— Коли саме я думав про карти? — спитав я, вдаючи, що намагаюся згадати.
— За мить до того, як почув, що я підійшов…
Що робити? Як відповісти?
Мене врятував «червоний» телефон. Ніколи не думав, що можу так зрадіти цьому дзвінку.
— Слухаю, — сказав я.
— Скажи йому, — наказав Жарох, — скажи, хто ти, — і дав відбій.
То мовчи, то говори… Ніколи не зрозумієш це керівництво…
Я сховав слухавку до кишені й поглянув на Макса. Той не зводив з мене чорнющих очей.
— Ну добре, — зітхнув я, — добре, для створення необхідної атмосфери довіри й співпраці я скажу тобі. Тільки обіцяй — нікому ні слова про це.
Макс замотав головою, очі заблищали тим самим дитя чим захопленням, яке у людини, що працює на Контору, вже давно мало б атрофуватися. Я нахилився до нього й змовницьки, підігруючи його захопленню, прошепотів:
— Джокер — це я.
Він здивовано й трохи ображено поглянув на мене:
— Знову жартуєш?
— Ні, — я також здивувався й відчув щось схоже на образу, — чого ти так вирішив?
— Та знаєш… не віриться якось, що ти — той самий Джокер… Нам про нього таке розповідали…
— Ну ти даєш! Брешу — не вірить, правду кажу — також не вірить! І ще хоче, аби я в його екстрасенсорні фішки вірив!
— Я просто… — він зніяковів, — просто якось інакше тебе уявляв…
— Ну, пробач. Забув одягнути чорний плащ і труси з літерою «Д». То що там з походженням? Хто батьки, з’ясував?
— Ні. Цього не знає ніхто. Її знайшли на вулиці у віці приблизно п’яти років. На питання, звідки й хто вона, дівчинка не відповідала. Вона взагалі не відповідала на жодне з поставлених питань. У дитбудинку спочатку вирішили, що дитина німа. Коли ж виявилося, що вона таки вміє говорити, то чимало зубів місцевих психологів та викладачів було зламано об неї. Вона говорила лише тоді, коли сама того бажала, й виключно те, що бажала. На намагання зав’язати якусь розмову відповідала байдужою мовчанкою.
Друзів у неї не було. Її боялися діти й намагалися обходити стороною дорослі. І ці страхи (безпідставні, загалом, але якісь тваринні страхи) росли разом із дитиною. Доходило до того, що директорка будинку починала планувати в думках вбивство дівчинки, її зупиняв лише здоровий глузд, який вчасно вмикався.
Бабуся, що захотіла вдочерити дитину, стала променем світла для персоналу й маленьких мешканців дитбудинку. На неї ледь не молилися. Саме за допомогою дирекції установи бабці так легко вдалося обійти всі юридичні перешкоди й забрати дівчинку додому.
«Не знаю, з якого лиха вона так вхопилася за Аню, чому вона взагалі обрала саме її, — сказала Максові директорка дитбудинку, — можливо, через свій не зовсім стабільний психічний стан…»
Бабуся прийшла до будинку за декілька тижнів після трагедії в її родині — в автомобільній аварії загинули донька та онука. Стара залишилася сама й шукала когось, хто врятував би її від самотності. Незважаючи на те, що їй постійно твердили, що дитину в її віці всиновити майже неможливо, бабця цілеспрямовано знову й знову відвідувала будинок, доки якось не зустрілася поглядом із Анею.
«Вони довго дивилися одна на одну, — сказала Максові директорка, — виникло враження, що вони про щось розмовляють, а може, ця дитина гіпнотизувала її… знаєте, хоча я в усе це не вірю, але щось таки в ній було не так…»
— То не лише екстрасенси, а й звичайні люди помічають, що вона… е-е… -…темна, — підказав Макс.
— Ага, темна. Слухай, якщо так, то маємо підтвердження твоїх видінь, отже, можемо ліквідовувати. Ех, бідна бабця…
Ну нічого, буде наступного разу розумніша, заведе замість дитини, припустимо, кота, на котів ми ще не полюємо… Чи Доктор Зло вже й на тварин визвірився?
— Дене, — Макс знову дивився на мене, як на людину, до якої анічогісінько не доходить, — «темна» — не означає «погана». Знаєш вислів «темний бік місяця»? Ми називаємо його темним не тому, що він нам не подобається або лякає — ми просто не бачимо його.
— Але ж об’єкт саме лякав людей…
— Людям властиво боятися того, чого вони не розуміють. Наше завдання і полягає в тому, щоб зрозуміти, що, можливо, заспокоїть усілякі подібні страхи.
Я вже не слухав. Я помітив одну цікаву штуку. Точніше, людину. Невисокий на зріст худорлявий чоловік сидів неподалік від нас просто на траві й читав книжку. Спочатку я не звернув на нього уваги, але сутінки густішали, вже майже перетворюючись на темряву, а він і не думав припиняти своє читання.
— Ми не самі, — тихо повідомив я Максові.
Він прослідив за моїм поглядом, поглянув на мене, прошепотів:
— Це хто?
Якби ж я знав… Або людина з неймовірно гарним зором, або хтось настільки тупий, що маскується в темряві за читанням книг… Вже вкотре за сьогодні я відчув нереальність усього, що відбувається навколо. Мене оточували дивні люди в абсолютно неймовірних ситуаціях. Якщо все це — справа рук Жароха, треба буде порадити йому пройти медичний огляд, особливу увагу звернувши на стан психіки…
— Ще не знаю, — сказав я, підіймаючись, — зараз спитаємо…
— Може, краще я? — Макс піднявся також.
Я навіть не встиг вирішити, як все ж таки буде краще, коли помітив рух у темному під’їзді. Обернувся й побачив дівчинку з великим порожнім пакетом — певно, йшла до магазину.
— Це вона, — прошепотів Макс, — це Ганна.
Я рішуче рушив до неї.
— Що ти робиш? — засичав, наздоганяючи, Макс. — Імпровізую, — кинув через плече я.
Не знаю, чого у цьому раптовому бажанні зробити щось не за планом було більше: намагання довести Максові, що я крутіший за нього, намагання довести це собі чи спроби кардинально змінити хід подій — останні декілька годин я відчував, що маю взяти бика за роги, але ніяк не міг цього бика знайти.
Бідна дівчинка, пронеслося в голові, як її тільки не обзивали сьогодні — то вона Чорна діра, то бик…
— Я не зможу підтримати тебе, — сичав Макс, — я більше до неї всередину не полізу…
Навіть так? Невже він так звик до своїх навиків гіпнозу, що не може входити в контакт з об’єктом, не лізучи при цьому до його мозку?
— Аню! — гукнув я. Макс ледь чутно вилаявся за спиною.
Що, хлопчику, подумки всміхнувся я, ситуація виходить із-під твого контролю? На те я і Джокер, щоб виводити ситуації з-під контролю, а людей — з емоційної рівноваги.
Вона зупинилася, здивовано й навіть перелякано витріщилася на нас. Спитала:
— Ви до мене?
Ми підійшли ближче. Я роздивився об’єкт. Ну і чого вони наробили стільки галасу? Звичайна дівчинка, симпатична навіть, зі світлими очима і світлим поглядом… Теж мені Омена знайшли… Коли вони вже припинять перетворювати перших-ліпших мух на слонів?
— Якщо ти з двадцятої квартири, то до тебе, — посміхнувся я.
— Ви сусіди? — вона намагалася зрозуміти, хто ми такі, і ніяк не могла.
— Ми до твоєї бабусі. Я знав її доньку, ми вчилися разом… така трагедія… хотів висловити співчуття…
Дідько, треба було хоч поцікавитися, як покійну звали! «Її доньку»… Імпровізатор, бляха-муха… Добре, що хоч справу маю з дитиною…
— Бабусі немає вдома, — сухо відповіла вона й, здається, зібралася йти.
— Та я так і зрозумів, що немає, бо світло ж не горіло, — увімкнув балакучість я, аби затримати її, аби втримати контакт, — а от чого ви, юна леді, сидите у темряві — от що мені незрозуміло.
— Я спала, — відповіла вона — так само сухо й холодно.
Раніше я так звітувався перед Жарохом. Доки не второпав, що довільна манера звіту йому подобається більше.
— А ми тут також уже майже поснули, а ще змерзли. Може, пустиш нас додому? Ми там на бабусю разом почекаємо…
— Бабуся в лікарні, повернеться за декілька днів.
— В лікарні? — злякався я. — Щось серйозне?
В лікарні? Цікаво… Або нам просто неймовірно щастить, або її туди вже відправили наші (аби не плуталася під ногами)… хоча, якщо ці наші навіть дитбудинок пробити не спромоглися, то й бабцю не чіпатимуть… ламери. Або ж це таки чергове моє випробування. І чого від мене чекає Жарох? Аби я сказився? Аби втратив відчуття реальності?
