Так, перш за все настійною ідеєю став поцілунок. Зараз я можу певно сказати, що живий образ цього невибагливого вчинку для мене був щонайбільше одним із живих образів, де моя душа шукала перепочинку. Але тодішня хибна віра, ніби прагнення і є потяг плоті, змушувала самовіддано й ретельно маскувати власну вдачу. Несвідомий сором за обман у чомусь цілком природному тільки спонукав мою свідомість до гри. Зараз я дивуюся, згадуючи: хіба може людина аж так підманути власну природу? Бодай на мить?
Якщо ні, то чим іще пояснити дивовижний склад душі, яка бажала небажаного? Якби я був цілковитою протилежністю людей моральних, тобто тих, хто не кориться власним забаганкам, хіба не плекала б душа найнеподобніших бажань? Чи ж не були б вони мені любі? То значить, я повністю обманув себе й остаточно став рабом звички? Я поклав собі будь-що розібратися в цьому, і довго не відступався.
… Коли почалася війна, країну охопив лицемірний стоїцизм. Школи не становили винятку. Мрія відпустити волосся, настійлиіва в середніх класах, у старших не поближчала. Вишукані шкарпетки канули в небуття. Побільшало понад розумну міру годин з військової підготовки, впроваджувались якісь безглузді реформи.
Щоправда, ми не відчували обмежень так гостро, бо в нашій школі вдаваний офіціоз мав давні традиції. Прикомандирований до нас полковник виявився сердечним чолов’ягою, та і його підлеглі — прапорщик, колишній фельдфебель спецвійськ, прозваний нами за «дзекання» Дзучкою, Дурник, Носач із лев’ячим носом — швидко призвичаїлися до духу нашої школи. Директор, підтоптаний жоноподібний капітан першого рангу, завдячував своїм місцем покровителям у міністерстві двору і сповідуваному принципу поступовості: не чинити шкоди нікому, а найперше — власному неробству.
Час минав, і я запізнав смак тютюну й спиртного. Але не палив і не пив по-справжньому. Війна додала нашому розвитку дивної сентиментальності. Кожен знав, що життя має обірватися невдовзі по двадцяти роках. Подальше годі було уявити. Життя видавалося нам напрочуд несерйозним. До солоного озера життя, обмеженого двадцятьма роками, хід речей додав стільки солі, що плисти стало завиграшки. Чим ближчала хвиля, коли мала впасти завіса, тим ретельніше міг я розігрувати для себе комедію масок. Щодня я впевнював себе: вже завтра, так, саме завтра, виряджусь у подорож життя, але так само щодня відкладав виправу ще на день, і ще на день, і роками не зрушував з місця. Чи не була то для мене єдина щаслива пора? Ні, тривога не зникла, але була така невиразна, що не вбила сподівання побачити блакитне небо над невідомим завтрашнім днем. Та пора, коли перед подорожжю до валізи — наче путівник, рушник, зубна щітка й порошок, чиста сорочка й пара шкарпеток на зміну, краватка, мило — ретельно складалися уявні мандри, вигадані пригоди, домисли про те, ким стану, обличчя поки невідомої чарівної нареченої, сподівання слави… була для мене, попри війну, повна дитячої радості. Непогамовна уява змушувала вірити, що й куля не завдасть мені жодного болю, і навіть у той час аніскільки не послабла. Трепет невідомої досі насолоди викликало бодай і передчуття власної смерті. Я відчував, що маю все. Хай там що. Часові, коли звідав подорож до останнього кроку, далеко до хвилі, коли годі вгору глянути від справ перед нею. Адже після всього залишається тільки втрачати набуте. Ось у чому цілковита марність подорожей.
Настав час, і невідступна ідея поцілунку зосередилася на конкретних вустах. Щоправда, не певен, чи не стояло за цим прагнення наділити власні порожні мрії родоводом. Про те, як намагався силоміць змусити себе повірити, що це і є хіть, де хоті не було й сліду, я вже писав. Інакше кажучи, нісенітну хіть будь-що повірити в правдивість своїх почуттів я сприймав за хіть справжню. Нездійсненне бажання не бути більше самим собою я приймав за статевий потяг пересічного чоловіка, зумовлений якраз тим, що він є самим собою.
Натоді я водив досить тісне, хоч і без довгих розмов, знайомство з певним однокласником. Легковажний Нукада чомусь мав мене за доброго й надійного консультанта з питань початкового курсу німецької. За будь-який предмет я брався охоче, чого, втім, вистачало ненадовго, тож і зажив слави знавця німецької. Здається, Нукада інтуїтивно відчував, що свої оцінки, гідні відмінника (чи, може, семінариста), я в душі зневажаю (проте інші не гарантували безпеки) і більше схильний до, так би мовити, «поганої слави». Щось у його приязні подразнювало моє дошкульне місце. Річ у тому, що наші «твердокамінні» Нукаду не полюбляли, може, почасти через ревнощі, я ж через нього отримував відомості про світ жінок, як ото через медіума встановлюють непевний зв’язок з потойбічним світом.
Першим медіумом, що з’єднав мене зі світом жінок, був Омі. Але тоді я ще не віддалився так від власного єства, тому медіумічні властивості Омі пояснював лише його красою і не шукав більшого. Але Нукада як медіум надав досконалості надприродним рямцям моєї цікавості. Чи не тому, що аж ніяк не був красенем.
«Конкретні вуста» стосувалися його старшої сестри, що її я спіткав якось, завітавши в гості.
Двадцятитрирічна красуня чомусь сприймала мене за малюка. Бачачи, як чоловіки в’ються біля неї, я почав розуміти, що цілком позбавлений рис, які знаджують жінку. Це означало повну неможливість стати таким, як Омі, але й надавало певності в ретроспективі, що прагнення стати таким, як він, було насправді коханням.
І все ж я запевнив себе, що кохаю сестру Нукади. Точнісінько, як мої цнотливі однолітки-старшокласники, я блукав біля її дому, стовбичив, немов приклеєний, у книгарні напроти, чекаючи нагоди перестріти її, коли вийде, тискав подушку, намагаючись уявити, як то буває, коли обіймаєш жінку, без кінця малював її вуста, мучив сам себе запитаннями, на які сам і відповідав у найнеможливіший спосіб. То й що? Від удаваного завзяття тільки терпла душа і незвичній утомі. На неприродність — нескінченне вмовляння самого себе, що я її кохаю, істинна частка душі опиралася злою зморою. Здавалося, та душевна втома повна жахкої отрути. А в перепочинках між штучними зусиллями серця мене раз по раз огортала така байдужість, що я ладен був тікати від неї світ за очі і не помічав, як знову попускав віжки уяві. Тут я немов оживав, ставав справжнім собою і знову запалювався ненормальними уявними образами.
Це полум’я, прибравши абстрактного вигляду, зберігалося в душі, що дозволяло мені пізніше притягати за вуха пояснення, ніби те почуття запалила вона. Отак я знову обманював себе. Якщо хтось дорікне, що все сказане досі надто загальне й абстрактне, зауважу лише, що не схильний просторікувати про дозрівання звичайної людини чи символи, незрозумілі стороннім. За винятком ганебної частки, моя натура нічим не відрізнялася від натури нормальної людини в тому ж віці — аж до найглибших закутків душі. Уявіть собі хлопчину років двадцяти з пересічною цікавістю, пересічними життєвими прагненнями, не занадто рішучого, може через надмірну схильність до самокопирсання, скажімо, схильного шарітися; він не певен, що його зовнішність дозволяє залицятися до дівчат, занадто прив’язаний до книг і непогано вчиться.
Уявіть, як він мріє про жінок, як знемога повнить його груди, як він потерпає від марних страждань. Що легше уявити, але й що може бути несимпатичніше! Зрозуміло, мені не хотілося малювати такий утертий образ. Але я був точнісінько такий, як будь-який сором’язкий учень у цю невимовно безпросвітну пору, бо дав обіцянку грати якнайпереконливіше.
Тим часом моє замилування — спочатку тільки до старших юнаків — потроху зверталось і до молодших. Природно, адже тепер хлопців віку Омі я вже переріс. Але любов не просто змістилася, змінились її властивості. Вона лишалася затаєною в глибині душі мрією, але тепер до любові варварської я звичайно додавав любов вишукану. Мій природний розвиток супроводжувала поява ознак любові заступницької, любові, справді схожої на юнацьку.
За класифікацією Гіршфельда, збоченець, який відчуває потяг тільки до дорослих тієї ж статі, — це «androphilis», а кого приваблюють юнаки перехідного віку — «ephebophilis». Я ретельно вивчав саме останніх. Ефебами називали давньогрецьких юнаків вісімнадцяти — двадцяти років, які займалися військовою справою. Саме слово походить від імені Геби (Hebe) — доньки Зевса й Гери, дружини безсмертного Геракла. Богиня Гера, що частує трунком безсмертя богів-олімпійців на учтах, — символ вічної юності.
