— За що?

— Не знаю! Ми тікали… А вони з підворіть… На нас! Кийками… Там… хлопець упав… Я до нього…

— Навіщо?!

— Я — медсестра… Я не можу… інакше…

— Господи, Полько!

— Я впала… Ми лежали… А вони… били…

— А твій Ігор?

— Не знаю… Ми загубилися. Я до того хлопця кинулася… А Ігорчика мєнти відтіснили…

— Зателефонуй йому!

— Сто разів… Не відповідає…

Над дівчатами зависає важка, як міліцейський кийок, тиша.

— Ти як? — питає Мар’яна. — Болить?…

— Так жити не можна… — шепоче Поля.

Мар’яна прокинулася. От ніби все життя до цього останнього осіннього ранку куняла, а нині очі розплющила.

— Так жити не можна! — било в скроні.

Уже не лягала. З годину протовклася в Полі — змащувала тій рани, заварювала чай, просила подругу не хвилюватися — знайдеться Ігор, — а в голові знай одне: досить уже, так жити не можна…

О сьомій уже сунула до зупинки, озиралася, ніби після тої страшної ночі проти 30 листопада все навкруги мало змінитися до невпізнаваності, та суботній ранок — порожній, похмурий — не чув Мар’яниних мордувань: поодинокі люди й автівки рухалися так само буденно, як і вчора.

«Так жити не можна! — Мар’яна бігла на роботу, думки закручувалися дивним вихором. — Більше не хочу мовчати і терпіти! Чому я й досі не спитала Хотинського про наші стосунки? А раптом завтра геть усе обірветься?… І я так і не дізнаюся — чи люба?… Чи жадає Хотинський бути зі мною завжди? Як того прагну я…»

— Так жити не можна, — повторювала затято, піднімаючись сходами офісу. — А раптом завтра мене поб’ють так само, як Полю? Без вини, бо просто трапилася на шляху! Чи взагалі вб’ють! Що ж за життя таке?! Не хочу нічого чекати! Не хочу нічого приховувати! Волі хочу! Волі відкрито бути з Хотинським!

— Усе, край! — увійшла до порожнього офісу, увіп’ялася поглядом у стіл Хотинського. — Сьогодні ж поговорю з ним!

Збуджені колеги збіглися за годину: про побиття студентів пузатим ницим «Беркутом» знали всі. Душі горіли, руки чесалися, вимагали термінових дій — сьогодні ж, прямо зараз! Льова Шендрик телефоном уже замовляв українські прапори, Оля Охріменко роздруковувала на офісному принтері гасла на папері А4-го формату. Мар’яна скотчем склеювала окремі аркуші в один формат, краєчком ока зиркала на Хотинського. Виглядав, як завжди, — зосереджений, спокійний, тільки і зауважив розбурханій бренд-групі:

— На революцію — година! А потім — працюємо! До ночі маємо здати всі макети клієнту на затвердження.

Та Мар’яна помітила: погляд коханця раптом зупиняється — він забуває про реальність, мимоволі занурюється в потаємні думки, ніби тільки те потаємне йому пече. І дивиться крізь всіх так похмуро. «Усі прокинулися! Усі… - підхльостувала себе. — І Хотинський. Взнаки не дає, а я ж бачу — в ньому теж щось змінилося. І хай! Зараз же з ним поговорю. Чи… За годину. Ні! Краще, коли всі підуть на обід… Чи пізніше! Але — сьогодні!»

— Мар’яно… — Хотинський виринув зі свого потаємного надто раптово. Рвучко підвівся, підійшов до Мар’яниного столу не криючись. — Нам треба дуже серйозно поговорити. Це — важливо. Для нас…

— Добре… — зашарілася, розгубилася. Знічено глянула на колег: усі звернули шиї від цікавості? Ніхто й не озирнувся. Того дня всіх хвилювали інші реалії.

— Не зараз, — Хотинський нервував. Мар’яна не тільки бачила те — відчувала кожною клітинкою. — Тут — не вийде… Зустріньмося в кав’ярні на Великій Житомирській. О сьомій. Добре? Я підпишу макети в клієнта і під’їду.

— Домовилися… — у Мар’яниній душі зацвірінькали птахи, запахло чимось свіжим: не феромонами — бузком. «Він хоче того ж, що і я! Боже ж мій… А якби той клятий “Беркут” не побив студентів?! Ми би й далі спали? Терпіли, мовчали?… — знай одне. — І ніколи би не стали щасливими?… Що за життя?! Я маю дякувати… “Беркуту”?» Думки плуталися, логічні нитки рвалися, і тільки одне: у кав’ярні, на Великій Житомирській! О сьомій!

— Тільки би не спізнитися! — прошепотіла щасливо.

Тридцяте листопада. Рік 2013-й. За п’ятнадцять хвилин — уже і восьма вечора. Драматичну порожнечу кав’ярні на Великій Житомирській нахабно порушують закохані підлітки: вриваються вітром, падають за столик у куті — цілуються над гарячим капучино відчайдушно-пристрасно — ніби востаннє. Мар’яну дратує чуже безтурботне щастя. «Як же все це нестерпно!» — вибухає подумки, підхоплюється, кидає на столик двадцятку за еспресо, до вішака з курткою…

— Вибачте… — юний офіціант, певно, студент, заступає Мар’яні шлях.

— Здачі не треба!

— Перепрошую! — знічується хлопець. — Ви п’ять гривень не доплатили. У нас еспресо коштує двадцять п’ять…

— Ваш еспресо не вартує і гривні! — самотнє горе проривається невтримною агресією. Мар’яні до сказу хочеться верещати, лупцювати офіціанта кулачками по білій сорочці, затребувати ще еспресо і вихлюпнути юнакові в пику, бо як можна! На Майдані побили Полю! І ще купу людей, а цей блазень у крохмальній сорочці неприродно, фальшиво ввічливий, ніби не розуміє: більше не можна фальшувати! Ні в чому! Он діти в куті цілуються щиро… А цей… Мар’яна відштовхує офіціанта, озирається, ніби шукає рукам зброю, і раптом крізь вітринне скло кав’ярні помічає Хотинського. У світлі ліхтаря тупцює на протилежному боці вулиці біля пішохідного переходу, а світлофор усе червоний, червоний…

Світ перевертається на клік. Мар’яна падає на найближчий стілець, хапає офіціанта за руку, натхненно торохтить:

— У вас чудовий еспресо! Хочу ще!

Риється в гаманці, дістає п’ятдесят гривень.

- І здачі не треба! — видихає, додає винувато. — Вибачте… Такий день…

Офіціант ввічливо киває, вдаючи розуміння, та його фальш більше не дратує Мар’яну. Світлофор сяє оптимістичним зеленим, Хотинський переходить вулицю. Секунд тридцять — і він тут? Як же скоро!

— Та вгамуйся, дурепо! — наказує собі пошепки, вихоплює з сумки мобільний. Як же гарно, що тут є Wi-Fi! Терміново входить у соціальні мережі: на Майдані ж людей побили… І сьогодні в центрі народу зібралося — хмара! Кажуть, на Банкову пішли. Усі — тільки про це! От і Мар’яна в кав’ярні биту годину коменти ковтає, відірватися не може! Для порядної дівчини це ж… нормальний привід затриматися в кав’ярні, коли твій мужчина якогось біса запізнюється на п’ятдесят хвилин?!

— Я знав, золотце, що ти мене дочекаєшся, — Хотинський сидить навпроти, дивиться Мар’яні в очі.

— Таке коїться… Коменти читаю… Забула про час, — хоробро бреше Мар’яна.

— Що пишуть? — Хотинський удає зацікавленість, та погляд блукає.

— Дівчина одна… Медсестра… — Мар’яна не знає, чим закінчився похід на Банкову, що пам’ятник Леніна на Бесарабській площі може і не встояти, що КМДА оточена обуреним морем… Зі щирим хвилюванням переповідає Полині пригоди. — А хлопець її зник. І вона досі не може його знайти…

— Знайде. То ж не в минулих часах людину шукати…

Хотинський замовкає. «Ось він, час “Х”! Зараз почнеться!» — розуміє Мар’яна. Серце калатає — одне з двох: чи в коханні зізнається, чи гудбай!

— Ти потрібна мені, як повітря, — упевнено вимовляє Хотинський.

Мар’яна губиться, пливе, усміхається знічено: пронесло?! Ніяких прощань?! Яке ж щастя! Обійняти його тут, при тих дурних дітях, що вони й досі цілуються, притулитися до його плеча, та до Хотинського, як до зірок, — сидить навпроти, відкинувся на стільці, на столі парує гарячий еспресо.

Він читає Мар’янині думки. Рвучко подається вперед, обхоплює Мар’янині долоні, пестить ніжно.

— Без тебе не впораюся, золотце…

— З чим? — геть губиться Мар’яна.

— Грандіозний шанс! Такий випадає раз на сто років одному з мільйонів… — Хотинський збуджується, починає говорити швидко-нервово. — Зараз усе поясню, та спочатку пообіцяй: усе, що ти почуєш, залишиться між нами. Ніхто і ніколи не має про те дізнатися.

— Ще одна таємниця? — Мар’яна тьмяніє, журба на плечі шаликом.

— Неймовірна таємниця! Таку можна довірити тільки найближчій людині.

— Мені?! — і знову сонце сяє.