Моя стара друкарська машинка «Роял» стояла на столі біля комп’ютера.

Я повинен був вирішити, що робити з нею.

Для мене було очевидно, що лист, який Синтія цієї миті показувала детективу Ведмор, був надрукований на цій машинці. Напівстерту горизонтальну лінію в «е» не впізнати було неможливо.

Я знав, що не друкував того листа.

Я знав, що Ґрейс не могла надрукувати його.

Це залишало тільки дві можливості. Незнайомець, котрий, як ми мали всі підстави підозрювати, побував у нашому домі, скористався моєю машинкою, щоб надрукувати цього лис а, або Синтія надрукувала його сама.

Але ж ми поставили нові замки. Я був цілковито переконаний, що за останні дні жоден непроханий гість не міг побувати в нашому домі.

Здавалося неймовірним, щоб це зробила Синтія. Але що, як… що, як, перебуваючи під, можна сказати, неймовірним стресом, Синтія написала цього листа, спрямовуючи нас до віддаленого місця, де ми нібито могли довідатися про долю її родини?

Що, як Синтія надрукувала його, і що буде, коли з’ясується, що так воно й було?

— Тері! — погукала Синтія. — Детектив Ведмор уже тут!

— Одну хвилину! — відповів я.

Що це означатиме? Що означатиме, коли з’ясується, що Синтія насправді знала всі ці роки, де треба шукати її родину?

Мене пробрав холодний піт.

Можливо, сказав я собі, вона витіснила свою пам’ять? Можливо, вона знала більше, аніж собі усвідомлювала? Авжеж, так могло бути. Вона бачила, що сталося, але забула про це. Хіба так не буває? Хіба мозок іноді не ухвалює таке рішення: те, що ти бачив, надто жахливе, і ти повинен про це забути, бо інакше не зможеш прожити своє життя. Чи не існує синдром, який прикриває подібні речі?

Ну, а якщо тут не йдеться про витіснення пам’яті? Що, як вона завжди знала…

Ні.

Ні, тут має бути якесь зовсім інше пояснення. Хтось інший використав нашу друкарську машинку. Кілька днів тому. Обміркувавши все наперед. Той самий незнайомець, який проник у наш дім і залишив капелюха.

Якщо це справді був незнайомець.

— Тері!

— Я зараз!

— Містере Арчер! — гукнула детектив Ведмор. — Спустіться до нас, будь ласка.

Я діяв під впливом імпульсу. Відчинив шафу у стіні, підняв друкарську машинку — Боже, які ж вони важкі ці старі друкарські машинки! — і поставив її на дно шафи. Потім закидав її всілякими старими речами, кинув на неї старі штани, які я вдягав, коли мені доводилося щось фарбувати, купу старих газет.

Коли я спустився сходами, то побачив, що Ведмор і Синтія сиділи тепер у вітальні. Лист лежав на столику для кави, й Ведмор нахилилася над ним, читаючи його.

— Ви обмацали його, — кинула вона з осудом, звертаючись до мене.

— Так.

— Ви обоє доторкалися до нього. Ваша дружина, як я розумію, не знала, що там усередині, коли розкрила конверт. А що скажете на своє виправдання ви?

— Пробачте мені, — сказав я.

Я ковзнув долонею по губах і лобі, втираючи піт, який, я боявся, викаже мою нервозність.

— Ви можете послати туди водолазів? — запитала Синтія. — Ви можете послати водолазів, щоб вони спустилися на дно затопленого кар’єру, подивилися, що там є.

— Цього листа міг написати божевільний, — сказала Ведмор, підхопивши пасмо волосся, яке впало їй на око, й запихаючи його за вухо. — Міг написати невідомо хто.

— Це правда, — погодився я.

— Але, з іншого боку, — зауважила детектив, — ми нічого не можемо стверджувати напевне.

— Якщо ви не пошлете туди водолазів, — сказала Синтія, — я сама спущуся на дно.

— Синті, — сказав я, — не верзи дурниць. Ти навіть плавати не вмієш.

— А мені байдуже.

— Місіс Арчер, — сказала Ведмор, — заспокойтеся.

Це був наказ. У голосі Ведмор пролунали суворі нотки футбольного тренера, який дає настанови своїй команді на гру.

— Заспокоїтися? — промовила Синтія, не маючи наміру коритися нічиїм наказам. — А ви розумієте, що повідомляє особа, яка написала цього листа? Вони там, на дні. Їхні тіла там, на дні.

— Боюся, — сказала Ведмор, скептично похитавши головою, — що після стількох років там може бути багато чого на дні.

— Можливо, вони в машині, — сказала Синтія. — Автомобілі мого батька та моєї матері так і не були знайдені.

Ведмор затиснула куточок листа між своїми двома блискучими й довгими червоними нігтями й перевернула його на протилежний бік. Вона стала вивчати мапу.

— Нам доведеться залучити до цієї справи поліцію штату Массачусетс, — сказала вона. — Я зателефоную туди.

Вона дістала з кишені куртки свій мобільник, відкрила його й наготувалася набрати номер.

— Ви пошлете туди водолазів? — запитала Синтія.

— Я туди зателефоную. І ми віддамо цього листа в нашу лабораторію, чи не зможуть вони знайти якусь інформацію на ньому, якщо ви не перетворили його на такий, від якого не може бути жодної користі.

— Пробачте мені, — вибачилася Синтія.

— Цікаво, — сказала Ведмор, — що лист надрукований на машинці. Сьогодні рідко хто користується друкарськими машинками.

Я відчув, як моє серце підкотилося мені до горла. А тоді Синтія сказала щось таке, що я не повірив своїм вухам:

— Ми маємо друкарську машинку, — сказала вона.

— Справді? — запитала Ведмор, зупинившись перед тим, як набрати останню цифру.

— Тері досі користується своєю, чи не так, любий? Для всіляких коротких нотаток тощо. Це машинка марки «Роял», чи не так, Тері? — Й, обернувшись до Ведмор, вона сказала: — Він має її від своїх студентських років.

— Покажіть її мені, — сказала Ведмор, поклавши телефон до кишені.

— Я принесу її сюди, вниз, — сказав я.

— Ви лиш покажіть мені, де вона стоїть.

— Вона нагорі, — сказала Синтія. — Ходімо, я покажу вам її.

— Синті, — сказав я, ставши перед сходами й намагаючись їх зупинити. — Там нагорі деякий безлад.

— Ходімо, — сказала Ведмор, обминувши мене й підіймаючись сходами.

— Перші двері ліворуч, — сказала Синтія. До мене вона прошепотіла: — Чому, ти думаєш, вона хоче побачити нашу машинку?

Ведмор зникла за дверима кімнати.

— Я її не бачу, — сказала вона.

Синтія випередила мене на сходах, увійшла до кімнати й сказала:

— Вона завжди стояла там. Тері, хіба вона не стояла завжди там?

Вона показувала пальцем на мій стіл, коли я увійшов до кімнати. Вона й Ведмор обидві дивилися на мене.

— Атож, — сказав я. — Але вона мені заважала, тому я запхав її до стінної шафи.

Я відчинив стінну шафу, опустився навколішки. Ведмор зазирнула до шафи понад моїм плечем.

— Де вона?

Я підняв газети та обляпані фарбою штани й відкрив свою стареньку чорну «Роял». Я підняв її й поставив назад на стіл.

— Коли ти її туди запхав? — запитала Синтія.

— Може, з годину тому.

— А чому вона була завалена речами, якщо ви щойно її туди поставили? — запитала Ведмор. — Як ви це поясните?

Я стенув плечима. Сказати мені було нічого.

— Не доторкайтеся до неї, — застерегла вона і знову дістала з кишені свій мобільний телефон.

Синтія дивилася на мене приголомшеним поглядом.

— Що з тобою? Що, в біса, відбувається?

Я хотів би запитати її про те саме.

Рона Ведмор зробила кілька дзвінків по своєму мобільнику, більшість із нашої під’їзної алеї, де ми не могли почути, що вона каже.

Це залишило Синтію, мене та Ґрейс (Ведмор дозволила Синтії швиденько з’їздити до школи й забрати її) самих у домі й дало нам змогу коротко обговорити ці останні події. Ґрейс була на кухні, вона запитала, хто ця товста жінка, яка дзвонить по телефону, водночас наминаючи свою післяшкільну перекуску — грінку, намазану арахісовим маслом.

— Вона з поліції, — сказав я. — І навряд чи їй сподобалося б, що ти назвала її товстою.

— Я б не сказала їй це в обличчя, — промовила Ґрейс. — А чого вона тут? Що відбувається тепер?

— Не зараз, — сказала їй Синтія. — Візьми сандвіч і йди до своєї кімнати.