в стелю. Виставляючи в усмішці золоті зуби й ясна, довготелеса дівуля з тохокуською говіркою провела мене до закутка в три дзьо.
Почуття обов’язку веліло обійняти її. Коли ж, тримаючи за плечі, я потягся її цілувати, вона захихотіла, стріпуючи круглими плечима:
— Та ні! Вимастишся помадою! Отак треба!
Повія розтулила обведений помадою великий рот, повний золотих зубів, і висунула міцний, мов палиця, язик. Я, мавпуючи, висолопив і свій. Наші кінчики язиків торкнулись… Сторонньому це годі зрозуміти. Яким жахливим болем може обернутися нечутливість. Я відчув, як моє тіло терпне від жахливого, цілком невідчутного болю. І впав на подушку.
За десять хвилин моя неспроможність вже не потребувала подальших доказів. Від сорому я ладен був запастися в землю.
Гадаючи, що приятель нічого не помітив, кілька найближчих днів я почувався підупалим — і водночас одужував. То був короткочасний спокій хворого на невиліковну недугу, коли він бодай дізнається, на що слабує. І розуміє, що спокій його нетривкий. А серце чекає спокою безнадії, безвиході — вічного спокою. Так, певно, і я нетерпляче чекав удару, який зажене мене в глухий кут, — сказати б, заспокоєння у безвиході.
За місяць я кілька разів бачився в університеті з приятелем. І обоє ми воліли не торкатися того випадку. Через місяць він завітав до мене з іншим моїм приятелем, відомим бабієм. Той юний марнославець не раз похвалявся, що вдовольнить будь-яку жінку щонайбільше за п’ятнадцять хвилин. Розмова врешті-решт перейша на те, на що мала перейти:
— Мені вже несила! Сам собі не можу дати ради, — жонолюбний приятель втупився мені в обличчя. — Якби серед моїх друзів знайшовся імпотент, я б йому тільки позаздрив. Та де там позаздрив, я б його заповажав!
Помітивши, як я мінюся на обличчі, перший мій друг поквапився змінити тему:
— Ти мені обіцяв дати почитати Марселя Пруста. Це щось цікаве?
— Авжеж, цікаве. А знаєш, Пруст — содоміт. Плутався зі служниками.
— Це що таке — содоміт? — Я вдав, ніби не розумію, і відразу збагнув, що, чіпляючись за незначуще, щосили намагаюся, аби мою похибку не помітили.
— Содоміт… Це і є содоміт! Не знаєш хіба? Ну, мужоложець.
— Уперше чую, що Пруст із таких. — Я відчув, як тремтить мій голос.
Показати, що розсердився, означало дати поживу співрозмовникам.
Але те, що я витримував той ганебний удаваний спокій, теж навіювало непевну тривогу. Вочевидь приятель щось відчув. Даремно він відводив очі від моїх.
Коли об одинадцятій обридлі гості забралися геть, я забився у свою кімнату і всю ніч не спав. Я рюмсав, аж поки завітали звичні криваві видіння і втішили мене. І я здався на ласку тим найближчим друзям — нелюдським видивам.
Я потребував розради. Я вчащав на гулянки до давніх приятелів, розуміючи, що винесу звідти лише порожні розмови й гіркий осад. А проте на тих збіговиськах зарозумільців я чомусь почувався легше, ніж із університетськими друзями. Там були на диво пихаті панночки й співачки-сопрано, недійшлі піаністки і новоспечені заміжні жінки. Танці, невелика випивка, нісенітні ігри й прикрашені еротикою піжмурки іноді тяглися до ранку.
На світанку ми часом засинали танцюючи. Аби розігнати сон, ми влаштовували гру — на підлозі розкидали подушки-футони, а коли раптово зупиняли музику, треба було займати їх парами; кому ж місця не вистачало, мусив виконати фант. Коли танцюючі стрімголов кидалися до подушок, зчинялася ціла буча. Невдовзі жінки й собі забували про пристойність. Найвродливіша панночка, штовхаючись з усіма, гепалася сідницями на подушку, аж спідниця закочувалася мало не до пояса, й тільки хихотіла, сп’яну не звертаючи на це уваги. Стегна в неї були білі й лискучі.
Раніше я, певно, відразу б одвів погляд, як інші юнаки, які не попускали власній хоті, бо й на хвилю не забував своєї гри. Але відтоді я був уже не такий, як досі. Без краплини сорому — природженого сорому — я дивився на ті білі ніжки, мовби на якусь річ. І раптом із пильного погляду зродилося гнітюче страждання. Воно нашіптувало мені: «Ти — нелюд. І не маєш нічого спільного з людьми. Ти якесь дивовижне сумне створіння, якому не стати людиною».
На щастя, надійшла пора готуватися до державних іспитів, обридлі сухі заняття забирали весь час, і це дозволяло одійти від того, що мучило тіло й душу. Після тієї ночі, коли безсилля заполоняло життя до останнього закутка, а серце повнилося смутком, я кілька днів ні до чого не міг докласти рук. Потреба довести самому собі свою спроможність ставала що не день нагальніша. Мені здавалося, без цього я просто не проживу. При цьому нічим було зарадити природній розпусності. Нагоди вдовольнити, бодай найпоміркованіше, мою неймовірну хіть, у нашій країні не було.
Настала весна. Під личиною позірного спокою в мені таїлося неймовірне роздратування. Я почував себе так, ніби сама пора року була ворожа мені, про що повсякчас нагадувала шаленим вітром упереміш із піском. Якщо повз мене проносився, мало не зачепивши, автомобіль, я подумки лаяв його чім світ стоїть: «Ну чому ти не переїхав мене!» Я самохіть накинув собі силуване навчання й триб життя. Коли в перервах між заняттями я виходив у місто, то раз по раз ловив запаленими очима зчудовані погляди перехожих. Для людей життя складала череда сумлінних днів, я ж знав, що мене чекає ядуча змора, зроджена з нехлюйства, розбещеності, буття без найменшого уявлення про завтрашній день, і вкрай прокислого неробства. Проте якогось пополудня наприкінці весни в приміській електричці серце моє забилося так швидко, ясно й чисто, аж перехопило подих.
Бо крізь просвіт у натовпі я помітив на сидінні навпроти постать Соноко. Побачив під ще зовсім дитячим чолом її щирі, смиренні, невимовно лагідні очі. Я підхопився з місця. Один із пасажирів, що стояв поруч, відпустив поруччя й рушив до виходу, і я виразно побачив обличчя жінки. То була не Соноко.
