Уночі, в ліжку, я бачив: у темряві довкола розкинулося сяюче місто. Напрочуд тихе, повне вогнів і таємниць. Обличчя тих, хто завітав туди, також, поза всяким сумнівом, позначила печать таємниці. В словах і жестах дорослих, що поночі поверталися додому, мені ввижалися таємні паролі, масонські знаки. А на їхніх обличчях відбивався полиск утоми, яку вони воліли б сховати від чужих очей. Мені здавалося: ледь торкнися такого обличчя, і відчуєш сліди дивних пензлів, якими розмалювало їх нічне місто, — так залишається на пальцях сріблястий пилок, коли торкнешся різдвяної маски.
Але я таки дочекався, щоб «ніч» підняла переді мною запону. То була вистава штукарки Тенкацу Сьокьокусай (а саме, рідкісний випадок, коли вона виступала в театрі в районі Сіндзюку; через кілька років мені привелося побачити в цьому театрі ілюзіоніста Данте, який значно перевершував Тенкацу майстерністю; проте ні Данте, ні цирк Гаґенбека, що тоді ж давав виставу «Всесвітня виставка», не справили на мене такого враження, як Тенкацу).
Легким кроком вийшла вона на сцену в шатах, наче в апокаліптичної великої розпусниці. Притаманна ілюзіоністам веледушна зарозумілість аристократа у вигнанні, гіркувата принадність, манера триматися з гідністю героїні, як не дивно, перебували в меланхолійній рівновазі з прикрасами, що вкривали її вбрання, граючи дешевим робленим блиском, грубим, мов у продажної співачки, шаром рум’ян на обличчі й пудри до пальців ніг, кричущою красою браслетів, усипаних фальшивими коштовностями. Те, що мало б порушувати рівновагу, навпаки, ніжною грою світлотіні викликало враження своєрідної гармонії. Я розумів, хоч і не зовсім виразно, що бажання «стати Тенкацу» істотно різниться від бажання «стати водієм святкового трамваю». Найпомітніша різниця полягала в тому, що в першому, сказати б, зовсім не було тієї палкої жадоби «трагізму». В бажанні стати Тенкацу я не відчував дражливого присмаку суміші жадання й болю. Та все ж одного дня, тамуючи калатання серця, я забрався до материної кімнати й відчинив шафу.
Я витяг з-поміж матусиних кімоно наймальовничіше і найяскравіше. Підперезався, немов турецький можновладець, широким пасом-обі, помальованим олійними фарбами в червоні троянди. Креповий рушник-фуросікі повив голову. Я став перед люстром — мені здалося, що моя імпровізована головна пов’язка нагадує пов’язки піратів з «Острова скарбів», і я аж розшарівся від несамовитої втіхи. Але найважче чекало попереду. Кожен мій порух, усеньке тіло аж до кінчиків пальців мусили стати гідними народження таємниці. Я запхнув за пас кишенькове дзеркальце, напудрив обличчя. Зібрав усе, що видавалося рідкісним і блискучим — сріблястий кишеньковий ліхтарик, старомодну прикрашену різьбою авторучку…
А тоді гордо ввалився до бабусі. Сам не свій від утіхи й радості, я загукав:
— Тенкацу! Я — Тенкацу! — І закружляв по кімнаті.
Бабуся лежала хвора. Крім неї, у кімнаті були мати, хтось сторонній і служниця-доглядальниця. Моє збудження зосередилося на усвідомленні того, скільки очей дивляться на Тенкацу, роль якої я граю; я не помічав нікого, крім себе. Аж раптом в очі впало обличчя матусі. Вона ледь зблідла й сиділа наче трохи розгублена. А зустрівши мій погляд, одразу опустила очі.
Я все зрозумів. Наринули сльози.
Що саме я тоді зрозумів, або майже зрозумів? Чи не був то перший крок у роздумах, яким присвятив я роки — про «каяття, що передує злочину»? А може, я відчув, яка самотність відбивається в очах, що любовно дивляться на мене, й осягнув, як втрачу власну любов?
… Служниця зловила мене. Мене вивели з кімнати й витрусили з непристойного вбрання, наче курку общипали.
Потяг до перевдягання посилювався, відколи я почав ходити в кіно.
Так тривало до дев’яти років.
Якось я пішов на музичний фільм «Фра-Дияволо». І досі не можу забути виконавця ролі Дияволо, вбраного в придворні шати, на подолі яких маяла довга мереживна облямівка. Коли я сказав, що хотів би вбратися отак та надягти таку перуку, хлопчина-студент, що жив у нас на правах батькового учня, презирливо розреготався. А я ж бо знав, що він сам потішає служниць, зображаючи в челядні, мов актор театру «Кабукі», принцесу Яеґакі!
Після Тенкацу мене приворожила Клеопатра. Снігового дня наприкінці року я ублагав знайомого лікаря повести мене в кіно. Під Новий рік глядачів було обмаль. Лікар вмостив ноги на бильця й закуняв. І я, зданий на власну волю, дивився, як зачарований. На царицю Єгипту, яку незліченні раби вносили до Риму в химерному стародавньому паланкіні. На її меланхолійні очі з вкритими шаром фарби повіками. На її надприродне вбрання. А потім — на її напівоголене бурштинове тіло, що з’явилося з-поміж перських килимів. Криючися від очей бабусі та батьків (вже спізнавши насолоду злочину), перед молодшими братом і сестрою я віддавався розкошам перевдягання Клеопатрою. Чого чекав я від жіночого вбрання? Пізніше я відкрив сподівання, схожі на мої, в Геліогабалі, імператорові часів занепаду Риму, цьому руйначеві стародавніх богів, цій королівській дичині декадентів.
Я хотів би нагадати два засновки, наведені вище. Перший засновок — золотар, Орлеанська діва й пахощі солдатського поту. Другий — Тенкацу Сьокьокусай і Клеопатра. Але треба згадати ще один. Під час знайомства з усіма приступними для дитини казками мені ніколи не подобалися королівни. Я любив тільки королевичів. А надто — королевичів, яких убивали, яким судилося загинути. І взагалі, юнаків, яких убивали.
Але я ще не все розумів. Чому з героїв численних казок Андерсена глибокий слід у моїй душі залишив тільки чарівний юнак з «Феї троянд», якому тієї миті, коли він цілував троянду — прощальний дарунок коханої — її підступний брат перетяв ножакою горло. Чому в казках Уайльда мене причарувало тільки мертве тіло рибалки, викинуте морем з русалкою в обіймах, з «Рибалки і його душі»?
Зрозуміло, я достатньо полюбляв і те, що звичайно люблять діти. Мені подобалась Андерсенова казка «Соловейко», мене, як кожного малюка, тішили книжки з малюнками. Але моя душа неспроможна була здолати потягу до смерті, ночі, крові. Мене настійно переслідували видіння «королевичів, яких убивають». Хто ж міг мені розтлумачити, чому так солодко уявляти постаті тих королевичів, відверто окреслені трико, а водночас і їхню люту смерть. Тут варто згадати угорську казку, малюнок до якої, надрукований у три фарби, напрочуд реалістичний, надовго полонив моє серце. На малюнку королевич вдягнений у чорне трико, рожевий, гаптований золотом по грудях, камзол, синю, підбиту червоним, пелерину, підперезаний зелено-золотавим паском. Металевий шолом у нього зелений, піхви меча червоні, шкіряний сагайдак зелений. Його ліва рука в рукавичці білої шкіри стискає лук, з-під правиці він кидає мужній і водночас тужливий погляд понад верхівки вікового лісу, звідки ось-ось з’явиться жахлива пащека дракона, що летить по нього. В очах юнака — готовність до смерті. Якби королевичу судилося вийти переможцем у двобої з драконом, його чарівливість неабияк підупала б у моїх очах. Та, на щастя, королевичу випало на долю загинути. От тільки його долі бракувало довершеності. Щоб урятувати сестру й одружитися з прекрасною королевою фей, королевич мусив подолати випробування семикратною смертю, але, завдяки чарівному діамантові в устах, він щоразу оживав і врешті-решт досягав щастя. Щойно описаний малюнок зображав мить перед першою смертю, коли королевича мав розшматувати дракон. Далі королевич мусив «утрапити в тенета до велетенського павука, який насичував його тіло отрутою і зжерав», втонути у воді, згоріти у вогні, бути зажаленим на смерть бджолами та зміями, кинутися в провалля на незліченні вістря нагострених мечів, бути побитим камінням, «що падало з неба дощем». Як саме він приймав смерть у драконовій пащі, описувалося до найменших подробиць. Приблизно отак:
«Дракон хижо роззявив пащу й схопив королевича. Як боляче було, коли ікла вп’ялися в юне тіло! Ось королевич уже роздертий на дрібні шматочки, і раптом його тіло зрослося, він вийшов живісінький з драконової пащеки. На відважному королевичу не лишилося жодної подряпинки. А дракон цю ж мить повалився на землю й сконав».
