Мікосі вже перед нашими очима. Парубки, як один, у коротких кімоно, з-під яких виглядає голе тіло, несуть крок по кроку паланкін, він рухається, мов п’яний. Раз-по-раз хтось потикається, але не схоже, щоб вони дивилися під ноги. Молодик з величезним віялом гасає довкола носіїв і викрикує пронизливо, підбадьорюючи їх. Ось паланкін загрозливо хилиться. Але новий несамовитий вигук — і він знову вирівнюється.

Хтозна, може дорослі відчули, як від гурту, що рухався дорогою, війнуло непогамовною силою, бо рука, за яку я тримався, штовхнула мене назад. Хтось гукнув: «Стережися!» Що було далі, не пам’ятаю. Мене тягли за руку через подвір’я до дому. Тоді через передпокій, у дім. Разом з кимось я збіг на другий поверх і вискочив на балкон. Із затамованим подихом дивився на чорний натовп носіїв паланкіну, що вчинив набіг на наше подвір’я.

Я довго думав, яка сила штовхнула їх на таке. Це годі збагнути. Бо хіба можна припустити, що кількадесятеро молодиків заздалегідь змовилися занапастити наш садок?

А вони добряче витолочили його. Ото було свято! Давно остогидлий мені садок важко було впізнати. Паланкін не проминув жодного кутка. Хряскотіли під ногами кущі. Я намагався бодай якось пояснити собі, що коїться. Мені здавалося, закрижаніла тиша чергується з безтямним гуркотом, наче врівноважує його. Спалахами скипали кольори — золотий, червоний, фіолетовий, зелений, жовтий, синій, білий, — і час від часу якийсь один — то золотий, то червоний, мовби поглинав усі інші. Лише одне я бачив чітко, і саме воно лякало, засмучувало й виповнювало мене незрозумілою мукою. Вираз найрозпуснішого, найницішого захвату на обличчях носіїв мікосі.

Вже понад рік я зазнавав мук дитини, якій дісталася химерна іграшка. Мені було дванадцять.

Час від часу іграшка раптом надималася, ніби натякаючи, що може бути вельми цікавою, аби знати, як з нею обходитися. Але про це якраз і не було ніде написано, отож щоразу, як іграшка виявляла бажання погратися, я губився. Іноді приниження і нетерпіння посилювалися настільки, що я був ладен мало не занапастити її. Та кінець-кінцем здавався і тільки безпорадно позирав на примхливу іграшку, яка таїла у собі солодку таємницю і не думала її розкривати.

Я вирішив більш безсторонньо прислухатися до забаганок іграшки.

Трохи розваживши, я зрозумів: у неї власні уподобання, її схильності, так би мовити, мають певний порядок. До цього порядку належали, передусім, спогади раннього дитинства, тоді — оголені юнаки, бачені влітку біля моря, плавці в басейні храмового парку, смаглявий парубійко — чоловік двоюрідної сестри, хоробрі герої численних пригодницьких книжок. І ще донедавна той порядок не вирізнявся у моїй свідомості з інших поетичних послідовностей.

Іграшка також підносила голівку перед картинами смерті, крові, сталевих м’язів. Варто було глянути на фронтиспіси пригодницьких журналів, що їх потай позичав мені батьків студент, — із кривавим двобоєм на мечах, з молодим самураєм, що розпанахує собі живіт, з солдатом, підтятим кулею, який, зціпивши зуби, затискає рану на грудях, а кров скапує з-поміж пальців на гімнастерку, з мускулястим, ще не надміру затовстим, бо невисокого розряду, борцем сумо, і іграшка одразу зацікавлено зводилась. Хоч, може, слушніше б сказати не «зацікавлено», а «хтиво» або «жагуче».

У міру розуміння цього, я навчався свідомо й обраховано викликати приємне відчуття. Дійшло й до відбору, впорядкування. Якщо малюнок у журналі мене не задовольняв, я перемальовував його кольоровими олівцями і покращував на власний розсуд. Так поставали юний цирковий артист, уражений кулею в груди, рибалка з розтрощеним від падіння черепом і заюшеним кров’ю обличчям… От тільки в школі мені було не до уроків, так я боявся, що поки мене нема, вдома знайдуть ці жахливі малюнки у шухляді для книжок. А пошматувати й викинути намальоване я не міг, бо ним замиловувалася моя іграшка. Отак моя іграшка марнувала дні й місяці, не здогадуючись навіть про своє вторинне призначення — так звану «погану звичку». Не кажучи вже про головне…

А довкола мене заходили всілякі зміни. Покинувши оселю, де я народився, родина роз’їхалася у два будинки, між якими, втім, не було й півкварталу. Відтоді ми замешкали нарізно: в одному — я з бабусею й дідом, у другому — батьки з братом і сестрою. Незабаром батько в урядових справах виїхав у закордонне відрядження і довго мандрував Європою. А щойно повернувся, то разом з матір’ю переїхав знову. Він раптом запрагнув, хоч і дещо запізно, повернути мене до власної сім’ї, отож після сцени прощання з бабусею, наче з новітньої мелодрами, перевіз мене до нового помешкання. До бабусі з дідом тепер було кілька зупинок електричкою і ще трохи трамваєм. Бабуся день і ніч побивалася, тулячи до грудей мою фотокартку, і варто було мені порушити виборону нею умову бодай раз на тиждень приїздити з ночівлею, щоб у неї стався напад. Отак я, дванадцятирічний, надбав закохану в мене до нестями шістдесятирічну жінку.

Тим часом батька перевели на службу до Осаки, поки що без сім’ї. Якось я, радий, що через застуду не пішов до школи, приволік до своєї кімнати альбоми — їх привіз батько на згадку про закордон — і почав знічев’я роздивлятися. Особливо зачарували мене путівники по музеях Італії з фотографіями грецьких скульптур. Чорно-білі репродукції знаменитих картин, щоправда, лише з оголеною натурою, теж припали мені до вподоби — навіть більше за кольорові. Певно, через ту просту причину, що вони нагадували фотокартки живих людей.

Мені вперше потрапили до рук такі альбоми. Скнаруватий батько боявся, аби діти не замацали їх пальцями (а може й переймався, що я надміру захоплюсь оголеними жінками на репродукціях — як же він мене погано знав!), тому й ховав альбоми до шафи щонайдалі. А я й собі не сподівався знайти там щось більш захопливе, аніж на фронтиспісах журналів. Більше дивуючись із того, що сторінки перегортаються не в той бік, як у нас, я дійшов майже до кінця, аж раптом з’явилася картина, що, як мені здалося, чигала на мене.

То був «Святий Себастян» пензля Ґвідо Рені з генуезького Палаццо Россо.

Він був прив’язаний до похилого чорного дерева на тлі похмурого тіціанівського лісу в присмерку. Невимовно гарний оголений юнак. Схрещені високо над головою зап’ястки прип’яв до стовбура грубий мотуз. Тіло його прикривав тільки шмат рядна, пов’язаний навколо стегон. Мені сяйнуло, що це страсті святого. Проте картина, автор якої сповідав, як багато хто в пізньому Відродженні, еклектизм естетичних принципів, мала відчутний язичницький присмак. Адже в цьому тілі Антіноя не було й сліду жалюгідного стражденства християнських страстотерпців — тільки молодість, тільки краса, тільки світло, тільки розкоші.

Незрівнянне біле тіло сяяло на тьмяному тлі. Мускулясті руки гвардійця, звичні напинати лук і здіймати меч, підтягнуті вгору без видимої напруги, зв’язані зап’ястя схрещені якраз над волоссям. Обличчя ледь помітно звернуте догори, широко розплющені очі задивилися на ореол в небі. На випнутих грудях, втягнутому животі, трохи вивернутому стані — не страждання, а якась насолода, сумна, наче музика. Якби дві стріли глибоко не вп’ялися під пахву і в бік, здалося б, то римський атлет надвечір прислонився у садку до дерева перепочити. Стріли увігналися в його напружену досконалу юну плоть, виповнили тіло полум’ям невимовних розкошів і страждання, запалили зсередини. На картині не цебеніла кров, не було стріл без ліку, як на звичних образах святого Себастяна, лише тихі витончені тіні двох стріл лежали на мармуровій шкірі, наче тіні двох гілочок на кам’яній плиті. Але це я помітив і усвідомив потім.

А тієї миті, коли я поглянув на картину, все моє єство струснула безбожна насолода. Кров шугнула в голову, нутрощі скипіли, немов у гніві. Частка моєї плоті, вирісши до небувалих розмірів, повнилась, як ще ніколи доти, мало не розриваючись, жагучим чеканням дії, картала за невігластво, неподобно пульсувала. Рука несамохіть зарухалася, хоч ніхто її цього не вчив. Я відчув: з мене шалено вивергається щось темне й водночас засліпливе. І не встиг втямити, що до чого, як наринуло п’янке запаморочення і затопило мене.