Був один гарний юнак сімнадцяти років, який щойно перейшов до старших класів. Він мав біле личко, ніжні вуста і лагідні брови. Я знав, що його звати Якумо. Таке обличчя викликало в мене симпатію. До речі, він зробив мені, сам того не усвідомлюючи, приємний дарунок. Кожен зі старостів випускних класів по черзі командував упродовж тижня на вранішній церемонії, отож мені що п’ятий тиждень припадало керувати шикуванням, ранковою зарядкою і пополуденними заняттями з військової справи (у старших класах були й такі: півгодини — фізична підготовка за флотською програмою, потім — мотики в руки й копати протиповітряні щілини чи виполювати траву). Влітку вимагалося ставати на зарядку й фізпідготовку роздягненими до пояса — наша вибаглива щодо правил поведінки школа тут, здається, піддалася загальному впливу.

Староста проводив ранкову церемонію з трибуни, наприкінці вигукував: «Верхній одяг зняти!» Коли ж усі скидали кітелі, спускався, командував «Уклін!»; щойно замість нього на трибуну сходив учитель фізкультури, і мерщій біг в останню шерегу до свого класу, роздягався сам, робив зарядку і більше був не потрібен, бо далі командував фізкультурник. Я боявся командувати до ознобу, та все ж не міг дочекатися своєї черги, бо щойно описана незграбна воєнізована програма була наче для мене складена. Річ у тому, що вона дозволяла надивитися досхочу на Якумо, та ще й напівголого, не наражаючись на необхідність виставити напоказ власне недолуге тіло. Якумо звичайно стояв перед трибуною в першій або другій шерезі. Його щоки Гіацинта ледь рожевіли.

Як приємно було дивитися на них, коли, надбігши перед самим шикуванням, він переводив дух! Відсапуючись, він рвучко розстібав гачки на формі. Тоді одним рухом висмикував з-за ременя поли сорочки. А я стояв на трибуні і марно намагався не задивлятися на його гладеньке біле тіло, що отак поставало переді мною. Через це я аж холонув, коли друзі випадком кепкували з мене: «Чого це ти командуєш, втупившись у землю? Що, духу забракло?!» Але так і не знаходив причини наблизитися до його рожевого напівоголеного тіла.

Улітку всіх старшокласників вивезли на тижневу екскурсію до військово-морського училища в місто М. Одного дня на заняттях з плавання хлопці попірнали собі до басейну. Я не вмів плавати, тож вирішив посидіти узбіч, наче слабуючи на живіт, та капітан-лейтенант звелів усім недужим принаймні роздягтися — сонячні ванни, мовляв, кращі ліки від усіх недуг. І тут я похопився, що серед цього гурту — і Якумо. Він склав на грудях біли м’язисті руки, підставив ледь засмаглі груди вітерцеві й глузливо прикусив нижню губу білими передніми зубами. Самозвані хворі-екскурсанти зібрались у затінку під деревами біля басейну, тож мені було неважко наблизитися до нього. Я міряв очима його гнучкий стан, задивлявся на живіт, що здіймався в такт подиху.

Згадався вірш Уїтмена:

… Плавають юнаки на спині,

випнувши животи до сонця.

Але й цього разу я не озвався до нього жодним словом. Бо соромився власної хирлявої постаті і тонких блідих рук.

*

У вересні дев’ятнадцятого року Сьова — в рік початку війни — я закінчив школу, куди вчащав змалку, і вступив до університету. За категоричною порадою батька я обрав юридичний факультет. Але не надто переймався, бо був певен, що невдовзі піду на фронт і знайду смерть у бою, а вся моя рідня загине під бомбами.

Як тоді водилося, хтось із старшокурсників, збираючись на фронт, передав мені студентську форму. Я пообіцяв повернути її його рідним, коли сам піду воювати, і став ходити в ній до університету. Боячись нальотів більше за всіх, я водночас із якимись солодкими сподіваннями не міг дочекатися смерті. Я вже не раз повторював, яким тягарем здавалося мені майбутнє.

Життя від початку гнітило мене поняттям обов’язку. Воно прирекло мене на тортури за невиконання обов’язку, хоч чудово знало: виконати його я не здатний. От мені й мріялося, що те життя трохи пересядеться, коли смертю протнути в ньому бодай якийсь просвіт. Поширена під час війни доктрина смерті знаходила в мені чуттєвий відгук. Я гадав, що якби мені «загинути смертю героя» (хоч як мало вона мені пасувала), те значило б підвести під життям риску такої іронії, якої б вистачило, щоб посміхатися довіку в могилі. І при цьому, щойно лунала сирена, я кидався до протиповітряної щілини прудкіше за всіх.

… Я почув невправну гру на роялі.

Це було у приятеля, який збирався вступати до штабної офіцерської школи. Дружбою з Кусано — так його звали — я неабияк дорожив, бо в старших класах він виявився єдиним, з ким я міг хоч трохи обговорити проблеми психіки. Я не особливо схильний заводити друзів і мені боляче згадувати, як те, що крилося в мені, мало не занапастило мою єдину дружбу. Про це й піде мова далі.

— Непогано грає. От тільки затинається трохи.

— Це сестричка. Вчителька пішла, а вона ще вправляється.

Ми замовкли й знову прислухались. Оскільки Кусано от-от мав іти до війська, гадаю, в його вухах лунали не просто звуки роялю з сусідньої кімнати, а недосконала, нетерпляча краса повсякдення, від якої його відривала доля. Музика була ніжна, як не дуже вдале, зроблене за рецептом печиво.

Я, як завжди, не втримався і запитав:

— Скільки їй?

— Сімнадцять. Ми з нею погодки, — відповів Кусано.

Чим більше я слухав, тим виразніше чув у звуках роялю замрію, несвідомість власної краси, триваючу в пальцях недійшлість сімнадцяти років. Як я прагнув, щоб ці вправи не кінчалися! І мої мрії здійснились. І понині, ось уже п’ять років, у моїй душі бринить та сама музика, що тоді. Скільки разів я вмовляв себе, що це обман почуттів! Скільки разів мій розум збиткувався над грою уяви! Скільки разів моя недолугість насміхалася з самообману! А проте звуки роялю володіють мною, і якщо поняття «доля» може існувати без присмаку гіркоти, то ті звуки якраз і були для мене знаком долі.

Слово «доля» зафіксувалося в моїй пам’яті трохи раніше цього випадку, бо вразило мене напрочуд сильно. Коли по випускній урочистості я їхав у машині до імператорського палацу на подячну церемонію разом з директором — відставним капітаном першого рангу, цей похмурий старигань із сльозавими очима розбив у пух і прах моє рішення не подавати документів до штабної офіцерської школи, а чекати призову рядовим, запевняючи, що не з моїм здоров’ям витримати солдатське життя.

— А я готовий до цього!

— Ти сам не знаєш, що кажеш. Та, власне, подавати документи вже й так запізно. Що ж, фатум. — Він, як то полюбляли вихованці доби Мейдзі, вжив іноземне слово.

— Що-що? — перепитав я.

— Фатум. Фатум, — повторив він з підкресленою байдужістю старої людині, яка соромиться власної старості й не хоче, щоб це помітили.

Я, звичайно, і раніше бачив дівчину-піаністку в Кусано. Проте в їхньому домі, на відміну від родини Нукада, дотримувалися пуританських поглядів, тому всі три сестри з сором’язливими посмішками швиденько зникали, щойно я з’являвся.

А що Кусано лишалися до армії лічені дні, ми з ним провідували один одного — поспівчувати на прощання. Звуки роялю поставили мене в незручне становище перед його сестрою. Я став соромитися дивитись дівчині в вічі, заговорювати до неї, наче підслухав її таємницю. Часто, коли вона приносила чай, я бачив тільки зграбні ніжки, що легко рухалися переді мною. Мене зворушила їхня краса — може, тому, що я не звик до жіночих ніжок: тоді жінки ходили здебільшого в штанях або робочих шароварах-момпе.

Якщо комусь видасться, ніби її ніжки озивались у мені чуттєвим потягом, що ж. Тільки це не так. Скільки можна повторювати: мені гетьчисто бракувало переконань щодо притягальності протилежної статі! Чи не достатній доказ, що я не мав найменшого бажання побачити голе жіноче тіло. При цьому всерйоз розмірковував про любов до жінки, а коли душу вкотре виповнювала огидна змора й не давала розвинути «серйозні думки», радів, гадаючи, що цього разу в мені переміг розум, вважав своє прохолодне нетривке почуття зрідні відчуттю чоловіка, пересиченого жінками, і навіть марнославно тішився тим, як подорослому поводжуся.