Клейтон, усе ще спираючись на корпус автомобіля, подивився на мене, його очі були наповнені смутком. Я майже міг прочитати його думки. «Ми намагалися… — здавалося, казав мені він. — Ми зробили все, що могли. Ми хотіли, щоб усе закінчилося добре».

Але дорога до пекла вимощена добрими намірами.

Я перекотився на живіт, повільно зіп’явся навколішки. Джеремі знайшов у траві мій пістолет, підняв його й заткнув собі за пояс.

— Підводься, — наказав він мені.

— Ти що, мене не чуєш? — заверещала Ініда. — Пристрель його!

— Мамо, — сказав він. — А не ліпше буде посадити його в автомобіль, до тих двох?

Вона обміркувала цю пропозицію.

— Ні, — сказала вона. — Так не годиться. Вони повинні піти в озеро без нього. Так буде ліпше. Ми вб’ємо його десь в іншому місці.

Клейтон за допомогою рук, перекидаючи їх одну над одною, пересувався вздовж «Імпали». Він усе ще, здавалося, був на межі колапсу.

— Я… певно, я зараз відійду, — сказав він.

— Ти старий йолоп! — крикнула на нього Ініда. — Ти мусив залишатися в лікарні й померти там.

Їй доводилося так часто крутити головою, намагаючись устежити за всім, що відбувалося, аж я подумав, чи не скрутить вона собі в’язи. Я бачив ручки її інвалідного крісла, які підіймалися над підвіконнями задніх дверцят. Земля навколо була надто нерівною, надто горбкуватою, щоб витягувати його з автомобіля й спробувати пересуватися на ньому.

Джеремі довелося обирати, чи стежити за мною, чи підбігти й допомогти батькові. Він вирішив спробувати зробити обидві справи водночас.

— Не рухайся, — сказав мені він, тримаючи пістолет націленим на мене, поки відступав назад, до «Імпали».

Він хотів був відчинити задні дверці, щоб його батько міг сісти, але на задньому місці лежало інвалідне крісло, й тому він відчинив дверці водія.

— Сідай, — сказав Джеремі, дивлячись то на свого батька, то знову на мене.

Клейтон прочовгав ще два кроки й повільно опустився на сидіння.

— Мені треба випити трохи води, — сказав він.

— О, перестань скиглити, — сказала Ініда. — Заради Христа. З тобою завжди щось не так.

Я нарешті спромігся зіп’ястися на ноги й тепер просувався вздовж автомобіля Синтії, до місця водія, де вона сиділа. Ґрейс була поруч із нею. Звідти, де я стояв, я не міг роздивитися добре, але вони сиділи так нерухомо, що, мабуть, були якось прив’язані абощо.

— Моя люба, — сказав я.

Очі в Синтії були червоні, її щоки були змережані висохлими слізьми. Але Ґрейс досі плакала. Цівки сліз стікали вниз по її щоці.

— Він сказав, що він Тод, — промовила Синтія. — Але він не Тод.

— Я знаю, — сказав я. — Знаю. Але онде твій батько.

Синтія подивилася праворуч на чоловіка, який сидів на передньому сидінні «Імпали», потім відвернула погляд до мене.

— Ні, — сказала вона. — Можливо, він схожий на нього, але це не мій батько. Більше він мені не батько.

Клейтон, який чув нашу розмову, знічено опустив голову. Не дивлячись на Синтію, він сказав:

— Це природно, що ти так тепер на мене дивишся. Я почував би те саме, якби був на твоєму місці. Я можу лише сказати тобі, що глибоко шкодую за все, що сталося, але я не такий старий йолоп, аби сподіватися, що ти мені пробачиш. Я навіть не певний, що тобі слід це робити.

— Відійди від машини, — наказав мені Джеремі, обходячи «Тойоту» Синтії й наставивши пістолет на мене. — Відійди і стань отам.

— Як ти міг таке зробити? — сказала Ініда, звертаючись до Клейтона. — Як ти міг відписати весь свій статок цій сучці?

— Я наказав адвокатові, щоб ніхто не бачив мій заповіт, поки я не помру, — сказав Клейтон. Він майже всміхнувся і додав: — Доведеться мені пошукати іншого адвоката.

— Це була його секретарка, — сказала Ініда. — Він поїхав у відпустку, а я прийшла до них і сказала, що ти хотів би ще раз скинути на нього оком, у лікарні. Вона й показала його мені. Ти невдячний сучий син. Я віддала тобі все своє життя, і ось яка мені за це подяка.

— Мені кінчати з ними, мамо? — запитав Джеремі.

Він стояв біля дверцят Синтії, готуючись, як я собі уявляв, нахилитися крізь вікно, увімкнути запалення, потім — передачу, вихилитися назад із вікна й спостерігати, як автомобіль покотиться до провалля.

— Ти знаєш, мамо, — сказав Джеремі, цього разу повільніше. — Можливо, ліпше їх розв’язати? Чи не здасться дивним, коли їх знайдуть у машині зв’язаними? Адже це не буде схоже… ти знаєш… на те, що вона сама заподіяла собі смерть.

— Що ти там базікаєш? — крикнула Ініда.

— Може, пристукнути їх спочатку? — запитав Джеремі.

Мені не залишалося іншого вибору, як кинутися на нього.

Спробувати схопити його пістолет, повернути дуло на нього. Можливо, я сам дістану при цьому кулю, буду вбитий, але якби в такий спосіб мені пощастило врятувати життя своєї дружини й доньки, то це був би не такий уже й поганий фінал. Якби Джеремі був виведений із ладу, тоді Ініда нічого не змогла б зробити, адже для цього їй би знадобилися ноги. Зрештою Синтія і Ґрейсякось би розплутали свої пута, поїхали б звідси.

— Знаєш, що я тобі скажу? — промовила Ініда, ніби забувши про Джеремі й переключивши всю свою увагу на Клейтона. — Ти ніколи не цінував нічого з того, що я робила для тебе. Ти був невдячним мерзотником від тієї миті, коли я тебе зустріла. Жалюгідним, нікчемним, ні до чого не придатним. І, крім усього, ще й невірним. — Ініда осудливо похитала головою. — Це був твій найбільший гріх.

— Мамо! — знову погукав її Джеремі.

Він поклав руку на дверцята Синтії, а в другій усе ще тримав пістолет, націлений на мене.

Мабуть, це найліпше буде зробити тоді, коли він засуне голову в кабіну, подумав я. Він муситиме обернутися до мене спиною, бодай на секунду. Але що як йому вдасться пристукнути Синтію та Ґрейс і ввімкнути передачу, перш ніж я доберуся до нього? Я можу кинутися на нього, але невчасно, щоб зупинити автомобіль, який покотиться до провалля.

Тільки тепер. Я повинен напасти на нього негайно…

І тут я почув, як загуркотів двигун автомобіля.

То був двигун «Імпали».

— Що ти, в біса, робиш? — заверещала Ініда на Клейтона, який сидів на місці водія. — Заглуши двигун!

Але Клейтон не звертав на неї жодної уваги. Він спокійно обернув голову ліворуч і подивився на «Тойоту» Синтії. На його обличчі була легка усмішка. Він здавався майже втихомиреним. Він кивнув дочці й сказав:

— Я ніколи, ніколи не переставав любити тебе, ніколи не переставав думати ані про тебе, ані про твою матір, ані про Тода.

— Клейтоне! — заверещала Ініда.

А тоді Клейтон подивився на Ґрейс, її очі було лише трохи видно над шибкою.

— Я хотів би ближче познайомитися з тобою, Ґрейс, але я знаю й не сумніваюся, що з такою мамою, як Синтія, ти дуже й дуже цікава дівчинка.

Потім Клейтон приділив увагу й Ініді.

— Прощавай, жалюгідна стара сучко, — сказав він, увімкнув передачу й натиснув на газ.

Двигун загуркотів. «Імпала» смикнулася й поїхала до провалля.

— Мамо! — заверещав Джеремі, оббіг навколо автомобіля Синтії й став на шляху «Імпали», ніби думав, що може зупинити її своїм тілом. Можливо, Джеремі спочатку подумав, що автомобіль лише котився, що Клейтон випадково вимкнув передачу.

Але все було зовсім не так. Клейтон розрахував свої дії так, щоб збільшити швидкість від нуля до шістдесяти миль за годину на тих тридцяти футах, які відокремлювали його від урвища кар’єру.

Автомобіль скинув Джеремі на капот, і саме там він був, коли «Імпала» з Клейтоном за кермом та Інідою, яка верещала на сидінні поруч нього, зірвалася з урвища.

Минуло не менш як дві секунди, перш ніж ми почули сплеск води.

Я мусив відвести вбік Клейтонову «Хонду», щоб звільнити дорогу для «Тойоти» Синтії, в якій ми всі поїхали звідти. Вона сіла на заднє сидіння, щоб тримати Ґрейс у своїх обіймах протягом усієї дороги назад до Мілфорда.

Я знав, що, мабуть, нам слід було зателефонувати в поліцію, зачекати там, нагорі кар’єру, поки вони приїдуть, але ми вважали, що найважливіше для нас тепер — якомога скоріше привезти Ґрейс додому, де вона почуватиме себе в найбільшій безпеці. Клейтон, Ініда та Джеремі нікуди не подінуться. Вони ще будуть на дні того озера, коли ми зателефонуємо Ведмор.