Хотинський киває. Підсувається ближче до Мар’яни.
— У Монреалі живе мій друг дитинства Кравчук, — веде, наче русалку за щоку на гачок впіймати хоче. — Після восьмого класу з батьками до Канади емігрував, вивчився, відкрив власну юридичну контору. Ми з ним не губилися — спілкувалися в мережі. Два роки тому його контора уклала угоду з «Банком Монреаля»: Кравчуковій фірмі довірили відшукати нащадків якогось нашого пана на прізвище Дорош. У банку на них спадщина чекає. Не знаю, які скарби їм дістануться, але тільки за пошук контора Кравчука більше двох мільйонів отримає.
— Пощастило…
— Мені пощастило… Нам, золотце! — ще втаємниченіше шепоче Хотинський. — Кравчук уже другий рік шукає нащадків того Дороша по всьому світу, бо вважає, що вони в Україну з Канади не повернулися. А я думаю: і тут є сенс пошукати. Ми з Кравчуком уклали угоду: якщо я нащадків тут знайду, п’ятдесят відсотків винагороди — мої, - Хотинський переводить дух, дивиться на Мар’яну. — Наші! Мар’яно… Ти ж допоможеш? Долучишся?
Спантеличена Мар’яна мовчить. Розгублено кліпає: це і є серйозна розмова?! Не про любов?… Чи він — про любов, як довіру?
Хотинський торкається Мар’яниної руки.
— Агов, золотце. Ти де? Чи, може, я дарма…
— Ні! Я з тобою! — поспіхом. Замовкає, дивиться на Хотинського беззахисно. — Просто я сподівалася, що ця розмова… Що відтепер ми не ховатимемося.
— Ми більше не ховатимемося! — запевняє Хотинський. — Усі мають думати, що ми просто закохані, тому так багато часу проводимо разом.
— А ти… не закоханий?! — От же горе! Ніяк не зрозуміти Мар’яні, що в голові у Хотинського.
Він дивиться на Мар’яну здивовано.
— Хіба би я довірив таку таємницю сторонній людині?
— Просто скажи…
Хотинський в’їдається поглядом у глибокі Мар’янині карі очі, говорить, навіює:
— Ми вигриземо ці гроші. І чкурнемо далеко-далеко… Купимо дім. У Провансі, Італії або в тій же Канаді. І — так! — я люблю тебе, золотце.
— Дякую… — мов із конопель, шепоче Мар’яна.
Того вечора вперше за півроку стосунків щаслива Мар’яна Озерова поверталася додому на «ауді» коханця. Вів автівку на Лівий берег, усе про одне.
— Ти ж розумієш: якщо хоч хтось один, навіть випадково, дізнається про наші пошуки — вважай, ми втратили шанс. Десятки авантюристів почнуть діяти паралельно, устромляти нам палиці в колеса, заважати, шкодити.
— Дорош — надто поширене прізвище, — Мар’яна починає усвідомлювати проблемність поставленого завдання. — Навіть якщо знайдемо того, хто нам потрібен, нащадків його могло і не лишитися.
Хотинський заряджений на успіх — є нащадки, шкірою відчуває! Збуджено розповідає про базові точки відліку, які отримав від канадського друга Кравчука: потрібного їм Дороша з роду козацької старшини звали Яремою, в 1843 році помер на Чернігівщині. Здавалося би, все ясно: руку простягни — і буде тобі результат, та Хотинський з літа стукає в усі двері, намагаючись знайти нитки Дорошевого родоводу, — і ні на крок не наблизився до мети. То у нього вимагають спеціальний дозвіл для ознайомлення з архівними документами, то з’ясовується, що архіви окремих років взагалі відсутні чи відомості сумнівні настільки, що віри їм ніякої. І в усіх одне питання: чому ви тим цікавитеся?! Геть змучили! І Хотинський вирішив: чому би не довіритися Мар’яні?…
— Твоя ж мати в архіві працює? Я нічого не поплутав? — питає вже біля Мар’яниної хрущовки на Воскресенці. — Тобі буде легше за мене без зайвих питань архівні папери погортати.
Мар’янине серце знов огортають сумніви — жене їх відчайдушно, притуляється до Хотинського, перед очі роздратована мати: «Коли ми вже побачимо того крота, від якого ти посеред ночі додому повертаєшся, ніби для нього білого дня нема?!»
— Мама працює в міському архіві, - відповідає. — Там в основному документи, що стосуються історії Києва.
— А з Центрального державного історичного архіву знає когось?
— Певно.
— От і чудово. Нам туди треба!
— Мама теж поцікавиться, навіщо то мені, - шепоче Мар’яна безбарвно.
— Скажеш, готуємо рекламну кампанію з історичною ретроспекцією, — відповідає Хотинський. Додає: — Я завтра заїду по тебе зранку, золотце.
— Дякую… — не вірить щастю Мар’яна.
— Добраніч, люба, — коханець цілує дівчину в чоло, як вчитель слухняну ученицю, суне до «ауді», озирається, бо Мар’яна не йде, тупцює біля під’їзду. — Ну… Усміхнися! — вигукує. — Відчуваєш? На нас чекає прекрасне нове життя! Воно вже тут, поряд, манить до себе. За нього варто боротися…
«Ауді» тане в темряві. Мар’яна видихає, із подивом усвідомлює: м’язи шиї, рук, спини нестерпно болять. Увесь вечір страх, надії і сумніви напружували їх до повного божевілля, і тільки тепер, коли Хотинський поїхав, розтоптавши сумніви-страхи, неушкоджена надія поблажливо розслабила м’язи, залишивши тільки біль на згадку про сумніви-страхи, і Мар’яна врешті повірила — сталося.
— Він — мій! — захват хвилею. Рвонула двері під’їзду, відчула себе переможцем, якому нема вже за що боротися.
Ще ніколи занедбаний, облуплений під’їзд рідної хрущовки не здавався Мар’яні таким брудним і огидним, як цього вечора. От що за паскудство! Недопалки прямо на сходах! Правда і те, що то вони з Полею тут палять, але ж — де двірничиха?! Вона хоч колись прибирає?!
Мар’яна відсуває недопалки чобітком, з азартом тисне на дзвінок Полькиної квартири: не спи, Полько, просинайся, відчиняй скоріш — Мар’яні так хочеться поділитися своїм щастям! Ти ж не зурочиш? Порадієш за подругу?
В отворі розчинених дверей — Поля. Білявий, оптимістичний колобок — усе життя котиться поряд із Мар’яною, та нині Мар’яна бачить тільки чорні плями синців на круглому Полиному обличчі. У світлі яскравої лампи з коридору вони стають ліловими і яскраво-синіми, наче недолугий гример розмалював Полю для цирку.
Мар’яна на мить завмирає од прикрощів: дідько, Полю ж вчора побили… Обіймає подругу, переймається щиросердно:
— Ти як?…
— Поспішаю! — Поля суне вглиб квартири, на ходу вдягається, дістає рюкзак.
Мар’яна йде за Полею услід, спостерігає за нею ошелешено:
— Ти дурна? Куди? Ніч…
— На Майдан.
— Тобі мало?! Лежи й одужуй, прошу! Там таке коїться! На Банковій людей б’ють, на Бессарабській юрба Леніна повалити пнеться…
- І під КМДА… — Поля в курсі.
- І там! І тобі то треба?! От нащо?! Ти себе в дзеркало бачила?
— Може, мєнти злякаються! — Поля віднаходить молоток, намагається увіпхнути його у вже повний рюкзак.
— А молоток навіщо?
— Більше мене ніхто не вдарить! Хіба що одразу вб’є! — глухо відказує Поля, дивиться на Мар’яну — очі блищать, та Мар’яна бачить тільки лілове і яскраво-синє…
— Де твій газовий балончик, Мусько? — питає Поля. — Візьми, згодиться. Ти ж підеш зі мною?…
— Я ледь на ногах стою! Я з роботи! — Мар’яна вже не стримує роздратування. — Пахала до ночі, як проклята, бо, знаєш, Полю, краще власними справами займатися, а не по майданах бігати, якщо хочеш колись… хатку в Провансі купити!
- Ігор так і не об’явився, — видихає Поля, очі вже не тримають блиску, проливаються, змивають Мар’янине роздратування. Бідна Полька!
— Хотіла по міліцейських відділках його шукати, — Поля тремтить, вихлюпує: — Та як?! Я ж уся побита — раптом би затримали. Цілий день обдзвонювала мєнтів, питала, чи є серед затриманих Ігор Корнілов…
— Нема?
— Ніде…
— А мобільний?
— Поза зоною.
— А де живе, навчається? Ти, взагалі, хоч щось про нього знаєш?
— На архітектора вчиться. В університеті будівництва і архітектури.
— Там була?
— Субота…
— Дідько, субота… — Мар’яна ще намагається зупинити подругу. — А давай я у понеділок з роботи відпрошуся, удвох до університету сходимо, попитаємо. А сьогодні — лишайся вдома.
— Поїду на Майдан… Пошукаю. Може, хтось щось знає. Ти зі мною?
Хіба можна покинути Полю?! Мар’янина душа смикається, як лайно в ополонці.
— Хотинський тільки-но зателефонував… — бреше, радіє: і не брехня, майже правда! — Прямо в слухавку мені: «Жити без тебе не можу, Мар’яно!» Уявляєш? І сказав: «Приїду зараз».
