— Де ти гроші береш? — допитувалася Мар’яна.
Бабця не зізнавалася. Усміхнеться, онуку обніме.
— Краще скажи бабі, де ти цілісінькими днями пропадаєш?
Мар’яна не зізнавалася. Підхоплювалася, дзеленчала тарелями.
— Пусте… Повечеряймо? Ти що сьогодні приготувала?
Тихі вечори в компанії баби Нати повертали дитинство — все встигала стара: і печеню зробити для онуки, і зятеві на завтра бульйону наварити, а ти, Мар’яно, тільки сиди і підхоплюй бабину турботу щедрими оберемками. Нагодує, спати вкладе, на диван поряд присяде: «Спи, квітко моя». Жити не страшно, бабуся поряд.
— Тільки про матір не згадуй, — шепоче Мар’яна. — Давай домовимося: ніколи про неї не говорити.
— От затята! Та добре… Ще буде час для прощення. Спи…
Мар’яна заплющувала очі. Подумки підганяла час — швидше біжи! Щоби вже ранок — до тата, потім стрімголов до архіву… Впасти у минувшину, як у море, до глибокого вечора, вмовляти себе не захоплюватися неймовірними подіями давніх часів, прямувати за нащадками Самійла Дорошами крізь століття ХІХ, ХХ до ХХІ… «Тільки би Хотинський не дізнався!» — страшилася, у вухах — погрози колишнього коханця.
Щодня бігла до історичного архіву, щільніше насувала шапку на брови, носа в шалик, роззиралася: хоч би Хотинський не вирішив навідатися сюди, щоби перевірити, чи не продовжує Мар’яна пошуки канадських скарбів. Вона ж, певно, не має на те права без його дозволу?… То, мабуть, нечесно…
— Та маю ж я його якось покарати! — переконувала себе. — Він мене зрадив! Не я! Ну… і я… З Ярком… Але то інше! То не можна порівнювати. Хотинський — альфонс! А я — щиро…
Згадувала Ярка, знічувалася, бо збудження заливало по вінця. «То щось неправильне — так жадати хлопця, так тужити за ним, так ревнувати, — губилася. — Може, він… мій мужчина, а я не допетрала одразу? Змарнувала все…» Гнівалася сама на себе, наказувала: не думай про Ярка, Мар’яно! Спочатку — Дороші!
Дороші не відпускали. Січень розсік місяць навпіл, 16-го Рада спробувала розігнати Майдан папірцем: за ґрати незадоволених! Майдан відповів на Йордана бурхливим наступом на урядовий квартал. У тегах: коктейлі Молотова, травматична зброя, світлошумові гранати. Журналісти втрачали очі, та не совість, а війна вже примірялася… двадцять другого січня: п’ятеро двохсотих, триста трьохсотих. Героям слава… Безславні ще не розуміли: кінець! Брата — на брата. «Беркут» розгромив медичний пункт на Грушевського, фотографувався поряд із роздягненим догола Гаврилюком, вишкірявся… Мар’яна дізнавалася про все те зі схвильованих розмов у лікарні, у метро, в архіві, на вулиці, нервово перегортала сторінки архівних документів: часу нема! Нема! Скоріше би гроші на Майдан. Хай їм стане легше… Усім! І Полі, і Аніті з Федею, і Біджо з Авророю. І Яркові… І тим двом дурепкам із Полтави, і мамаївцям, і чорнявому хлопцю з гітарою, і його русокосій дівчинці, і старій Кривошиїсі, і жіночці у вовняній хустці, і хлопцям, яких вона сторожила, як мати… Хай би вони всі жили…
— Уже скоро, скоро… — шепотіла, наче від тих грошей, які добути хотіла, доля Майдану залежала.
Літери старих документів плигали перед очима. Напружувалася, вибудовувала родове дерево Самійла Дороша. Борозна вела на схід, і щоби не заплутатися, Мар’яна розклала по поличках у звичайному зошиті все, що розвідала за цей час. Окремими рядками записувала посилання на документи, які могли би допомогти ясніше зрозуміти шлях того чи іншого з нащадків Дороша:
1. Перше коліно: старий чернігівський багатій Самійло Дорош і його молода дружина Перпетуя в 1842 році народили Гната Дороша, переїхали під Катеринослав, вивчили Гната на інженера-залізничника.
2. Друге коліно: Гнат Дорош і дружина його Ольга Вернер, дочка лікаря Алоїза Вернера, у 1880-му народили сина Олександра. Із замовлених панахид виходило, що Гнат помер молодим, та в реєстрових книгах Мар’яна не знайшла записів про відспівування інженера-залізничника. Натомість зберігся щоденник лікаря Алоїза Вернера та карлючки служниці Дарки, яку Вернер вчив грамоти так завзято, що під кінець життя Дарка й собі мемуари написала про життя в панів Дорошів.
Мар’яна скопіювала записи лікаря і служниці, та вивчати не стала.
— Усе зрозуміло з другим коліном, — вирішила.
3. У третьому коліні Олександр Дорош продовжив професію свого діда по матері Алоїза Вернера — у 1905-му закінчив Харківський університет, став лікарем, поїхав людей зцілювати ще далі — до невеличкого містечка Ізюм, де одружився з донькою місцевого священика Тетяною Курійко, жив доволі небідно, та дітей не заводив аж доти, доки в 1910 році не побудував на Веприцькому хуторі дім на вісім вікон. У 1911-му в Олександра і Тетяни народилися хлопчики-двійнята, померли, не проживши і року, і тільки за п’ять років, у 1916-му, Тетяна подарувала чоловікові сина, якого нарекли Ерастом, а сама сконала. І добре, а то би зболіло серце за сина…
4. Четверте коліно роду Дорошевого загубилося в кривавих хвилях революцій, Першої світової і громадянської війн. Тільки у споминах інженера-хіміка Онищенка Мар’яна розшукала згадку про події 1923 року, коли в Ізюмі під керівництвом професора хімії Харківського політехнічного інституту Григорія Юлійовича Жуковського на заводі оптичного скла вперше зварили скло крон, а серед поважних гостей, які спостерігали за історичною подією, був і секретар КП(б)У, герой громадянської війни, орденоносець Іван Кручений «із дружиною і бойовою подругою Лілією Бергман і всиновленим сиротою 7-річним Карлом». Подружжя Кручених вибрало хлопчика з-поміж інших у сиротинці, і хоч раніше його звали Ерастом, вирішило дати дитині справжнє революційне ім’я — Карл на честь великого Карла Маркса, а прізвище залишили, бо дитина боронилася, як могла: відмовлялася їсти, не розмовляла, не відгукувалася на прізвище Кручений, а лиш на Дорош.
— Ераст став Карлом? — Мар’яна розгубилася.
Шукала і Карла, і Ераста. Відповідь знайшла на пожовклій газетній сторінці за рік 1937-й з портретом молодого усміхненого хлопця. Секретар комсомольської організації Ізюмського заводу оптичного скла, інженер-технолог Карл Дорош завзято розповідав читачам, як допоможе побудові соціалізму сильна Червона армія, яка, своєю чергою, ніяк не обійдеться без приладів з оптичним склом, що його виробляє Ізюмський завод.
— Він! — Мар’яна загорілася, відкрилося друге дихання, та Карл Дорош ніяк не бажав ділитися особистим життям.
— Коли ж ти вже діток наробиш, комсомолець! Тобі ж уже двадцять один! — дратувалася Мар’яна, довбала скелю.
Карл Дорош став батьком у тридцять років, у 1946-му, коли дружина Марія народила йому сина, і Карл назвав його Олександром. На честь свого діда.
— Слава тобі, Господи! — Мар’яна розсміялася тихо, щоби не нервувати архівну тишу. — От і все! Майже все… — знайти відомості про людей у післявоєнні роки здавалося справою миттєвою: рукою дотягнеться!
5. Так і виявилося! П’яте коліно секретів не хоронило. Олександр Дорош, 1946 року народження, пішов шляхом батька, влився в ряди заводських робітників, відпрацював після школи три роки, аби отримати дозвіл на вступ до інституту, здобув вищу інженерну освіту в Харкові, повернувся на завод, де працював батько, та до того встиг женитися в двадцять років на однокласниці Ангеліні, яка в 1967-му народила Олександру Дорошу доньку Надію.
— Давай, Надійко! Шосте коліно роду Дорошевого! Не підведи! Кого народила? Хтось же є — сьомий… Чи сьома… Сьоме коліно потрібно! — Мар’яну охопило невтримне хвилювання. Довга таємнича історія врешті добігала кінця, і здавалося, на цьому останньому етапі неодмінно з’явиться непоборна перепона: розіб’є вщент копітку виснажливу працю, пошматує папери і грошей… грошей не дасть.
— Усе вийде… У мене все вийде! — пізнім вечором наприкінці січня полізла в Інтернет. Набрала в пошуку «Ізюмський завод оптичного скла». Був сенс. Зі складним високотехнологічним виробництвом пов’язали свою долю три покоління Дорошів… Може, і Надію туди понесло. У мережі щось має бути про те.
