— Братику, ти ніби до когось залицяєшся? — поцікавилася, завітавши в мою кімнату, шістнадцятирічна непосида-сестра.

— Хто сказав?

— Ніхто, сама знаю.

— А що, не можна?

— Чому ж ні! А коли весілля?

Я сторопів. І почувся, немов розшукуваний злочинець, коли хтось сторонній прохопиться, нічого не підозрюючи, про його справу.

— А я і не думаю одружуватись!

— Ах ти ж безсоромний! Залицяєшся, а одружуватись і не думаєш! Отакі ви, чоловіки!

— Ану, тікай, бо чорнилом обіллю! — А на самоті я без упину повторював: «Так, люди справді одружуються. І навіть заводять дітей. Я про це ніби й забув! Чи, принаймні, вдавав, ніби забув. Я помилявся, коли гадав, що жахіття війни роблять неймовірним навіть таке крихітне щастя, як одруження. А для мене одруження могло б бути неабияким щастям. І то таким, що аж волосся дибки…»

Ці думки навернули мене до суперечної з ними певності, що як не сьогодні, то завтра я мушу побачитися з Соноко. Оце і є кохання? Якщо так, то чим воно відрізняється від химерної палкої цікавості, яку викликає в нас тривога, коли угніздиться в душі?

І Соноко, і її бабуся, і мати вже не раз запрошували мене приїхати. Я написав Соноко, щоб підшукала місце в готелі, бо переймався навіть думкою, що доведеться зупинитись у її тітки. Соноко сумлінно обійшла всі готелі. Але марно: вони або були зайняті під установи, або заповнені інтернованими німцями.

Готель… То, власне, була просто гра уяви. У ній втілювалися мрії, які я плекав змалку. А водночас — кепсько впливало улюблене чтиво — любовні романи. У трибі моїх думок було щось дон-кіхотське. Адже і в ті часи багато хто зачитувався рицарськими романами. Але щоб аж так втратити від тих романів голову, треба самому бути дон-Кіхотом. Як оце і я.

Отже, готель. Замкнена кімната. Ключ. Штори на вікні. Слабкий опір. І впокорення майже без боротьби. І нарешті, нарешті, я — зможу! Громом з ясного неба впаде на мене нормальність. Немов пойнятий духом, я перероджуся на іншу людину, справжнього чоловіка. Тоді зникне нерішучість, і я зможу обійняти Соноко і кохати її, скільки стане сил. Ущерть зітруться недовіра, неспокій, я зможу щиро сказати: «Кохаю тебе». І відтоді я зможу хоч би й під бомбами розгулювати вулицями й кричати, не криючись: «Ось моя кохана!»

З моєї схильності до романтизування поставала недовіра до психіки, і це інколи призводило до свого роду неморальності — непомірної гри уяви. Даремно вважають, що уява — різновид психічної діяльності. Це, скорше, втеча від власної психіки.

… От тільки мріям про готель так і не випало справдитись. Соноко не вдалося домовитися в жодному з готелів у селищі, й вона наполягала в листі, щоб я зупинився в них. Я написав, що згоден. Спокій, близький до втоми, огорнув мене. Але який я там не був, та не плутав цей спокій з остаточним вирішенням усіх проблем.

Я виїхав дванадцятого червня. На нашому арсеналі настрій став уже зовсім безтурботний. Звільнення давали з першого-ліпшого приводу. Потяг був брудний і порожній. І чому від поїздів воєнних часів лишилися в пам’яті тільки такі незугарні (окрім хіба однієї щасливої поїздки)! Цього разу я трусився в поїзді, захоплений не вартою дорослої людини жалюгідною нав’язливою ідеєю. А саме, не повертатися додому, поки не поцілую Соноко! Проте як це було несхоже на горду рішимість людини не попускати власним забаганкам! Я ніби йшов на злочин. Наче отой слабкодухий молодик, що не сміє ослухатися ватажка і хочне-хоч іде на крадіжку. Від щастя бути коханим потерпало моє сумління. Не виключено, що я потребував якраз нещастя, та ще й цілком певного.

Соноко познайомила мене з тіткою. Я корчив з себе бозна-що. Я пнувся із шкіри. І був певен, що всі чудуються подумки: «Та що Соноко знайшла в цьому блідому студентику? Що в ньому взагалі хорошого?» Через похвальне прагнення подобатись усім я відмовився від манери не помічати нікого навколо, як тоді в поїзді. Я перевіряв домашні завдання з англійської в сестричок Соноко, терпляче слухав оповідки її бабусі про життя в Берліні, ще й підтакував. І, як не дивно, через це Соноко ставала ще ближчою. Просто при матері й бабусі ми з Соноко зухвало переморгувались. За обідом під столом торкали одне одного ногами. Її теж захоплювали ці розваги, тож коли я нудився нескінченними розповідями бабусі, Соноко, зіпершися за її спиною на вікно, де видніли дощові хмарки й зеленіло листя, підіймала і грайливо погойдувала пальчиками медальйон на грудях так, щоб я це бачив.

Які білі в неї груди, облямовані півмісяцем комірця! Аж сліпучі! А в її посмішці ту мить угадувалася «безпутна кров», що забарвлювала щоки де Садової Жюльєти. Кажуть, є особливий гатунок розпусності, властивий лише цноті. Зовсім не така, як у зрілих жінок, вона чарує, наче подих вітерцю. Це ніби втішний прояв поганого смаку. Скажімо, як тяга лоскотати немовлят.

У такі хвилини мою душу п’янило щастя. Довго мені не вдавалось наблизитися до цього забороненого плоду. А тепер щастя вабило мене з сумною наполегливістю. Я відчував, яка безодня таїться в Соноко. Але час спливав, і до повернення на арсенал залишалось уже два дні. А я так і не виконав накинуту самому собі мету — поцілунок.

Над нагір’ям мжичило й мжичило, як завжди дощового сезону. Я позичив велосипед і поїхав на пошту відправити листа. Ми з Соноко домовились зустрітися біля пошти: вона мала після обіду відпроситися з установи, де влаштувалася, аби уникнути трудової повинності, Крізь іржавий металевий сітчастий паркан понуро прозирав розмочений мрякою тенісний корт, куди давно ніхто не заглядав. Зі мною розминалися на велосипедах підлітки-німці, полискуючи мокрим золотавим волоссям і білими руками.

Поки я стояв у черзі на старій пошті, за дверима прояснилося. Дощ ущух. Просвіт був короткочасний, сказати б, удаваний. Хмари не розвіялися, тільки посвітлішали кольором платини.

За скляними дверима зупинився велосипед Соноко. Вона важко дихала, зводячи мокрі плечі, але на розпашілому здоровим рум’янцем обличчі грала посмішка. «Отож давай, пора!»— Я почувся мов нацькований мисливський пес. Почуття обов’язку підганяло, немов підштовхував біс. Я скочив на велосипед, і ми з Соноко рушили головною вулицею селища.

Ми заїхали в гайок поміж модрин, кленів та беріз. Дерева струшували яскраві крапельки. Її чудове волосся розвівав вітер. Міцні ніжки весело крутили педалі. Вона уособлювала саме життя. Ми заїхали на поле для гольфу, нині занедбане, злізли з велосипедів і попрямували вологою доріжкою понад полем.

Я був напружений, як новобранець. Он купка дерев. Їх мені й треба!

Кроків за п’ятдесят. На двадцятому заговорю до неї, розряджу напруження. Далі тридцять кроків теревенитиму щось. П’ятдесят кроків. Поставлю велосипед на підпорку. Подивлюся на гори. Покладу руки їй на плечі. Озвуся впівголоса, от хоча б: «Це наче сон, що ми разом». Вона відповість щось наївне. Тоді міцно притягну її за плечі до себе. А вже сам поцілунок — навряд чи буде не так, як з Чіеко. Я ж обіцяв грати переконливо. А ні любові, ні жаги як не було, так і не було.

Соноко була в моїх обіймах. Її подих уривався, обличчя пашіло вогнем, повіки були міцно стулені. Дитячі вуста були напрочуд гарні, от тільки, як і раніш, не збуджували мене. І все ж я покладав на цю мить неабиякі сподівання. Може, в поцілунку зродиться моя нормальність, любов без облуди. Машина зірвалася з місця, і нікому несила її спинити. Я припав губами до її вуст. Минула мить — і ніякого задоволення. Дві. Так само. Три. Все зрозуміло.

Я одірвався від Соноко й кинув на неї журний погляд. Якби вона цієї миті поглянула мені в очі, то мабуть вичитала б у них невимовне кохання. Кохання, про яке годі виповісти, чи взагалі людина може так кохати. Але вона, приголомшена соромом і насолодою, не підводила очей, наче лялька.

Я мовчки взяв її під руку, мов недужу, й повів до велосипедів. Тікати! Якнайшвидше тікати! Я не міг усидіти на місці. А щоб моє занепокоєння не впадало в очі, напустив на себе ще більшу, ніж звичайно, безтурботність. За вечерею моя сяюча фізіономія з помітним будькому збентеженням Соноко на додачу аж надто легко надавалися для здогадів, от тільки виходило не на користь мені.