— Та з чого ти взяла, що вони — геть усі покидьки?! І хто «ми»? Полько, схаменися! Ти тут лікуєш людей, із лазарету свого не вилазиш, і навіть не розумієш, що на вашому Майдані коїться! Де тут добро? От я йшла — люди без лиць ледь жінок не побили! Бо ті сказали: «Це ж Київ, столиця, а ви перетворили площу на звалище». Набрід вештається, пройдисвіти всякі! Дурять людей, а сміття збирає тільки якийсь дивак! І ще дорікнув мені: «Ходиш тут, як по чужій хаті, усе тобі байдуже!» — задихнулася, віджбурнула недопалок, картонний стаканчик — не працювали звичні атрибути!
— А мені не байдуже! — продовжила хрипко. — Ти гориш, за Ігоря помститися хочеш? А де мені на вашому Майдані покидька знайти?! Через нього тато ледь не вбився, калікою став!
— Дядь Валя на Майдані був?
— Гроші по людях зібрав для вас, бунтівних! Тут його і «кинули»!
— Хто?
— А хто знає?! Вас же тут — до біса! — глянула у вікно. — Може, он той! Чи той… Я в їхні очі не дивилася, та знаю — ваші ж майданівці в тата гроші вкрали.
— А чому калікою став?
— Сором йому стало людям в очі дивитися… З вікна викинувся!
— Господи…
— Ага! Слава Україні!
Замовкли. Знову потяглися до сигарет.
— Що робитимеш? — спитала Поля.
Мар’яна знизала плечима.
— Пообіцяла татові, що поверну людям гроші. А де їх узяти — і гадки не маю.
— Багато?
— Двісті тисяч.
— До дідька! — Поля стала ближче до вікна, роздивлялася людей на Майдані, наче вперше бачила: хто ж міг?… Хто?
— Ходімо на Майдан! — потягла Мар’яну до виходу. — Попитаємо…
Мар’яна сунула за Полею услід, косувала на людей, які заполонили тепле приміщення, від них не віяло агресією, тільки терпінням: не як покорою, а впертою впевненістю. «Як же я страшенно втомилася. Отут би… просто на підлозі впасти, дивитися в стелю, грітися, слухати “Because”… Мені ж дозволять? Тут усіх приймають… І я — не сусідка…» — аж схлипнула.
— Мусь, ти як? — спитала Поля.
— Що треба відповідати, коли тобі кажуть «Слава Україні»?
— Героям слава, — Поля підхопила Мар’яну під руку, наче відчувала — та зараз упаде, усміхнулася зажурено. — Певно, ти права, Мусько, тут є покидьки, але більшість — герої…
Герої Майдану ще не здогадувалися — за півтора місяця сотня поляже, тисячі назавжди скалічаться, і у всіх живих на серці залишиться грубий, як міліцейський кийок, рубець. Хто завтрашнього дня страшиться — сьогодні не живе, а Майдан жив, натхненно і вперто розливав навкруги хвилі жаданої волі, як гідності: по бруду, зламаних лавках, автопокришках, зім’ятих пластикових стаканчиках — форма танула, поступаючись місцем суті. Хіба воля буває чистенькою, як відпрасований фрак? Коли це воля пахла парфумами? Тільки потом… Чому ж ти, Боже, не дав, щоби тільки потом. Не кров’ю…
Тримаючись за Полину руку, Мар’яна простувала велелюдним гомінким простором — ніби в Йордан входила, — дивний трепет співпричетності піднімався все вище, до серця. Роззиралася: як багато молодих, азартних, лиць не ховають: пісні, вірші, сміються… Як багато сивих, поважних — заклопотані, не сидять без діла: майструють щось біля наметів, перемовляються спокійно, зважено. Добре, що є молоді. Добре, що старі з ними поряд.
— Я знаю! Знаю, хто допоможе! — Поля тягне Мар’яну до старенького намету військового зразка — над входом ікона Божої Матері, хрест із дерева гарно вирізаний. Поряд у великій металевій бочці палає вогнище.
Поля мить гріє долоні над вогнем, підходить до намету, гукає гучно.
— Агов! Є хто вдома? До вас можна?
З намету визирає пухкенька, підперезана вовняною хустиною попід груди, жінка.
— Йой, от що за ґвалт?! Чого галасувати? — шепоче гнівно. — Хлопці тільки поснули… Усю ніч вартували.
— Баба Кривошиїха у вас? — пошепки питає Поля.
— Де там! Травиці заварила, змусила хлопців випити, щоби не похворіли, і пішла.
— А куди?
— Та тут вона десь. На Майдані…
Майдан вирував: бочки-барабани, пісні, гуркіт, дим, а під Архангелом старезна, як Всесвіт, бабця кусень хліба жує. Темна, зморщена, а зуби білі, міцні — всі до одного в роті. Дивилася в землю, бубоніла щось собі під носа. Поля присіла поряд, на дерев’яний ящик, торкнулася бабиної руки.
— Бабо Кривошиїхо, поміч треба…
- Їй? — баба вказала сухим пальцем на Мар’яну, що стояла поряд, а очей від землі так і не відвела.
Поля закивала, взялася поспіхом переповідати старій про драматичну спробу Валентина Озерова прислужитися Майдану.
— Може, підкажете, де того виродка шукати? — з надією увіп’ялася поглядом у бабине темне лице.
Баба доїла хліб, витерла вуста сухою долонею. Похитала головою, очі — все в землю.
— Не виродка шукати час. Виродка є кому покарати. Гроші спіши повернути! Та не ті гроші, що вкрадені, тих уже нема, розвіяні. Нові гроші… Нові!
— Які «нові»? Де я їх візьму? — розгубилася Мар’яна.
— Нові гроші в старих паперах, — прошамкала Кривошиїха, відірвала врешті погляд від землі, глянула на Мар’яну. — Очі в тебе юдейські. Жиди в роду були?
— Що за маячня?! Ніколи! — Мар’яна розгубилася ще більше, занервувала.
— Муся у нас — Озерова. Російське коріння, певно, — встрягла Поля.
— Юдейське… — відмахнулася бабця, підвелася, посунула геть.
Оце і вся допомога?! Мар’яна впала на ящик поряд із Полею, дістала з кишені сигарети, клацала запальничкою, ніяк вогню добути не могла. Дратувалася: гарно влаштувалася баба — бреше людям без сорому, а ті їй дякують не тільки словом. Он де зуби у баби — кращі за Мар’янині. Такі нові зуби тисяч на тридцять потягнуть. І Поля — наївна…
— Вона тобі про Ігореву смерть розповіла? — спитала подругу, не стримуючи прикрості. - І ти віриш цій божевільній? Тоді я — єврейка! От зараз піду… Пориюся в старих паперах, знайду нові гроші… Двісті тисяч — то ж дрібничка! Варто лише знайти старі папери! У тебе старих газет нема? А! Знаю! У КМДА мають бути старі газети, може, архівні… - замовкла на півслові, приголомшено подивилася бабі вслід: невже стара про Дорошів спадок казала?…
Рід Самійла Дороша не стежину в майбуття проклав — таку широку борозну: Мар’яна увірувала — от-от дошкребеться до сьомого коліна. Стримувала азартне хвилювання: спокійно, без істерики! Тільки би не помилитися, не проґавити посеред сотень архівних документів ниточку, що веде від першого коліна роду Дорошевого до другого, від нього до третього і все далі, аж до наших днів.
— Усе буде добре! У мене все вийде! — щоранку летіла до тата, підбадьорювала бідаху. — Вже скоро віддамо на Майдан гроші.
— Ні, Мар’яно. Не мають діти відповідати за батьків, — слабкий тато з покаліченим хребтом так і лежав колодою: попереду кілька складних операцій, та він уперто відмовлявся від доньчиної допомоги.
Мар’яна не зважала.
— Мені просто пощастило. Надзвичайне замовлення на роботі отримала, — брехала. — Винагороди вистачить і Майдану борг віддати, і тебе, тату, на ноги поставити. Та і мама допомагає…
Мар’яна замовкала на мить, пригадувала суворі очі баби Нати, бо та онуку перед собою всадовила і наказала: щоби батькові ані слова про втечу материну. «Що хочеш бреши, а Валя не має знати правди, — сказала. — Хай очуняє, вийде з лікарні, сам з нею розбирається!»
— У мами серце… — казала Мар’яна татові щодня, виконувала бабину настанову. — Ти ж знаєш… Така емоційна… Я проти, щоби вона приходила. Так їй і сказала: «Сиди, мамо, вдома, а тата я провідуватиму, бо ти там рознюняєшся, татові погіршає…» Привіт тобі передає, - знічувалася від брехні, поспіхом виходила. — Я до лікарів… Попитаю, що треба.
А треба до дідька. Покалічений Валин хребет не міг чекати — щодня Мар’яні передавали список необхідних препаратів. Вчитувалася в довгий перелік, серце завмирало: та звідки ж стільки грошей взяти?
— А то вже не твоя проблема! — баба Ната чекала на онуку під лікарнею. Забирала список, чимчикувала кудись.
Зустрічалися пізно ввечері в хрущовці на Воскресенці. Баба викладала на стіл пом’яті купюри, старанно перераховувала — на день зятеві вистачить, а завтра — дай Бог! — баба ще в дзьобику принесе.
