Задзвонив телефон. Синтія схопила слухавку, коли ще не відлунав і перший дзвінок.
— Окей… Окей, — сказала вона. — З тобою все гаразд? Жодних проблем? Окей… Дай-но мені поговорити з твоєю вчителькою. Вітаю вас, місіс Ендерс. Атож, вона, схоже, цілком задоволена… Дякую. Дякую вам дуже… Так, нам довелося пережити чимало, це правда. Думаю, я все ж таки прийду й зустріну її після школи. Бодай сьогодні. Окей… Дякую. І вам теж… Окей… До побачення.
Вона поклала слухавку.
— З нею все гаразд, — промовила вона.
— Так я й думав, — сказав я, і ми вдвох пролили кілька сльозинок.
— Тобі погано? — запитав я.
Синтія схопила хусточку, промокнула собі очі.
— Усе гаразд, — сказала вона. — Хочеш кави?
— Хочу, — сказав я. — Налий нам обом. Мені треба дещо взяти.
Я підійшов до стінної шафи в передпокої, засунув руку в кишеню спортивної куртки, яка була на мені тієї ночі, коли все відбулося, й дістав звідти конверта. Я повернувся на кухню, де Синтія вже пила каву, а мій кухоль уже чекав на мене навпроти неї.
— Я вже поклала тобі цукор, — сказала вона, а тоді побачила конверт. — Що це?
Я сів, тримаючи конверта в руці.
— Цей конверт чекав свого часу, і, думаю, він настав, — сказав я. — Дозволь мені коротко описати супровідні обставини.
Синтія мала на обличчі вираз людини, яка чекає поганої звістки від свого лікаря.
— Тут усе гаразд, — сказав я. — Клейтон, твій батько, пояснив це мені, й він хотів, щоб я пояснив це тобі.
— Про що ти?
— Тієї ночі після твоєї великої сварки з батьками ти пішла спати і, гадаю, так би мовити, вимкнулася. Хай там як, а твоїй мамі, Патрисії, стало погано. Ти мені сама розповідала, що вона дуже не любила, коли взаємини між вами двома псувалися.
— Так, вона цього не любила, — прошепотіла Синтія. — Вона завжди намагалася залагодити все якомога скоріше.
— Гадаю, саме з таким наміром вона й написала тобі… цидулку. Вона приліпила її на твої двері перед тим, як поїхати з Тодом до аптеки.
Синтія не могла відірвати погляду від конверта в моїх руках.
— Проте у твого батька настрій був зовсім не такий примирливий. Він ще був страшенно роздратований тим, що йому довелося вирушати на твої пошуки, що він знайшов тебе в тому автомобілі з Вінсом і приволік додому. Він вважав, що рано говорити про примирення. Тому після того як мати поїхала, він пішов нагору, зірвав із дверей цидулку, яку вона тобі залишила, і запхав її до кишені.
Синтія заціпеніла.
— Але потім, коли сталося те, що сталося протягом кількох наступних годин, та цидулка стала чимось більшим, аніж просто цидулкою. Вона стала прощальним листом матері до своєї дочки. Ці рядки були останніми, що вона написала. — Я зробив паузу. — Тому він зберіг її, поклав у цей конверт, заховав його вдома у ящику для інструментів, приклеїв його липучою стрічкою під дном контейнера для всякого дрібного начиння. На той випадок, якщо коли-небудь він зможе віддати її тобі. Це не прощальний лист у точному розумінні цього слова, але вартий не меншої уваги.
І я подав Синтії через стіл конверта, вже надірваного з одного боку.
Вона дістала аркуш із конверта, але не відразу його розгорнула. Вона тримала його якусь мить в руці, набираючись мужності. Потім акуратно розгорнула.
Я, звичайно, вже прочитав цю цидулку. У підвалі будинку Слоуна, в Янґстауні. Тож я знав, що Синтія читає такі рядки:
«Привіт, мій Гарбузику.
Мені захотілося написати тобі цидулку, перш ніж я ляжу спати. Я сподіваюся, тебе не дуже нудить. Ти наробила чималих дурниць сьогодні вночі. Думаю, що в підлітковому віці цього уникнути важко.
Мені хотілося б вірити, що це останні дурниці, яких ти накоїла у своєму житті, й остання сварка між тобою та мною і твоїм батьком, але, на жаль, так воно не буде. Ти ще наробиш чимало дурниць, і ми ще не раз посваримося. Іноді правда буде на нашому боці, а іноді, можливо, й на твоєму.
Але одне ти повинна знати. Хоч би що сталося, я завжди тебе любитиму. Ніщо не знищить мою любов до тебе, хоч би що ти накоїла. Бо нам із тобою доведеться пройти ще довгу дорогу в житті. І це правда.
І все завжди так буде. Навіть тоді, коли ти житимеш уже окремо, житимеш своїм власним життям, матимеш власного чоловіка і власних дітей (ти тільки собі уяви!), навіть тоді, коли від мене не залишиться нічого, крім праху, я завжди дивитимуся на тебе. Одного дня ти відчуєш, що хтось дивиться на тебе через твоє плече, обернешся й не побачиш нікого. Це буду я. Це я дивитимуся на тебе й, дивлячись на тебе, дуже й дуже пишатимуся тобою. Протягом усього твого життя, моя люба дитино, я буду з тобою.
З любов’ю
мама».
Я дивився на Синтію, поки вона не дочитала до кінця, а потім тримав її у своїх обіймах, поки вона плакала.
