А Соноко наче ще більше квітла. В її зовнішності й раніше було щось казкове, а тепер вона стала достеменно закоханою цнотливою дівчиною з казки; щирість і незіпсутість її серця були такі очевидні, що мені аж мову одбирало на думку, наскільки мої обійми не гідні цієї чистої душі, Її мати навіть прохопилася стурбовано щодо мого стану. А Соноко, зробивши з цього втішний, але поквапний, висновок, поспішила заспокоїти мене, знову погойдавши на ланцюжку медальйон — усе, мовляв, обійдеться.
Ми перезиралися так безтурботно, що старші помітно розгубилися й збентежились. І раптом я подумав: дорослі заглядають у наше майбутнє, але що там вони бачать? Я аж похолов від жаху.
Наступного дня ми знову заїхали на вчорашнє місце, до поля для гольфа. Мені впала в око прим’ята нами парость жовтих польових хризантем. Сьогодні трава була суха.
Страшна річ звичка! Я знову не втримався від поцілунку, хоч так потерпав від нього щойно вчора. Щоправда, цього разу я ніби цілував сестричку. А втім, це тільки надало поцілункові присмаку безпутності.
— Як ти гадаєш, коли ми знову побачимось? — спитала вона.
— Хтозна. Там, де я працюю, мабуть висадяться американці, — відказав я. — А ні, то хіба за місяць знову дадуть звільнення.
… Я сподівався. Навіть не сподівався, а забобонно вірив: за цей місяць американці висадяться в затоці С. і до ноги винищать наше студентське ополчення. Чи хоча б небачена велетенська бомба десь накриє мене. Може, я передчував атомне бомбардування?
Ми вийшли на залитий сонцем косогір. Дві берізки, мов лагідні сестрички, простягли по схилу тіні. Соноко, що крокувала не підводячи очей, раптом озвалася:
— А що ти мені подаруєш, коли приїдеш?
— Що ж я тобі тепер знайду? — відказав я, вдаючи, ніби не розумію, про що йдеться. — Хіба розбитий літак або брудну лопату.
— Я не про це!
— Не про це? А про що ж тоді?.. — Удавати ставало дедалі важче. От тобі й на! Поміркую, як слід, по дорозі додому.
— Атож, неодмінно поміркуй! — сказала вона напрочуд спокійно й гідно.
— Обіцяй, що повернешся з подарунком!
Соноко так вимовила слово «обіцяй», що я з показною палкістю мусив пообіцяти їй це.
— Гаразд, давай мізинця, — пихато мовив я. Ми по-дитячому зчепили пальці на знак обіцянки, аж раптом мене, зовсім як колись, охопив страх. Його викликали в дитячій душі розповіді, що коли порушиш отаку обіцянку, палець відсохне. Подарунок, який мала на увазі Соноко, хоч і не казала прямо, — то, зрозуміло, було освідчення, тож я злякався недарма. Страх був із тих, який може так опосісти дитину, що вона поночі боятиметься вийти до вбиральні.
Увечері, коли я вже ліг спати, Соноко прочинила двері до моєї кімнати й, напівсховавшись за завіскою, досить непривітно попрохала затриматися ще на день. Це так приголомшило мене, що я тільки дивився на неї з постелі, неспроможний щось сказати. Допущений на початку прорахунок, взятий за вірний результат, зараз збурив усе. Я і сам не міг зрозуміти, що відчуваю до Соноко.
— Тобі обов’язково треба їхати?
— Авжеж, обов’язково.
Особливого смутку в моїй відповіді не відчувалось. Машина обману знову почала свої легковажні оберти. Я витлумачив своє задоволення, як полегшення, що позбудуся страху, приємність від набутого права зверхньо піддражнювати дівчину.
Мої бажання зловив у невід самообман. Пораненому байдуже, чи чистим бинтом його перев’яжуть, аби вчасно. Я потамував кровотечу звичним самообманом і тільки й поривався, що до лікарні. Я залюбки уявляв свій нехлюйський завод суворою казармою. Казармою, де за найменше запізнення запроторюють на гауптвахту.
Вранці перед від’їздом я не зводив очей з Соноко. Наче мандрівник — від краєвиду, який він ось-ось залишить назавжди.
Я розумів: це кінець. Хоч усі довкола були певні, що це тільки початок. Хоч сам прагнув ввестися в оману, піддавшись їхній лагідній турботі. І все ж від спокою Соноко переймався неспокоєм я. Вона допомагала мені вкладати валізу, кружляла по кімнаті, роздивляючись, чи не забув я чого. І раптом застигла біля вікна, дивлячись назовні. Ранок був похмурий, як усі ці дні, лише зелень листя тішила око. Віттям дерев сновигали, розгойдуючи його, невидимі білки. Від Соноко линуло впевнене й водночас дитяче чекання. Для моєї делікатної натури піти, не звернувши на це уваги, було так само нестерпно, як і вибігти з кімнати, грюкнувши дверима. Я ззаду підійшов і ніжно обійняв Соноко за плечі.
— Неодмінно повертайся, чуєш! — мовила вона полегшеним і довірливим голосом. То була віра скорше навіть не в мене — у щось більше, глибше. Плечі Соноко не тремтіли. Тільки груди під мереживом зводились у подиху вище, ніж звичайно.
— Я постараюсь. Якщо, звичайно, буду живий.
Мене аж самого занудило від власних слів. Чи ж можна так казати в мої роки! «Неодмінно! Я повернуся до тебе через усі перепони! Чекай спокійно. Ти ж моя суджена!»
У моєму світосприйнятті і способі мислення таких химерних суперечностей було аж надміру. Я добре розумів: такі невизначені відповіді — мовляв, постараюсь — дає не моя вдача, а щось більш первинне, нібито й не залежне від мене, і тому дивився на рису вдачі, яку справді визначав сам, запобігливо і зі здоровим, подеколи до смішного, глуздом. Змалку невтомно муштруючи себе, я плекав переконання: краще вмерти, ніж бути нерішучим, негідним зватися чоловіком, не мати чіткого поняття про добро й зло, бути таким, хто, не знаючи любові, прагне лише любові до себе. Таке ставлення годилося до частки вдачі, залежної від мене, але було по суті своїй марним для тієї, на яку я вплинути не міг. От і тепер навіть могуть Самсона не дозволила б мені обійтися з Соноко, як личить чоловікові. Але усвідомлення, яким нерішучим я їй запам’ятаюся, зроджувало в мені огиду, позбавляло будь-якої вартості у власних очах, геть-чисто вбивало всілякі гордощі. Я втратив віру у власну волю, у власний характер, щонайменше — мусив сприймати усе, на чому наполягала моя воля, як фальшиве. Але так перебільшувати значення волі, знов-таки, не що інше, як гординя, яка межує з відривом від дійсності взагалі. Адже для нормальних людей чисто вольові вчинки неможливі. Справді, умови, що я — нормальна людина, замало, щоб одружитися з Соноко і жити з нею щасливо; тому й за цієї умови я цілком міг би відповісти так само — мовляв, постараюсь. От тільки я звик умисне затуляти очі навіть на такі прості міркування. Достеменно ніби волів не упустити найменшої нагоди помучити самого себе. Так часто-густо чинять люди в скруті, заганяючи самі себе на безпечний острівець певності у власному нещасті.
…Соноко незворушно відповіла:
— Не турбуйся. З тобою нічого не станеться. Я щовечора молюся за тебе Ісусові. Досі він завжди прислухався до мої молитов.
— Он яка ти віруюча! Ось чому не помітно, щоб ти хвилювалася. Аж лячно!
— Чому це? — Вона підвела на мене розумні чорні оченята. На її невинний допитливий погляд без краплини недовіри, я розгубився й не знав, що сказати. Мені так і кортіло струснути з неї той наче сонний спокій, але вийшло навпаки — очі Соноко струсили сон із чогось, що дрімало в моїй власній душі.
… Сестрички Соноко прийшли попрощатися перед школою.
— До побачення! — Найменша потяглася до мене ніби щоб поручкатись, а коли я простягнув руку, полоскотала мою долоню й утекла надвір, вимахуючи коробочкою для сніданку, на металевій застібці якої тьмяно зблиснув, проглянувши крізь листя, сонячний промінчик. Мати й бабуся теж вибралися проводжати мене, тому прощання на вокзалі вийшло безневинне й побіжне. Ми пережартовувались, ніби поміж нами нічого не було. Подали поїзд, я сів біля вікна і тільки й чекав, щоб він нарешті рушив.
І тут дзвінкий голос покликав мене зовсім з іншого боку. Авжеж, то була Соноко. Голос, начебто такий знайомий аж до останньої хвилі, несподівано залунав далеким ясним покликом. Усвідомлення того, що це справді Соноко, осяяло моє серце мов вранішнє сонце. Я обернувся на голос. Вона прослизнула через службовий прохід і вчепилася за обвуглений дерев’яний паркан, що огороджував платформу. З-під болеро в велику клітину вибилося й шелестіло на вітрі мереживо. Її жваві широко розплющені очі дивилися на мене. Потяг рушив. Повні вуста заворушилися, наче вона щось промовляла, і зникли з очей.
